В старих дзеркалах
полів невідкритого космосу
променяться, мерехтять та сутеніють
айсберги часу й тріщини простору
крізь крижані гейзери Енцеладу.

Угору, вкрите памороззю слів, світло
підноситься Землі карколомною гіпотезою,
вигадкою вулканів, химерою пари.

Тож небо, окільцьоване математикою
смугастої думки розсудливого Сатурна,
гримає на ці струмені
зимовими радіохвилями.

Але фантазії безоднями
по осях координатних розповзаються.

Ламають кардіограмами дахів
обрії міст, у гейзерах вигаданих
та й заселених заметами і хуртовинами,
де, щоб поцілуватись з вітрами сивими,
трохи сором‘язливо встають навшпиньки сосни і ліхтарі.

Хай під снігом десь достигають вже райдуги,
їх не дочекавшись, вітри закрутисто втікають
всесвітами
і лиш провулки їм вслід махають поворотами.

Кожна сніжинка марить гейзером,
хоч скафандрами пам‘ятників
люди відокремлені від енцеладових мрій,
де, в відлисках звуків слухаючи промені,
хтось, лобом припавши до шибки,
вивчає епіцентр ночі.

Кожна сніжинка то є зореліт
в епіцентрі… центрі…
опівнічної цивілізації.
Пружно б‘ють куранти:
старт… старт… стартуємо…
І тонка крижина шибки трощиться на друзки,
й хтось кричить та пада
усім своїм тілом в чорний океан таїни,
вибухнувши планет бульбами.

В його глибині намоклий одяг тіл зриваємо,
аби у безвісті не потонути
під здибленою інопланетною кригою,
яка кристалами вростає в серце.

Здіймаємось крізь луну небозламів
аж до поверхні, щоб зробити сонця ковток,
і от зірками стікає космос по шкірі,
легені кришаться на сніг альвеол,
подихами стають гейзери Енцеладу.

На морозі з роту йде пара
і твоє дихання
втікає в моє крізь поцілунок,
а увесь світ, місяці, сонця, будинки, пахнуть парфумами
й місто фантазує вогником таксі…
Чи у небі супутника штучного світлячком?