Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
23:26
Враз, у далекій землі
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
А ВОДА ПО КАМЕНЮ (продовження 6)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
А ВОДА ПО КАМЕНЮ (продовження 6)
БІЛИЙ САРКОФАГ: НІЧ НА СТРІТЕННЯ ДЛЯ КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА
На схилі віку, коли вишгородські вітри стали надто холодними, Ярослав сів на березі свого життя, де зустрілися дві стихії: Любов і Мудрість.
Перед його внутрішнім зором, мов у мутних водах Дніпра, пропливали дорогі жіночі обличчя: Анна, що виринала загубленою тінню у цар-палатах Новгорода, Любава, що кликала його з берегів своєї юності, та Інгігерда, яка чекала його у білій тиші божих осель.
Він помирав у Вишгороді, на руках у сина Всеволода. Мудрість, що десятиліттями будувала храмові стіни й творила закони, тепер стискалася до останнього, короткого подиху. «Ти бачиш, – шепотів він сам до себе, – я намагався зв’язати землю з небом, але залишився розіп’ятим між глибиною і висотою».
Він молився, коли били соборні дзвони Софії. Молився, промовляючи припорошені часом імена, на відпущення і покаяння: «Пом’яни Боже у Царстві своїм рабу божу Анну і сина мого Іллю». Соборні дзвони Софії стольного Києва і старого Новгорода відлунювали в унісон, розносячи Ярославів шепіт аж ген у захмарні оселі.
Він згадував Любаву. Вона була його натхненним початком, тою темною трунком-водою з Наддеснянських побереж, що забрала його ніжність на саме дно. Вона була тишею розбитого серця, яку він намагався заглушити гуркотом будівельних плит, але та заворожена вода завжди поверталася до нього в дощові дні, нагадуючи, що першу любов неможливо замурувати в камені – її можна тільки оплакати.
А потім він дивився вгору, туди, де в золотих променях танула Любавина Неждана. Його юна князівна, що полетіла в небо з риштувань Софії, стала його висотою. Вона була жертвою його гордині, його платою за право називатися Мудрим. Одна пішла в глибінь, інша – у вись, залишивши його посередині, на тонкій межі між берегами, де він тримав у руках важку корону. «Чи вартувала ця Мудрість хоч однієї вашої усмішки?» – питав він у порожнечі.
Але відповіддю був лише шелест очерету і передзвін обох Софій. Він збагнув: його життя було мостом, збудованим над прірвою втрат. Княжна Анна дала йому коріння в цій землі, Любава з Нежданою дали йому очі, щоб дивитися в небо, а Інгігерда стала тим залізним обручем, що не дав його серцю розпастися на шматки.
Його шлях – від новгородських снігів до київських пагорбів – нарешті впадав у вічність, як ріка в океан. Він відчував, як Русь, його велетенське дитя, тремтить у передчутті розлуки. «Бережіть один одного», – шепотів він синам, і ці слова були важчими за каміння святої Софії. «Дивіться, – казав він, – на ці гори київські, вони стоятимуть, доки ви тримаєтесь за руки. Якщо один з вас впаде – впаде і держава, якщо один підніме меч на брата – цей меч перерубає коріння нашого роду». Він засинав, вірячи, що слово його стане гранітом під їхніми ногами.
Ярослав віддав синам міста, як частки великого серця: Ізяславу – золотий Київ, Святославу – старий Чернігів, Всеволоду – степовий Переяслав. Він віддавав їм книги, печатки і межі, а собі залишав тільки спокій. На Стрітення, коли зима зустрічається з літом, Великий князь Русі зустрівся зі своєю долею. Вірний бойовий кінь його залишився без вершника, але лишилася «Правда», викарбувана в серці народу. Він залишив синам Русь – великий тривожний сад,
який треба було ростити братолюбно, не ділячи сонце на маленькі сонця.
Він заснув, щоб прокинутися у величному мармурі білого саркофагу. Тут, у соборі Софії Премудрої, під мозаїками святої Оранти-Богородиці, на нього вже чотири роки чекала дружина Ірина. Тепер вони спочивають поруч, у храмі, де молитва за Русь-Україну не затихає вже третю тисячу літ – шведська принцеса та київський князь, чиє кохання стало фундаментом держави, а смерть у Вишгороді – лише початком їхньої спільної вічності. Два береги однієї ріки, дві долі, що злилися в єдиний камінь, над яким не владний час.
Крізь віки, де мечі гартували державну міць,
Де сонце лягало на бані святої Софії,
Він бачив її серед сотень облич і зірниць –
Свою Інгігерду як втілення світлої мрії.
Подружжя великих – князівських корон таїна,
Де книжна премудрість вінчалася з жезлом державним.
Він – Мудрий як завше, бо поруч світилась вона,
Шляхетна Ірина, що стала корінням преславним.
І нині, вникаючи серцем у матрицю літ,
Де в камені сплять імена, що дорожчі за злато,
Ми бачимо їх: як тримають обоє цей світ,
Де услади і болю душевного
споконвіку
було багато.
На схилі віку, коли вишгородські вітри стали надто холодними, Ярослав сів на березі свого життя, де зустрілися дві стихії: Любов і Мудрість.
Перед його внутрішнім зором, мов у мутних водах Дніпра, пропливали дорогі жіночі обличчя: Анна, що виринала загубленою тінню у цар-палатах Новгорода, Любава, що кликала його з берегів своєї юності, та Інгігерда, яка чекала його у білій тиші божих осель.
Він помирав у Вишгороді, на руках у сина Всеволода. Мудрість, що десятиліттями будувала храмові стіни й творила закони, тепер стискалася до останнього, короткого подиху. «Ти бачиш, – шепотів він сам до себе, – я намагався зв’язати землю з небом, але залишився розіп’ятим між глибиною і висотою».
Він молився, коли били соборні дзвони Софії. Молився, промовляючи припорошені часом імена, на відпущення і покаяння: «Пом’яни Боже у Царстві своїм рабу божу Анну і сина мого Іллю». Соборні дзвони Софії стольного Києва і старого Новгорода відлунювали в унісон, розносячи Ярославів шепіт аж ген у захмарні оселі.
Він згадував Любаву. Вона була його натхненним початком, тою темною трунком-водою з Наддеснянських побереж, що забрала його ніжність на саме дно. Вона була тишею розбитого серця, яку він намагався заглушити гуркотом будівельних плит, але та заворожена вода завжди поверталася до нього в дощові дні, нагадуючи, що першу любов неможливо замурувати в камені – її можна тільки оплакати.
А потім він дивився вгору, туди, де в золотих променях танула Любавина Неждана. Його юна князівна, що полетіла в небо з риштувань Софії, стала його висотою. Вона була жертвою його гордині, його платою за право називатися Мудрим. Одна пішла в глибінь, інша – у вись, залишивши його посередині, на тонкій межі між берегами, де він тримав у руках важку корону. «Чи вартувала ця Мудрість хоч однієї вашої усмішки?» – питав він у порожнечі.
Але відповіддю був лише шелест очерету і передзвін обох Софій. Він збагнув: його життя було мостом, збудованим над прірвою втрат. Княжна Анна дала йому коріння в цій землі, Любава з Нежданою дали йому очі, щоб дивитися в небо, а Інгігерда стала тим залізним обручем, що не дав його серцю розпастися на шматки.
Його шлях – від новгородських снігів до київських пагорбів – нарешті впадав у вічність, як ріка в океан. Він відчував, як Русь, його велетенське дитя, тремтить у передчутті розлуки. «Бережіть один одного», – шепотів він синам, і ці слова були важчими за каміння святої Софії. «Дивіться, – казав він, – на ці гори київські, вони стоятимуть, доки ви тримаєтесь за руки. Якщо один з вас впаде – впаде і держава, якщо один підніме меч на брата – цей меч перерубає коріння нашого роду». Він засинав, вірячи, що слово його стане гранітом під їхніми ногами.
Ярослав віддав синам міста, як частки великого серця: Ізяславу – золотий Київ, Святославу – старий Чернігів, Всеволоду – степовий Переяслав. Він віддавав їм книги, печатки і межі, а собі залишав тільки спокій. На Стрітення, коли зима зустрічається з літом, Великий князь Русі зустрівся зі своєю долею. Вірний бойовий кінь його залишився без вершника, але лишилася «Правда», викарбувана в серці народу. Він залишив синам Русь – великий тривожний сад,
який треба було ростити братолюбно, не ділячи сонце на маленькі сонця.
Він заснув, щоб прокинутися у величному мармурі білого саркофагу. Тут, у соборі Софії Премудрої, під мозаїками святої Оранти-Богородиці, на нього вже чотири роки чекала дружина Ірина. Тепер вони спочивають поруч, у храмі, де молитва за Русь-Україну не затихає вже третю тисячу літ – шведська принцеса та київський князь, чиє кохання стало фундаментом держави, а смерть у Вишгороді – лише початком їхньої спільної вічності. Два береги однієї ріки, дві долі, що злилися в єдиний камінь, над яким не владний час.
Крізь віки, де мечі гартували державну міць,
Де сонце лягало на бані святої Софії,
Він бачив її серед сотень облич і зірниць –
Свою Інгігерду як втілення світлої мрії.
Подружжя великих – князівських корон таїна,
Де книжна премудрість вінчалася з жезлом державним.
Він – Мудрий як завше, бо поруч світилась вона,
Шляхетна Ірина, що стала корінням преславним.
І нині, вникаючи серцем у матрицю літ,
Де в камені сплять імена, що дорожчі за злато,
Ми бачимо їх: як тримають обоє цей світ,
Де услади і болю душевного
споконвіку
було багато.
Далі буде.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
