Запитуючи, чи читаю Гельдерліна,
Він прагне почути «так». І кажеш «так»,
Пригадуючи третій курс університету,
Запаморочливий головний біль і шурхотіння
Пожовклих сторінок у півтемряві бібліотечної зали.

Коли я була дитиною, Бог рятував кожну мить:
Від невідворотності болю, від палахкотіння слів,
Від шаленств віровчення і чистилища розплати
За невивчені уроки історії й істеричні читання:
А однак усе, що триває, постає завдяки поетам.

І в німому запитанні «що є мисленням?»
Постає зачудування найневиннішим заняттям,
Яке відсвічує у півсні чужими словами,
Перекладеними на мову твоїх пальців,
Якими вчитати можна, не знаючи шрифтів Брайля,
Всі неспроможності мови, всі нестримності плоті,
Всі непроминання поглядів і недоречності поезії.

І найнебезпечніше благо, проходячи через горнило
Горла, горлицею всідається на губи, що шепочуть
«Так», не чекаючи на запитання про Гельдерліна.

У бензинових плямах сонця стрибають
Горобці спокою, втинаючи день
Від примх клопотів.
Листя цілує целюлозу лози,
Що наладувала антени на хвилі сафарі.
Фари-левиці смокчуть льодяники вечора,
М’ятні льодяники божевілля.
Мерехтіння екранів чужої свідомості –
Закритий на ремонт зоопарк
Із трьома мавпами, які затисли
Свої спогади в сіре каміння,
Газетні шпальта і шматок яблука,
Вділеного від несвятої трійці:
Алегро, віво, престо.

2010

Вереснем освячене
Дев’яте кішчине життя…
Падатиме на пружини лап,
Вкриватиметься від холоду
Хутром, як пензлями полотно,
П’ятачками лапок ступатиме
По жовтому листю
У пошуках золотого мишеняти,
Якого хтось назвав долею.
Зриватимуть зливи злість
На квадратних ринвах,
Зчинятимуть рейвах,
Хапатимуть блискітки золота,
Мов Лотову дружину
Смоктатимуть, питимуть воду,
Щоб сіль не кусала губи.
І ходитимуть колами
Глибоководні птахи,
Рятуватимуть тепло мізинців,
Спливатимуть туманами
І клаптиками снів
Уже дванадцятого життя,
Даного з дозволу Піфагора
Кішці, схожій на людину.