Під шкірою часом ворушаться небо й крила
в’язами невидимця вітру
і лоскотними пір’ями фантазій,
тож я щільніше застібаю куртку,
насунувши на голову каптур дощу,
і бреду по неонових калюжах міста,
ховаючись від поглядів темних вікон,
примружених і підозрілих.
Охорона безпольотної зони
вишикувалась ліхтарями,
спрямовуючи гострі промені на прибульця,
закинутого на цю дощову планету випадковим зорельотом.
Той давно розтанув у тумані і лиш падають з дахів спогадів краплі,
галактиками розпливаються по воді
і з мого тіла вимивають вагу…
Нагоду невагомості я помножую на швидкість,
зупиненого було негодою, світла загублених зірок
і з розбігу долаю маскувальну сіть
тонких електричних дротів та срібних тролей,
що тягнуть у візуальну музику краплин
гудіння змореного тіла і биття самотини,
яке враз перетворюється на буття
розбризканих будинків розмоклого геть міста,
що квадратними дулами хмарочосів
спостерігає за втечею відлиску води
до жовтих осінніх сузір’їв, з яких дощ тече
на місто, котре плаче за листопадним втікачем.

2019

Розріджена примара сонця лине над обріями,
які обриваються в прозірний простір,
не залишаючи під черевиками ні опору землі,
ні спротиву тканини стебелинок, а чи мережива краплинок
ранкового дощу, котрий вже став туманом
і заховався у лігвах улоговин від всіх примар
та хмар, якими ті себе оповили, лякаючи
оголеної тиші виднокрай. Під жовтим листям

виднокола колами розходяться повільно,
неначе впало щось сипке на гладінь далекого ставка
у вільному польоті осінніх краєвидів.
Тому й не зрозуміти,
що під ногами шурхотить в опоні світла –
чи поруділі клапті простору, чи гливе пір’я часу
зі зморених літніх крил? Над жовтим листям

темнішає і остигає високих міражів маренго.
Колір згущається й вже плюскотиться вермутом повернення
в бокалі з тонкого скла найперших приморозків
і смаком пам’яті, полину та серпанку,
бентежить все те, що не одбентентежила влітку сонця
примара посивіла й така, що залишила
мені стежки, обрії, світлинки. І жовте листя.

2019

Пливла по річці тиша
            порцелянових снігів,
                        не змішуючи струмені
білих думок
            і чорних сновидінь
                        у скрижанілому капкані берегів,
і мовчазні рибини спогадів
            пускали
                        бульбашки край дна
льодовикового річища,
            мов низки планет зимових.
                        В ікринках тих бульбашок луна
срібно спливала до склянистої поверхні,
            де урочисто линула тиша…
                        Погойдувала ледь її
плавниками булькотіння,
            ними шукаючи
                        на сплески нуртовища згоду, потім – свободу
для річки, що впадала у саму себе
            із побиванням
                        навроченого кригоходу.

2019

зореліт зменшується
перетворюючись у маленьку іграшку
на ялинці великого вибуху
який пахне глицею
воском свічок
і кремовими зірками на величезному торті
спеченому мамою

зореліт зменшується
гасячи бенгальські вогники двигунів

зореліт зменшується
перетворюючись на сяючу крихту
і гублячись поміж інших крихтин
що залишилася уранці від торту

зореліт зменшується
його не стає
а я вже сплю і не бачу
як батьки схиляються над моєю галактикою
посміхаються вигинами орбіт
гладять мої розкуйовджені хмари
а потім зачиняють за собою двері
зникаючи в паралельному просторі

2019

Ми неподібними
можемо бути
й здібними тільки
до перельотів
між галактик,
зірок
і планет,
між зимою і літом,
водою й вогнем,
в просторі, де
оця недолуга
несхожість
зненацька
спінює
всесвіти.
Бо схожа
вона
із несхожістю
хмар,
запліднених
одним вітром.
Тримай міцніше вітрило!
Я – хвиля.
Віндсерфер – ти.

2018

Паперовий кораблик
поплив від ручаю на луках
до дуже довгої річки
а потім дуже довгою річкою
до самого її гирла

Але коли аркуш
з учбового зошиту
торкнувся клітинками
талої води
в мене ще не було
підручника географії
і я не попередив кораблика
що за гирлом дуже довгої річки
лежить дуже велике море

Саме тому він зараз пливе
у відкритому космосі
від галактики до галактики

2018

Чорно-білий сніг на зимовій кометі
сипле
коли вона наближається до сонця

Тріск палаючих сузір’їв
чутно
в космічному полум’ї груби

Відлиски грають на шибках
небесного тіла
й біле сплітається з чорним
чорне видмухує біле

А як снігопад вщухає
знову вертає
до сонця комин комети

2018

Ти чула, як плещеться всесвіт?
Всіма своїми хвилями, полями,
громаддям хмар міжзоряного пилу?
Піна зірок уносить бульбашки планет
з тихим-тихим шелестом –
ш-ш-ш… ш-ш-ш… ш-ш-ш…
А нам здається, що це – радіоперешкоди,
вигадані нами з безсилля почути щось
тихою зоряною ніччю
й наповнити чаші радіотелескопів
мінливим інопланетним світлом…
Випий цей трунок з моїх рук і поцілуй мене…
Чуєш?
Ш-ш-ш… ш-ш-ш…
То кров шурхоче по судинах просторів,
замкнених в наших тілах,
і хвилі всесвіту гойдають нас,
несучи між берегами думок,
зниклих за обріями.

2018

Я колись буду вихором
на іще невідкритій планеті.
Там космічний пронизливий вітер
віє з тисяч бентежних зірок
та й несе над пустизною часу
Магелланові Хмари,
що інопланетним життям
сповнені, як дощами.
В них простір шумує злиттям
путівців і доріг, спогадів та фантазій.
Чуєш, звуками речі стають?..
І сигналами SETI
на далекій планеті
осипається первісна тиша
в багатоголосся галактик,
де безодня віршує
неземне вихроносне майбутнє,
пломенисте, буремне й високе,
ризиковане
            і небезпечне.
До біса чудове!..
Вже й дерева куйовдить
вітер – душа польоту, –
тільки викопні чорні окопи
плазунами геть хижими
мовчки до них підповзають
і принишк мій «калаш»,
підпускаючи чудищ поближче,
і дурний метеор б’є у груди,
і ненька-галактика з батьком-світилом
над обличчям схиляються,
коли падаю важко на спину…
Зачакловані зорі дитинства
линуть в зіницях по колу,
обезболюють рухом дорослий
обважнілий усесвіт:
планети, заселені вітром,
розсіваються там по луках
і нуртують кульбабами
у коловерті світу.

Колись буду вихором неба…

2017

Оголених торосів сторчаки
стоять на чатах
порепаної криги океану,
де привиди планет зникають в чорних дірах
промоїн білих порожнеч,
а сніг
вже навіть не сльозиться
зірок очима,
що вихолонули до сніжинок,
як втратили з орбітами зв’язки
і загасили геть протуберанці.

І лиш колишні річища, в заметах
згадавши доторк течії,
розколинами супокій бентежать.

2017

В квантових полях
розум достигає,
ворушачи флуктуацій
стеблами під вітром
сил тяжіння світу
ще ненаписаних віршів,
не знятих фільмів,
невигаданих теорем.

В квантових полях,
шумуючи вовтуженням
осциляції,
зростають бур’янці
скривленого часу
зрад, олжі, зненависті,
й споконвічний безум
заплутує світ.

В квантових полях
час і тяжіння
простору зернини
кидають в пітьму
випадку, яка від того
в’ється віртуально
і скипається реально
у думок диму.

Просвітчастий дим,
якого нема,
потрійно мерехтить,
висвітлюючи міст,
навислий над полями міст,
в яких теорія
квантової механіки
заглиблюється в вікон зміст.

Трьох координат,
вулиць, автострад
навскісні відстані
мрій квантові механіки
ремонтують разом
з астрономами, а зранку
знову рухаються в поле,
де вже зоріють рос льодяники.

І астрономи
перетворюються
на агрономів,
а росинки на
всесвіти, й повільно
випаровуються
в кольоровий простір
флуктуацій відображень
вітру у колоссі
квантових полів…

2017

Небо: згущається планетою
з ультрафіолету.

Простір: місяцями скочується з апогею
перигеєм гір,
лілово застиглих, наче потоки
зниклих енергій.

Прірва: зціплюється й пружна порожнеча
чавучить імлу
до синявості туману.

Вже стихли голоси, вже катафоти
згасли в темряві,
й прибульці стали деревами
у нетрях розплесканих…

З них, мов остання думка, зонд рятувальний
ви-
вертається до світла.

2017

I

Крайнебо парує за склом орбітального ліфту.
Ранок димиться синім серпанком довкіл.
Хвилі хмаровиння рожево погойдують крихти
з галактик, що відкраяні від буханки опуклих небес
ножами титанових крил: то пілот Гулівер пана Свіфта
годує маленьких птахів-космопланів планети чудес.

II

Коли ми цілувалися у ліфті,
уся планета разом з нами
танула і ставала чистим рухом.

А в чорній дірці ліфтової шахти
час зникав за горизонтами подій.

В точку згортався простір. В дві точки, точніше:
в малесенькі,
жагучі вісімки обіймів –
незнані знаки
вищих математик.

По знаках нескінченності
кохання
ми ринули повз поверхи
та горизонти тих подій,
що стались у світобудові,
похожої чимсь на будинок,
в якому ми жили з тобою
з досвітнього дитинства.

От перші
поверхи спливли
у зону пам’яті, пір’ясту,
як хмари, що на собі нас тримали.
Бо там були
ми птахами.

На поверхах
середніх ми
вже ставали літаками.
Нехай
спочатку й паперовими,
та по тому – залізними,
яких ліліпутські ракети вибивали
з польоту, з неба і з життя.
Однак, не вибили нізвідки,
бо ми самі й були
польотом,
небом
та життям.

Воно на верхні поверхи
дісталося,
хоч повідомленнями
про смерть засипало весь дах.
Але, майбутнє
не двомірністю паперу
щомить живе,
а безміром рядків.

ІІІ

Шурхочучи рядками
вікодавніх заклять, формул,
фантастичних романів,
дахом простуємо до країв
атмосфери, з кабінки вилупившись
ліфта, водночас його
униз
спрямувавши разом з часом,
вкрученим у вісімку сили тяжіння.
І стаємо з кожним кроком потоком
випромінювання.

IV

Зниклий в хмарах прозірчастий ліфт
перетворюється на пам’ять,
де різночасні
шестірні подій
аварійним спускам
запобігають.

І канати,
наче струни світобудови,
вібрують майбутнім
у квантовій піні руху.

Старий насмішник Свіфт
внизу
вже працює ліфтером,
а діти ліліпутів кричать:
«Почекай
нас, Гулівере!..»
Й ліфт
ретельно вкарбовує Свіфт
в небо.

2016

Хай космос проти! Від галактик до
частинок, що перетинають курс
упертого земного зореплавця
та й пробують урвати цю плавбу
собою,
вдягнувши простір в недосяжну далеч,
а час у чорну гамівну вічність,
я не спинюсь!.. Я – вибухова хвиля,
що вакуум стискає до планет.

Так проростає океан прибоєм,
так видноколо хмаровинням бруниться,
так думка розпускається людиною
і так людина всесвітом стає,
як, неживий, не заважає космос
оживленню броньованих фотонів.
І темної енергії фонтани
розкришуються бризками вогню.

Тож, тілом всотуючи їхній спротив,
пливу туди, де інші світила
махають хустками протуберанців.

2016

Земля моя – старий музей,
йти до якого на околицю світ-за-очі
виткими провулками неба,
бруківкою речовини,
і слухати, як десь,
попереду,
сплять в клавесинах ноти, мов зойки півнячі.

А ми з тобою вилітаємо опівночі
в галактику,
де космосу бароко,
нібито метафора людей,
народжує тривожні й захоплені погляди,
втікаючи спіралями в розширені зіниці.

Й Землі занедбаний музей
потроху зникає в очей глибинах
вітринами океанів,
гір сходами
і стелажами континентів.

Планета, що тримається людським теплом,
вистуджує без нас лункі пустельні зали
всіма забутих міст,
у зоряний пил перепалених
кабицями
тисячолітніх
вчорів.
Он вони
блищать під стінами
щитами, обладунками,
скафандрами,
й, небом опалені,
стають
сьогоднями,
що простують
до завтрів
крізь
космічні
та
земні
портали, династії, фонограми.
І студінь
край
планет
обтулює
теплість.

А ми, два експонати, що втекли,
на склі ілюмінаторів та вікон
спітнілих
малюємо у млі себе самих:
непевні плями
на туманностях,
промоїни в незвідане
з солоною вологою розлучень.

Історій продуви
зі скла
дмуть тишею
і в ній
мовчать клавесини.
Втім… Звуки крижані
фортепіано
падають у вічність.

Хто ж це виграє клавішами й долями!?
Хто хоче здатися музейним привидом,
щоб налякати ввечері відвідувачів ранку?..

Та це ж сам ранок грає, зникаючи в нас
мелодіями спогадів і прагнень,
що точаться у світ з промивин вікон!

І ми з тобою вилітаємо опівночі
в галактику,
де космосу бароко, нібито метафора,
людей
народжує. Й тривожні захоплені погляди
вплітаються спіралями в розширені зіниці.

Всесвіт – змій з пістрявою шкірою, який схопив себе за хвіст!.. Ось пружно скрутились орбіти планет кільцями, раптово стиснувши низку куль, немов лещатами, та й втягують її в нескінченний тунель свого замкнутого тіла. Пульсують на шкірі плями зірок в унісон з гіпнотичним рухом намиста світів, з’єднаних тулубом непорушного плазуна і залишаються на одному місці. Нема руху, нема! Але, там, в глибинах, щось відбувається, бубнявіє вогненним пухирем і руйнує космічне безлуння, і якоюсь полум’яною шаблюкою розтинає зсередини навпіл невмирущу, здавалось, зміюку, і розсипає кульки-намистинки.

О, життя – строката стрічка, зав’язана морським вузлом!.. Зачарована потвора часу вісімкою скручує цю стьожку і порцелянові ліліпути кудись ідуть, та ніяк не можуть прийти, заблукавши в сірій пустелі одновимірного простору, що його вирахував дивак Мьобіус. Вирахував із неуваги до пам’яті та думок, вирахував із боготворіння дії тіла, з байдужості, з якою кожен з нас падає в область незнаного – в область серця, але навіть не відчуває цього. І лише розбившись, помічає, що стрічка луснула, що репнула шкіра, а сам він є згустком вогню, крику та сузір’їв.

1993

В старих дзеркалах
полів невідкритого космосу
променяться, мерехтять та сутеніють
айсберги часу й тріщини простору
крізь крижані гейзери Енцеладу.

Угору, вкрите памороззю слів, світло
підноситься Землі карколомною гіпотезою,
вигадкою вулканів, химерою пари.

Тож небо, окільцьоване математикою
смугастої думки розсудливого Сатурна,
гримає на ці струмені
зимовими радіохвилями.

Але фантазії безоднями
по осях координатних розповзаються.

Ламають кардіограмами дахів
обрії міст, у гейзерах вигаданих
та й заселених заметами і хуртовинами,
де, щоб поцілуватись з вітрами сивими,
трохи сором‘язливо встають навшпиньки сосни і ліхтарі.

Хай під снігом десь достигають вже райдуги,
їх не дочекавшись, вітри закрутисто втікають
всесвітами
і лиш провулки їм вслід махають поворотами.

Кожна сніжинка марить гейзером,
хоч скафандрами пам‘ятників
люди відокремлені від енцеладових мрій,
де, в відлисках звуків слухаючи промені,
хтось, лобом припавши до шибки,
вивчає епіцентр ночі.

Кожна сніжинка то є зореліт
в епіцентрі… центрі…
опівнічної цивілізації.
Пружно б‘ють куранти:
старт… старт… стартуємо…
І тонка крижина шибки трощиться на друзки,
й хтось кричить та пада
усім своїм тілом в чорний океан таїни,
вибухнувши планет бульбами.

В його глибині намоклий одяг тіл зриваємо,
аби у безвісті не потонути
під здибленою інопланетною кригою,
яка кристалами вростає в серце.

Здіймаємось крізь луну небозламів
аж до поверхні, щоб зробити сонця ковток,
і от зірками стікає космос по шкірі,
легені кришаться на сніг альвеол,
подихами стають гейзери Енцеладу.

На морозі з роту йде пара
і твоє дихання
втікає в моє крізь поцілунок,
а увесь світ, місяці, сонця, будинки, пахнуть парфумами
й місто фантазує вогником таксі…
Чи у небі супутника штучного світлячком?

Земний марсохід Spirit чимось схожий із міфічним Хароном – тому, що обидва працюють в один бік в безпосередній близькості від підніжжя бежевого Олімпу (є така гора іржавого Марсу). Там річка Стікс біжить крізь покручені трахеї карсту. Там шрами каньйонів крають увесь материк. Материк, що пережив астероїдний шок в марсіянську давнину, коли Spirit був ще рудою на Землі, коли Харон був ще юнгою в аргонавтів по той бік всесвіту, де планети – лиш скам’янілі проекції руху зірок. На той час супутники Фобос і Деймос були вже приборкані орбітами, та траєкторіями марив упертий Танатос. І не його провина, що у смерті вони завжди спрямовані вниз, туди, де вогонь стає каменепадом, повільним вибухом і комп’ютеризованим духом.

вже зламані всі весла Харона колесами
загрузлого Spirit’a стали круги гончарські

А, може, планети – великі жорна з рипливого часу, що збіжжя сузір’їв рівномірно перемелюють на богів, на людей і на комп‘ютери, повільно зсипаючи у ковчеги, в тіла і в чіпи світлий сум роз‘єднаних світів? Бурштинове борошно Чумацького Шляху вкривало палубу і матрос адмірала Ноя лишав на ній сліди босих ніг та й винаходив перший компас в магнітному полі Марсу й Землі, в геліосфері єдності двох берегів і одного моря. Дух завжди океан. Навіть якщо живе у всюдиході із заклиненим колесом, що не дозволяє металу рачкувати від вирв, запорошених спогадами.

витягує думок протуберанці пам‘ять магнітами
з шумовиння звивин мозку в геометрію мікросхем

Вже й старпом Харон поховав капітана Немо
на таємничому острові в центрі моря Дірака
й новенький капітанський картуз сидів незграбно на ньому
коли хвилі ймовірності вдарились об борт
іншовимірного до відчаю «Наутілуса»
цього підводного монстра вагітного Spirit’у голографічним яйцем
котре необхідно було відкласти серед не оголених ще глибин
марсіянських фантазій гіпотез романів поем
що атоли й коралові рифи цивілізацій
міцно тримають у неймовірності таємниць
залишковою пам’яттю мікросхем у мул впираючись
розумною сталлю над живою водою випинаючись
і медузою ворушиться океан
в безодні скалярної скляності обріїв
лиш векторами крани здіймаються
портів що інфрачервоним піском забуття поки не захлинулись
але в цих осях координат вже зникають кольори серед ультракоротких хвиль
брижами іде обличчя Харонове
і піна прибою розпадається на сон-шурхіт коліс
що котяться по міді водоростей намацуючи
вакуумними флуктуаціями
душ марсіян журбу та біль Spirit’у
в марганцевистому коконі пітьми
а маяк-Сфінкс горілиць раптом пада
роблячи мрій останній ковток
і хвилі океану осипаються дюнами
в його очниці де зникають
востаннє побачені промені дня
востаннє побачене сяйво заграв
востаннє побачене світло зірок

Правильно розвертаємо в Spirit’у антени й власні звивини, щоб перекласти:
«востаннє побачене світло зірок» – «аеліта» звучить марсіанською.

Тужний астрономічний сюрреалізм Джованні Вірджініо Скіапареллі
розмалював поверхню Марса каналами
які не востаннє а вперше були побачені
очима землянина що їх сам випалив телескопом
аж до самісінького дна старечих зіниць
і сліпуватий лоцман Харон
проводив наскрізь прогнилі баржі ретроспективою каналів
до озер антикварно-брунатних і незліченних
круглих схожих на столи для спіритичних сеансів
що їх десь крутили медіуми та й намагалися
викликати дух висохлого океану
але він випаровувався в ніжні сутінки спогадів
намагаючись ожити з тихою впертістю флори
одначе фауна формулами
і загатами вкривала поверхню планети тисяч озер
у котрих остигали уламки й шматки
астероїду який розплескав моря
на краплі атомів і квантову піну Марсу минулого
на елементалі Марсу майбутнього
на сучасність на Скіапареллі на Spirit‘а й Харона
вічно п’яного лоцмана мережі каналів
які ведуть в нікуди з огидною недостовірністю
буденного плину життя де земляни огорнуті одномірністю
сільського клубу стрічають недолугими оплесками
лектора який точно знає те чи є життя на Марсі
згідно плану товариства “Знання” й чомусь залитий сутінками
та сивухою клуб раптом сльозами вікон скупо зблискує

Червона зірка відображується в чорних вікнах і увсебіч летять уламки променів крізь інопланетні дерева від вольниці Гуляй-Поля і аж до ґрат Петрограду із зимовим марсіянським світилом над Невою. Ріка несе перекоти-долю в кіберпростори хромованих путівців неба, в лабіринти темпорального абсурду, де мрія – вільна складова енергії зірок - запалює маяки Соацери: міста в кратері, що був колись озером. І от над полівками кактусів летючий корабель марсіян зустрічається з земним коханням Аеліти, й Харон, маяків старий наглядач, відкорковує пляшку та й разом з червоноармійцем Гусєвим прагне на дні її знайти істину життя і дух п‘янкий знедушених зірок, в останнє кимось побачених. А зірки зникають поволі і зонд інженера Лося піском заноситься. Лиш Spirit затято вгризається в дюни й статичний шар міфологій знов переміщується: на екранах випинаються обрії «Морського Старту» і донька Аеліти – Ассоль, – на них уранці плутає трикутні вітрила з корпусами ракет.

А літо ракетне дихає спекою
і канали парою спогадів наповнюються
ледь коливаючи вохристі тіні марсіан
яким снились перед загибеллю люди з планети Земля
але цю здатність бути для інших сновидіннями смерті
втямив уже продавець іграшкових човників Харон
і ось не спати
він намагається знову
більма очей спрямувавши на портрет Рея Бредбері
людини і телепата що блукає барханами
пустелі де зовнішнє світло є внутрішня мла
паралельних світів
з яких осипається крижана краса зоряного пилу
на залізні книжки з опуклими ієрогліфами
і лише павуки електричні
метушаться обплутуючи намовлені слова павутинками дротів
у верлібрах в марсіянських хроніках та в рецептах для
планет хворих на невиліковну хворобу безсмертя
і на чудову незавершеність космосу та людини
аби врочисто на найвищій з орбіт від корабля
відходив наш Spirit як від тіла душа
та й весь у вогню летів розгортаючи прапором свій парашут
цю нелійнейно зібгану вітрил іншовимірність
над руйновищем евклідової геометрії
де смерть_згорнутий_вимір_життя і нічогісінько більше

Спить пологова глина обвітрених планет
під барханами з тривалентного заліза
в кратері Гусєва у якому
маленький відважний робот Spirit
шурхочучи лускою з сонячних батарей
виповзає на беріг зоряних катастроф
та й лячно хрумкотить колесами по цвинтарю
усіх інопланетних розташувань земних істот
хвилерізів маяків та пірамід
у космос проточений наскрізь історією
в болючу людяність людини і незалюдненість цунамі
скам’янілого вогню яке спалило самоту Харона
до попелу слідів що простягнулися за обрій
туди де згідно рівнянь фізики любові
знов космічні промені єднаються в людину

І тому в мікрофонах б’ється й б’ється сигнал,
хоча Стікс висох... Харон вмер... Spirit застряг...

Страшнішого за мертві астропорти,
отруєних безмежжями, нічого
нема
у світі сколапсованого Бога,
що електронним варивом програм
в колодязях готичних веж радіаційних терміналів
ще булькотить.
Іржа тужними спогадами сталі
із пилом зоряним
в вакуумну прірву мертвотно струменить
крізь маяків,
ущент розбитих,
інфрачорне полум‘я,
а арматури, мов прогнилі ікла
краючи на шмаття відлуння саван,
вчепилися у мумії летючих тарілок,
на котрих мороку антифотони
малюють тату
стрижнями антен.

На стрижнях катедрального собору
старого Кельну ситі небеса
череватими хмарами
світло зірок перетравлюють.
По Рейну
старою баржею космічно вимерлу тушу
„Бурану”
до музею небуття тягнуть...
Ми вклякли у склепінні безнадії:
те, що за годину облітало Землю,
пливе повз нас зі швидкістю роззяв.
І, скроні стиснувши, шепочеш ти:
„О, Петре, щось зроби!..”

Метеоритів
скам‘янілі блискавиці
снують
поміж руїн, відшукуючи мене
й дірявлячи мільйонами смертей
причал минулого,
де сів мій зореліт майбутнього.
І я – засунутий в скафандр
згусток космічного пилу –
зиґзаґами лину до рацій,
закинутого в безвість, астропорту,
щоб надсилати до вас з нього
зорь SMS-ки.
А по тому я передавач серця вмикаю
і, згадавши кардіограму Рейну,
„Маріє, – дихаю, –
прийом!..”

...ментальна геометрія думок...
тріпоче небо алгеброю світла...
і формули відлунь...
зусібіч...
тиск таємниць-секретів-натяків в 100.000 атмосфер...
з усіх безодень...
мільйонотонна невагомість каменю планет...
жаска вагомість часу...
орбіти цифр...
проміння вектори...
гойдкий біном зірок подвійних...
і зіниць...
осциллограмма жестів...
життя спіраль...
і це усе в мені пульсує...
адже я є лише знаряддям власних мрій...
а мрії є метою...
усіх наук...
поезоматематик...
почуттів...
і кожну мить я вгвинчуюсь у небо...
увесь складний і звичний наче алгоритм...
для себе прикро звичний...
для вражено завмерлої галактики складний...