БІЛИЙ САРКОФАГ: НІЧ НА СТРІТЕННЯ ДЛЯ КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА

На схилі віку, коли вишгородські вітри стали надто холодними, Ярослав сів на березі свого життя, де зустрілися дві стихії: Любов і Мудрість.
Перед його внутрішнім зором, мов у мутних водах Дніпра, пропливали дорогі жіночі обличчя: Анна, що виринала загубленою тінню у цар-палатах Новгорода, Любава, що кликала його з берегів своєї юності, та Інгігерда, яка чекала його у білій тиші божих осель.
Він помирав у Вишгороді, на руках у сина Всеволода. Мудрість, що десятиліттями будувала храмові стіни й творила закони, тепер стискалася до останнього, короткого подиху. «Ти бачиш, – шепотів він сам до себе, – я намагався зв’язати землю з небом, але залишився розіп’ятим між глибиною і висотою».
Він молився, коли били соборні дзвони Софії. Молився, промовляючи припорошені часом імена, на відпущення і покаяння: «Пом’яни Боже у Царстві своїм рабу божу Анну і сина мого Іллю». Соборні дзвони Софії стольного Києва і старого Новгорода відлунювали в унісон, розносячи Ярославів шепіт аж ген у захмарні оселі.
Він згадував Любаву. Вона була його натхненним початком, тою темною трунком-водою з Наддеснянських побереж, що забрала його ніжність на саме дно. Вона була тишею розбитого серця, яку він намагався заглушити гуркотом будівельних плит, але та заворожена вода завжди поверталася до нього в дощові дні, нагадуючи, що першу любов неможливо замурувати в камені – її можна тільки оплакати.
А потім він дивився вгору, туди, де в золотих променях танула Любавина Неждана. Його юна князівна, що полетіла в небо з риштувань Софії, стала його висотою. Вона була жертвою його гордині, його платою за право називатися Мудрим. Одна пішла в глибінь, інша – у вись, залишивши його посередині, на тонкій межі між берегами, де він тримав у руках важку корону. «Чи вартувала ця Мудрість хоч однієї вашої усмішки?» – питав він у порожнечі.
Але відповіддю був лише шелест очерету і передзвін обох Софій. Він збагнув: його життя було мостом, збудованим над прірвою втрат. Княжна Анна дала йому коріння в цій землі, Любава з Нежданою дали йому очі, щоб дивитися в небо, а Інгігерда стала тим залізним обручем, що не дав його серцю розпастися на шматки.
Його шлях – від новгородських снігів до київських пагорбів – нарешті впадав у вічність, як ріка в океан. Він відчував, як Русь, його велетенське дитя, тремтить у передчутті розлуки. «Бережіть один одного», – шепотів він синам, і ці слова були важчими за каміння святої Софії. «Дивіться, – казав він, – на ці гори київські, вони стоятимуть, доки ви тримаєтесь за руки. Якщо один з вас впаде – впаде і держава, якщо один підніме меч на брата – цей меч перерубає коріння нашого роду». Він засинав, вірячи, що слово його стане гранітом під їхніми ногами.
Ярослав віддав синам міста, як частки великого серця: Ізяславу – золотий Київ, Святославу – старий Чернігів, Всеволоду – степовий Переяслав. Він віддавав їм книги, печатки і межі, а собі залишав тільки спокій. На Стрітення, коли зима зустрічається з літом, Великий князь Русі зустрівся зі своєю долею. Вірний бойовий кінь його залишився без вершника, але лишилася «Правда», викарбувана в серці народу. Він залишив синам Русь – великий тривожний сад,
який треба було ростити братолюбно, не ділячи сонце на маленькі сонця.
Він заснув, щоб прокинутися у величному мармурі білого саркофагу. Тут, у соборі Софії Премудрої, під мозаїками святої Оранти-Богородиці, на нього вже чотири роки чекала дружина Ірина. Тепер вони спочивають поруч, у храмі, де молитва за Русь-Україну не затихає вже третю тисячу літ – шведська принцеса та київський князь, чиє кохання стало фундаментом держави, а смерть у Вишгороді – лише початком їхньої спільної вічності. Два береги однієї ріки, дві долі, що злилися в єдиний камінь, над яким не владний час.

Крізь віки, де мечі гартували державну міць,
Де сонце лягало на бані святої Софії,
Він бачив її серед сотень облич і зірниць –
Свою Інгігерду як втілення світлої мрії.

Подружжя великих – князівських корон таїна,
Де книжна премудрість вінчалася з жезлом державним.
Він – Мудрий як завше, бо поруч світилась вона,
Шляхетна Ірина, що стала корінням преславним.

І нині, вникаючи серцем у матрицю літ,
Де в камені сплять імена, що дорожчі за злато,
Ми бачимо їх: як тримають обоє цей світ,
Де услади і болю душевного
споконвіку
було багато.

Далі буде.