Кут зору визначено вже
І видихають істину відтінки.
Невже відштовхуюсь від стінки
І прориваюсь променем. Невже!?

1
Під самий дах у галасливім домі,
де хлопчаки ганяли горобців,
немов чаклун, приходив сивий спомин
у зморшках таємничих на лиці.

Там бігав пензель весело і сумно,
ні в кого і нічого не просив.
А фарби ті, що дід ховав у сумку,
ото вже, точно, не такі як всі.

І падав лист у вогнищі рудому...
Все як колись. І небо у воді,
і молодий господар йде додому
без парасолі. Точно як тоді...

Періщить дощ, і мокра постать жінки
іде йому назустріч. Ніби я?
Та ні. То юність, то його Даринка.
А Він пливе за хмари навмання.

І хрестик спалахнув, неначе зірка...
Він вже забувсь рокам тримати лік.
І нехотя із усмішкою, гірко
відставив полотно кудись убік,

де вже стоїть так само на полиці
Його село в снігу, а чи в цвіту,
де журавель придибав до криниці,
і димарі у небі, як в льоду.

2
На верхній поверх… Падаю з утоми,
до Нього йду. А він чека мене.
Колючий дріт. Неволя і судоми,
чужі хрести і небо крижане.

Дивлюсь у світ, захований в могили.
У спомини. О Боже мій! Спаси!
А цей Ніхто... Не треба так! Несила.
Та очі чисті, наче із роси.

3
Він пензлем на харчі не заробляє.
“Є пенсія. Яка вона не є,
та на картоплю й фарби вистачає.
А тут, в майстерні, все оце – моє”.

Казав отак і смажив картоплини.
Цим пригощав мене і горобців.
А на мольберті кетяги калини
розквітли полум’ям у дівчинки в руці.

4
Нічийний дах. На аркушах – сторіччя.
І мовчазний безгніздий поводир.
І день як день, і не до протиріччя
трухлявих стін і затишних квартир.

То може й так. А гірше вже не буде.
Збирати згадки? Плакати в кулак?
Чи так, як він колись, іти між люди
останнім словом надірвавши карк.

Я дивувалася Його нестримній силі,
Його рукам з вузлатих жиляків.
Й на полотні вставали старожили,
що на вусатих схожі козаків.

Усі типові, дідові сільчани,
прийшли сюди із чотирьох сторін.
А за плечима – небо і мовчання
гойдає осені сусальний дзвін.

Десь опадає листя на могили,
десь хрест, десь камінь,
хтось росте стеблом...
Жили як вміли, а не як хотіли.
А доленьки немає й не було.

Їм пік долоні хліб за мідний грошик.
Як їм кортів, як душу їм ятрив...
А я така правдива і хороша,
серед яких блукала я вітрів?

Мовчала я. Бо так як Він не вміла.
А як вони – то Боже упаси!
І вже шепоче совість посивіла:
прости мене, якщо ти десь єси.

Пробач мене, моя нещасна нене.
Не в тому річ, що я жила не так...
Мені гризе: хто буде після мене
Отак, як я, ридати у кулак.

5
Він марив степом, п’янко, до нестями,
де стільки зір, а обрію нема.
І тільки ворон в небі над житами,
мов страстний вечір, серце розтина.

Іде рідня, мов у іконостасі...
Десь пильне око й зрадницька душа –
хтось заступа тримає в одночассі
за мить життя не варте і гроша.

І не дзвонили. Не кричали: “Боже!”
Жили, як у тумані, в напівсні.
І вже хатина, наче мати боса,
по саму стріху в сивім бур’яні.

6
І знову юність, давня, недопита.
Його Даринка біла, як зима.
Душа, як пісня, не дається ситим.
Чи можу їх судити я сама?

Скажи земляк, як совість не заснула:
з якої зірки ти на землю впав?
Говориш – ностальгія за минулим...
Чи вже душа заклякла і тупа.

Невже тобі не гупає у скроні
оця земля в глибоких пиріях,
і ці гробки, поснулі на осонні,
і ця країна, що вже не твоя?

Куди ти йдеш з чужими прапорами?
Куди синів зовеш? Чи не на смерть.
Горять тюльпани в натовпі, як рани,
сльозами переповнені ущерть.

7
А час тече, наздоганяє пам’ять
на сонмищі засніжених вітрів.
А хто отам? Не докричатись навіть.
Хіба ж не по мені папір горів?

Хіба можливо вгамувати спрагу
з живих озер мертвотної води?
Ніхто не скаже. Штампували справу,
а потім за грудки... Навіщо і куди?

І зиркне тиша воронячим оком...
Він відстогнав десь нишком і закляк.
По правді жив і настаравсь нівроку.
За що ж його? Скажи мені, земляк.

Стояла біла, як зима, Дарина,
мов нежива. Всьому наперекір
десь догорала на снігу картина.
З-за хмари місяць блимав як факір.

8
Факір підніме паличку чаклунську –
з колимської триклятої землі
летить додому білий-білий бузько
з відзнакою печалі на крилі.

Від тих дротів і від бараків стиглих,
від матюків і вишколених псів
неси до хат кирпатеньких і милих,
хоч уві сні, лелеченько, неси.

9
Чому ж у щасті ми такі бездарні,
й такі талановиті у пітьмі?
Стоїть, як докір, у кутку олтарнім
іржавий хрест – ікона з Колими.

І я сиджу отут, його навпроти,
за полуднем, скоцюбленим дівчам.
А поводир німий веде за дротом
німі слова, останні із мовчань.

Там день за днем, мов купа мідяків
обпалених в підземному горнилі.
І не молився Він. Він вовком вив
усі роки крихкі і споночілі.

І Бог не чув. І закривали очі
німим рабам невільної Русі.
І хтось виводив пошепки пророче:
“Воздасться вам усім на небесі.”

10
А ось парад іде. І море квітів.
“Веселий люд веселої страни.”
Пісні і сміх. Пливуть плакати звітів.
А над усім – усмішка сатани.

І вовчий нюх, пожадливий, іклистий,
як він уміло людські душі крав.
Бо і сьогодні сумніви не зблиснуть
в отій юрбі, що він переорав.

І до, і після всі були не кращі.
Хай Бог простить!
Хай правнуки простять!
Що не до Бога йшли, скоріш до пращі.
І вся країна вже – зловісний тать.
11
А потім сорок третій, як провина.
Вже Київ сторозтерзаний згора.
Лежить Дніпро, зчорнілий до загину,
і воду сушить клята німчура.

Хтось покарав, а, може, Бог наміряв.
І мерехтить, і блимає свіча.
І тільки круки не летять у вирій.
І я в собі лякаюсь глядача.

12
Дахи, хрести антен і вітер свище.
Чи то думок гіркий, натужний звук.
Неначе я стою на кладовищі
й не знаю точно вмерла чи живу.

Чи в цьому світі знаємо одну
свого життя і смерті справжню ціну!
Тому нам цілий вік не знати сну,
ні спокою, ні радості й спочину.

13
Мовчить господар, хоч не все сказав,
що не пройшло життя коротким звуком.
І не одна спустошлива гроза
ще відгукнеться на Його онуках,

якщо вони десь є, не за світами
шукають щастя в іншій стороні.
Бо вже давно згубились за роками
Його дружина, донька і сини.

15
Зима і ліс. І Він у тому лісі.
Навкруг земля своя, а не чужа.
Приходить ніч. Зірок на небі висів,
і запах смерті над усім кружля

з обох боків: і з заходу і сходу...
Він на снігу до буку прихиливсь.
Хтось палить мовчки, хтось руба колоду
і хтось баланду прохололу їсть.

А поруч попід вітами смереки
лежать задублі з вечора мерці.
Хто не загине тут – майбутні зеки.
І навіть хлопчики, брати оці

це розуміють. Та усе намарно.
Який нікчемний простір у життя!
Горілку п’ють. І на душі вже гарно.
Знов сипле сніг, холодний, мов кутя.

І мариться: дівча з тоненьким станом,
і Черемош гойдає тінь узвиш,
а він пливе, пливе п’янким туманом...
Хтось вранці смерть зустріне не за гріш.

16
Ударив дзвін з нестями на морозі,
скотився з неба, мов чумацький віз.
І Він летить у тім чумацькім возі
чи в чорне небо, чи у Чорний ліс.

І вже нема ані землі, ні неба.
Затерпли руки ззаду в ланцюгах.
Хіба ж Йому була у тім потреба
тримати автомата у руках.

І битися. За що? Чи не до скону:
за Сталіна, що кості в землю товк?
Тікати із німецького полону
і пробиратись лісом, наче вовк.

Під розстрілом стояти, наче зрадник,
немов Христос розп’ятий. Долі знак.
У груди цілив бородатий правдник,
питав:
“За що боровся?
Ти, східняк!..”

Він видихнув:
“За лантухи смердючі,
за життєдайність мерзлих картоплин,
за Колиму і за дроти гнітючі,
за нари і за хист, який втопив

в собі, за так. А ще за Україну,
за хату, що по стріху в бур’яні,
і за маленьку доньку, за Дарину
і за своїх загублених синів.

Стріляй,
стріляй!
До бісової мами!
Піду під власну стелю, до рідні”.
Стояли гонорові галичани
такі уперті у своїй борні.

17
І ось Він з ними на чумацькім возі.
А хтось лишивсь у горах без хреста.
У білій хустці мати на дорозі
чиясь. Її ще дідько не дістав.

Але дістане. Не сьогодні. Завтра.
Заплаче над могилами синів,
і згасне сонце, як маленька ватра.
Чи не її хлопчисько в лісі снив

отим дівчам гінким в дірявих мештах,
що з всіх красунь найкращою була,
і тим гніздом лелечім? Він у решті.
Колись похрестить їх усіх гулаг.

Вони і там так само гонорові.
Ніякий чорт хребта їм не зламав.
За рідний край вони ішли по крові.
Хто іскру мав –
той поле засівав.

18
Зірки гойдає плетена колиска.
Стара хатина. Пам’яті тини...
А може ми усі давно у списках,
в чужому полі –
вимерлі сини.

І тільки Він один, на цьому боці
тримає намантачену косу.
Що косить Він отут, безгніздий боцюн?
Свої думки, що падають в росу.

Ось Він іде від поля до одвірка.
“Мо’ не погані виростуть хліби...”
А по дзвінкій дійниці степом цвірка
така своя корівка у хліві.

“Сказати жінці, хату хай побілить.
І хай оце лаштує не одна...
Ще поганяти дітлахів для діла,
а потім вже до пензля й полотна...

Приїхали учора без причини
художники. Тож зірки немалі”.
І вже Його нескінчену картину
В столицю на заклання повезли.

Та хай їм чорт. Вони усі пихаті.
А в нього пензель диха у руці...
І цілу ніч невінчані у хаті
Любилися два білі горобці.

Не вінчані, але дітей прижили.
Та все спливло і висохла роса...
І тільки у кутку ще тягне жили
забута намантачена коса.

P. S.
Скажіть, запроданці, скажіть:
Чи довго будете цькувати?
Чи вже сумління вочевидь
Давно заховано за ґрати?
За негараздами стома
Сама загинула б так само,
І за міцними ланцюгами
Здається вибору нема.
Нема вже вибору! Нема?!
Та день не згас на виднокраї.
Не проковтнете ви.
Дарма!
Ніщо безслідно не зникає.
У кров’ю писаних рядках
Іще не все.
Душа розкута
Іде босою по зірках
І по скалках життя.
Спокута
Стікає кров’ю.
Я рубці
Затисла пальцями в долонях.
А серце гупає в руці
І в скронях.

Любов для неба і землі – святиня,
І тільки для людей – ганьба вона
М.Ю.Лєрмонтов

Звертаюся до Вас, читачу мій,
простими, непримхливими словами.
Чом зморшками життєвих веремій
Карпати піднімаються за нами?

У Бога в приймах, праведні і ні,
ми сидимо, немов цвяхи у дошці,
і служимо не Богу – Сатані,
і клянемо усе – і сніг, і дощик…

І вже іржею скривджені вуста
горять мені, як сонце в калабані.
А цей сюжет вже так мене дістав,
що ось пишу, як вперше і востаннє.

Десь там, на дні моїх сумних ночей,
горить, як свічка, біла і невинна
душа малого хлопчика й пече
мені нестерпно, аж до оніміння,

і тужно рветься з таїни буття
в рядки незрозумілого сюжету.
Була я свідком дивного злиття
брехні і правди, і падіння, й злету.

Пізнала я таємний хід подій,
які я розтлумачити не можу,
тим паче, осудить. Читачу мій,
прости усіх. І хай нам Бог поможе.
1
Люди гомоніли у селі
про дивачку-дівчину Ярину,
язиками ляскали, несли
здавна нісенітницю полинну:

що у неї розум несповна,
що вона заклята ворожея.
А вона, притихла і сумна,
в річці відмивалась, як від ґлею.


Може, й справді щось таке було.
Хата на околиці зчорніла,
а на шворці висохле зело,
й мертвий крук на призьбі –
сторчки крила.

І ніхто у хаті не бував;
темні вікна, наче в павутинні,
уночі там ухає сова,
рип дверей і тіні попід тином.

Кажуть люди, що чаклунка-мати
(ще малою дівчинка була)
встигла перед смертю передати
їй у спадок всі свої діла.

І гули смереки на осонні,
і туман з Карпат, як з димарів,
і ходила дівчинка босоніж
поміж хмар, що сунули з гори.

2
Ніч тихенько місячні сонати
звично виграває серед хмар.
Знову тіні чорні коло хати.
Раптом – постать поміж тих примар.

Руки простягає. Очі сиві.
Наче шерех вітру: “Я прош-ш-шу,
я прош-ш-шу у неба – будь щаслива,
будь щаслива, доню! Не гріш-ш-шу,

я вже не гріш-ш-шу, терпка ожина
всю сколола, стиснуті вуста.
Я давно не мати, не дружина,
вже із мене морок пророста.”

Пахне десь любисток, пахне м’ята,
ще не впали зорі у росу.
На подвір’ї косу чеше мати,
чеше мати донечці косу.

І шепоче вітер попід тином
невиразні шерехи-слова.
І мала Ярина, мов причинна,
серед хати, наче нежива.

3
А світ крутивсь, встромивши в небо вісі.
Йшли трудодні та в школу дітлахи,
росли гриби і ягоди у лісі,
сідали бусли мирно на дахи.

В одвічній круговерті, як у вирі,
як сотні літ жилося у селі.
Вже хтось пішов чи полетів у вирій,
як відлітають в небо журавлі.

Комусь давно вже вибілили скроні
оті літа, як тополиний пух.
Але незмінна хата на осонні,
її обходить навіть відчайдух.

4
За бані храму сонце зачепилось.
Недільне свято. Дзвін тече у світ.
Богданів син Роман, встромивши вила
у свіжий сніп, з чола втирає піт.

“Не треба, синку, свято ж! –
каже батько, –
Це гріх великий. Господи, прости!
Ну будь, як всі. Дивись, людей багацько
до церкви сунуть. Треба й нам іти.”

Благав, моливсь. Та сину все намарно.
“Часу нема!” –
і знов ішов за тин.
А сонечко вмивалося туманом
і промені скидало на хати.

5
Літа юначі п’янко пахнуть медом.
Іще далеко вітер лихоліть.
Роман Марійку якось вранці вгледів
і загорівся, мов калини віть.

Хто зна, який і ким судився жереб
і що вартує там – у глибині.
Крилом торкнувся птах золотоперий –
весілля відгуляли восени.

Гірчить чебрець. Кудись пливуть години,
змивають дні, як хвилі в річку ринь.
І жде дитя з тривогою родина.
І ось воно, як вимріяли – син!

Життя іде у визначений вимір.
Вертаються додому журавлі.
Йому дали імення – Володимир.
Хай буде він господар на землі.

Нехай Господь усі гріхи простить.
Колише сина. Світло, як причастя.
Володар спить. О, як він, любий, спить!
Таке мале – й таке велике щастя.

Його колиску літо колихало,
розкривсь для нього папороті квіт,
і на добро горів огонь Купала.
А він ішов, тримаючись за пліт.

6
Летять роки, кудись біжить стежина.
Ще крок, ще два – і діти підростуть…
І ось Марія виряджає сина
в столицю, на навчання в інститут.

Невздовзі і сама не забарилась –
до Львова простелився битий шлях,
бо відчувала сили незборимі:
“Не буду ж все життя пасти телят!”

Роман мовчав. Її не звинуватив.
Хай вчиться, хоч заочно. Скоро ми
вже матимем свойого депутата…
І вранці віз прощально прогримів.

Дозрілі обсипалися горіхи.
Нудьгу не заховаєш у рукав.
Роман шукав у горах сховок тихий
і все блукав по лісу, все блукав.

7
О, скільки снігу впало на Карпати!
Чомусь тривожно й сумно уночі!
Безкрилий? Злий? Як можна спочивати?
Холоне серце, скніє, хоч кричи.

Вже, мабуть, не забутися сьогодні.
Пантрують ніч безрадісні думки.
В Яринки руки ніжні і холодні
і очі, як осінні пелюстки.

Ну в кого ще таке гірке кохання,
така самотність на оцій землі?
Яринка безпорадно і благально
перегортає спогади в золі.

8
Була неділя. Так, була неділя.
Удосвіта зібралась по гриби.
З-поміж дерев заблимала надія,
покликала Яринку. Та якби ж

то знала: не на щастя, обминала б.
І свічечку згасила б у собі.
Волоссям – довгим чорним запиналом
закрила б очі звабні. Не любив,

та не любив би він отак невтішно,
спокусу лісу не вхопив терпку,
непереможну музику таку,
таку нечисту і таку безгрішну,

яка тече неначе не з небес,
а з глибини єства, із рани серця,
мов кров солодка. Мов пахучий без
затьмарив мозок. У веснянім герці

природу розумом не осягнуть.
Що ж ти зробив, безтямний чоловіче?
І в тому є життя шалена суть,
що людство до гріха одвічно кличе.

9
Роман зірвався, наче навіжений,
і запахущі цілував уста,
бо невблаганний звір, що жив у генах,
сьогодні з ним удосвіта устав.

Чи Каїн каявся! Чи побивався Юда?
Чи на Хресті розп’ятий був Ісус?
Не врятував од тисячі спокус.
І що повинно статись, те і буде.

Накреслено обом їм на роду
зустрітися і випити дощенту
свого кохання щастя і біду,
і все життя за це платити ренту.

Збагнути неможливо. День при дні,
мов камінці з гори. І присмак трунку.
Не поясниш ні друзям, ні рідні,
які гіркі бувають поцілунки.

10
В Яринки сльози тихі і терпкі.
Безсонні зорі ніч взяли в тенета,
скропили миті долі нетривкі,
лише шепочуть губи: “Де ти? Де ти? ..”

Так довго я самотньою була,
а ти прийшов негадано – нежадано.
Земля велика, а проте мала.
В яку біду завів нас грішний ранок!

Кульбабка спалахнула і зів’яла,
пухким насінням бризнула в траву.
Безсонних сліз повиллється немало.
А я Васильком сина назову.

І будуть в нього очі василькові,
міцний дубок не в’яне від намов,
зросте дитя безгрішної любові.
А чи буває грішною любов!?

Он зірка задивилась у вікно.
Хай буде нам і затишно, й захланно.
А що було… Нехай! Гірке вино
я п’ю за тебе, доле безталанна.

11
А баби на селі не замовкають,
бо ж язики і справді без кісток:
– Маріє, твій Роман ходив до гаю,
і вже у дівки скоро вийде строк.

– Тож ти, Маріє, матимеш халепу…
Чи зовсім вже без розуму? Бігме !
– Он, бачиш, безсоромниця до склепу
Іде і навіть спини не зігне.

– Іде, немов пливе. Цвіте, як чічка .
Зурочила Романа. Бог, прости!
– Молись, Маріє! Став у церкві свічку.
Молись, щоб він від неї відхрестивсь.

– Ото ж було б тобі не від’їжджати,
бо у хлопа4 весь розум у штанах.
Тепер ось маєш… Чи візьмеш до хати
те байстрюча? Щоб соромом пропах

весь дім, немов ядучим димом.
– А як Роман? Обпився дурману.
Що каже він? Натішиться із сином…
Немає вдома? Знов кудись гайнув…

А інші, співчуваючи Марусі:
– О, Господи, прости їй цю ганьбу!
Вона ж мовчала. І пливла у русі
крізь час, крізь сльози і юрбу.

12
А за селом, впритул до лісу, хата,
дерева чорні – стели самоти…
Прокинувся в безжалісній кімнаті
посеред ночі, наче в заметіль.

Нема нікого. Де ж вона, Марія?
а думка лине знов у чорний ліс.
Аж відсахнувся… Холодом повіяв
тремтливий промінь місяця навскіс.

І наче вдарив різко по обличчю
холодний помах. Сам себе кляне.
Не йди туди… А голос тихо кличе:
“Чекаю, Ромцю, порятуй мене!”

Не йди туди. Це розум не пускає.
А ноги вже вихитують траву.
Це голос чий? То сич кричить над гаєм.
І він подумав: ляжу та й помру.

А як вони? А як їм буде жити?
Сумління натягнулось, як струна.
Оговтався під небом шовкошитим.
Біліє щось. Здригнувся. Це вона.

Вже навіть не кричить. Відкриті очі.
Руками ухопилась за живіт.
Яринцю! Не вмирай! Підняти хоче.
Не встиг… Хитнувся. І упав на пліт.

І коїться у ньому щось оманне.
Паскудна ніч розсипалась, мов прах.
І спалахи, і постаті туманні,
і моляться, й танцюють на гробах.

І, вихопивши з ватри головешку,
летить до нього янгол… Слів нема!
А ті, що на гробах, жарини крешуть…
Та це не янгол. Це вона – САМА –
Ярини мати. Щось там промовля.
Чи зміг би хтось так шаленіти в слові –
сплести ненависть і екстаз любові!?
І звідкись крик… І корогви туману…
І знову вихор… Хтось кричить… Земля
вихриться, дибиться курганом…
І хтось кричить… Здається, немовля.

13
Я вже собі оцю любов простив.
І вже вона мою любов простила.
Та як приходить час осінніх злив,
зриває душу гіркота скипіла.

І ділить час на тисячі страждань,
і наливає в чарку біль по вінця.
Я бачу знову той страшний туман
і біле тіло грішної Яринці,

де весь в крові пручається малюк,
і я його до серця притискаю
й несу до хати. Що я, що роблю?
Я сам в собі вже розуму не маю.

А потім до Яринки – сам не свій…
Жива, здається. От і слава Богу!
Вже ніч згортає зоряний сувій,
вмостився вітер тихо за порогом.

І обсідають голову думки.
І вже ніколи біль цей не залити.
Роман піднявсь, подався навпрошки
поміж хатами, що плітками ситі.

14
Марія все це знає. Плаче нишком.
Просолені пекучі рушники.
Письмовий стіл, навзнак упала книжка…
Вже не рятують з кавою чашки.

Обоє ми однакові в нещасті.
Чи то колись те щастя в нас було?
Вже відродити затишок не вдасться,
так швидко наше древо відцвіло.

І не зловити те, що проминуло,
і день, і ніч думками миготять.
У голові, немов бджолиний вулик.
Ріка життя не має вороття.

Отак себе розпалюю до краю.
В тобі я обманулась… Хоч тоді
була я океаном, добре знаю,
ти ж був як скалок льоду на воді.

То й що? Живем. Життя іде потроху.
Вже знову квітнуть в Східниці сади.
Марія рветься з хати, як із льоху.
До Львова їде – далі від біди.

Бо зрештою свою збагнула слабість
і, розігнавши патиком думки,
зібралась у кулак. Печалі замість,
взялася за навчання залюбки.

Марійчин задум – задавити муку,
й вона безжально, може, і на зло
розквітла. Простягла їй доля руку –
її нардепом вибрало село.

І вже вона тепер поважна пані,
хода повільна, біла із лиця…
Химерна тінь минулого кохання
проте чекає судного кінця.

А зрештою, усе в Марії є:
посада і краса, і любий син нівроку.
А непринадність вдосвіта встає,
рубає дрова, косить сіно, доки

не прийде ніч в німотну пустоту.
І ніч спливе, і день дощами зійде,
і сходи обірвуться в німоту…
Холоне ліжко…
Й заховатись ніде.

15
Минає липень. До нестями парко.
Давно вляглися пристрасні вітри.
Любов – примара, вигадана Мавка,
це марево, куди колись забрів.

І най би все було…
І день при дні –
тихеньке звичайнісіньке болото.
Сміються мати з батьком на стіні,
оно і син з Марійкою на фото.

Та ще й газету поруч приліпив.
Це він в натурі, мов король на троні.
Нехай позаздрять східницькі хлопи,
як він життя тримає на долоні.

Й диви – вже вигулькнуло сонце,
іще у світі вистачить тепла…
Та реготнула доля у віконце:
дивись, кого до тебе привела!

16
Всевладний Боже! Дай свою правицю.
Я подолаю власний біль і страх.
Ярина на порозі, мов черниця,
у чорній хустці – хрещена сестра.

І малюка тримає за долоньку.
Білявий чубчик, промені очей.
Роман хитнувся і не втримав зойку,
спливло у згадці полум’я ночей.

І закрутилось, як магнітна стрічка.
Згадав усе – кохання і весну…
“Я не до тебе. Де твоя Марічка?
До неї справу маю я одну”.

І вже іде Марія від стодоли.
Тремтячим пальцем крутить завиток:
“Ну, що тобі?” Захихотіла доля
і заховалась нишком у куток.

“Маріє, я тебе як депутата
прошу… Я каюсь… Я молюсь…
Прости мене… Якби могла я знати…
Знайди мені роботу, хоч якусь.

Бо ж он – Василько… Треба якось жити…
І в тебе син. Красивий, як орел.
А ми удвох уже давно не ситі.
Я збила ноги. Марно. Не бере

мене ніхто нікуди на роботу.
Прости, Маріє. Не тримайся зла.
Вже натерпілась лишенька достоту.
Та ось дитинка… Зовсім ще мала.”

І знов благала, плакала Ярина:
“Заради сина… Я тебе прошу…”
І раптом впала, бідна, на коліна.
І цю останню перейшла межу.

“Ні в кого я нічого не просила.
Моя давно загублена душа.
Але ж синочок… Бачити несила…”–
Марія повернулась і пішла.

Либонь, була така лиха година.
Як судна ніч, Ярина підвелась,
зірвала хрест, і чорная хустина
вдогонь Марії круком понеслась.

“Тобі ніколи це не відмолити.
Заплачете удвох, як рік мине.
За гріх батьків розплачуються діти.
За ваше зло вас доля прокляне!”

І блискавка. І грім. Струснулась хата.
Отямились… Нікого у дворі.
Лиш тільки хрест і хустка, і прокляття,
і небо, як підпалене, горить.

17
Що відбулось? Що сталося із нами?
Байдужі? Злі? Ми судимо гріхи,
розплачуємось власними синами,
ховаємось за згорблені дахи.

Безгрішні всі, як світові стандарти.
Здається, ніде ставити клейма.
І животієм. Більшого не варті.
Для нас любові іншої нема,

як шлюбна ніч, і тільки в неї правда,
дружина шлюбна, шлюбні дітлахи.
А той байстрюк… Нема такого права
у бусла, щоб сідати на дахи

невінчаних, та ще й чужої крові,
які не йдуть в неділю в Божий храм.
Тож знайте всі – стандартної любові
немає, людоньки. Нема! Отам,

де хата справна і сім’я, й стодола,
і син росте, неначе із роси,
там, у кутку, зчорніла боса доля
навколішки стає під образи.

18
Гора і хати снігом запорошені.
Приспала ніч розорану вину.
Десь монастир старий над Гошевом
ллє дзвони на усю Галичину.

Іде Різдво – і мчать селом санчата.
В них дід Мороз – то східницький нардеп,
і ґрона дітвори – лисички і зайчата,
коза і цар, колядки і вертеп.

Звізда висока. Розпашілі лиця.
Марії наливають повний ріг.
Хай родить все: і жито, і пшениця,
й пашниця всяка для усіх…

Пісні і сміх. З гори летять санчата.
Вже снігу понабилось в кожушки.
А ну-мо, хлопці!.. Верещать дівчата.
У всі боки вистрелюють сніжки.

Сільські музики обривають струни.
У когось вже зламались каблучки.
Різдвяна ніч. Вертеп снігами суне,
горять ялинки, світяться свічки.

Повсюди гамір, натовпи людей.
Тут Божа Матір і звізда над нею…
І лиш сльоза Пречистої впаде
на обрус свят-вечірньою зорею.

19
Десь там далеко свято і вогні.
Ярини хата вгрузла у замети.
Давно погасла свічка на вікні.
І тихі дзвони. Десь там… Десь там…

А може, і самій туди піти?
Але не можна. Виженуть ізнову.
Ой місяць, місяченько, посвіти
і проспівай різдвяну колискову.

Співає тихо. Спи, синочку, спи.
Багато літ пророчили зозулі.
Сідають білі зоряні казки
на нашу хату. Люлі-люлі-люлі.

Пухнастий сон спускається з гори.
Торішні вже забулися проблеми.
Все буде добре, синочку. Горить
лише для тебе зірка Віфлеєма.

Коханий синку. Миле соколятко,
колись ти будеш високо літать…
Затиснута в маленьких рученятках
з чужого свята кулька золота.

20
Велика радість – свято у родини.
Гуляють на подвір’ї всім селом.
Додому повернувся Володимир –
червоний всім показує диплом.

Липневий вечір теплий, аж до млості.
Пляшки ще недопиті на столі.
Встає Роман, щасливий:
“Любі гості,
я леґіню дарую “Жигулі”.

Уже ніхто і пальцем в двір не тиче
і по селу плітки вже не несе.
Бо та любов, немов біблейна притча,
відшурхотіла та й забулась.
От і все.

21
Вже він порядний і гордиться домом.
І сонце світить, і гріхи не вчать.
Та що казати…Скільки – невідомо
розкидано по світі байстрючат.

То не біда. Бувають більші біди.
О, не речи, пророче. Не речи!
Урочий час, а слово не безплідне.
Ти чуєш? Крук закаркав уночі.

З китайки неба зорі сині–сині
закрапали. І сталося отак:
Роман схопивсь і над єдиним сином
заплакав по-сирітськи, мов дітвак.

А як Хреста підняли на Голгофу,
то відізвалась дзвоном далина.
І день у день… Ця автокатастрофа –
прокляття, знать, не вичахла луна.

Ховали на горі, при всім народі.
Багряні мальви стигнуть. Боже мій!
Такого лиха люди нагородять –
співатимуть синам “заупокій”.

Мовчить Марія. Як вросла у землю.
Ані кровинки. Спала із лиця.
Ніколи вже життя не перемелє,
нести їй хрест до самого кінця.

22
Затихла ніч, відлічує години,
і промінь місяця, мов лезо по судьбі.
Багато днів річками в море зрине,
і крапку можна б ставити. Якби…

Якби кінець не був лихим початком.
Не кінчилось ... Не кінчилось… Ні–ні!
Котились ранки. Падали серпанком
на цілий світ. Приспічило мені

поїхати у ті далекі гори,
в джерельний край душею відпочить,
де над селом біліє санаторій
і баня церкви золотом горить.

За церквою місток. Ріка тече невпинно.
Над річкою дорога пролягла.
Сільські хати ховаються за тином…
Оцю ідилію й придумать не могла б.

Таке собі невигадане щастя.
Смереки вартовими при вікні.
Отак би взять себе у себе вкрасти
і полетіти, начебто у сні.

А день такий, що хочеться роззутись.
Пекуче сонце всілось на блакить.
І ні хмаринки. Оченята рути –
червоне на зеленому бринить.

І пальці вже відштовхують папери,
блудливі рими скачуть, мов чорти,
(буває в них така дурна манера,
коли мені завіятись кортить).

Вже струменить прозора цівка в склянку,
дарована джерельцем №2.
Зібрались люди. Хтось отут ізранку.
Пісні і сміх, і жарти, і дива.

Знов анекдоти. Кажуть що завгодно.
І молодь тут весела і легка.
Бриньчить гітара. Що ж, така погода!
І в унісон подзенькує ріка.

Та раптом тиша обірвала струни.
І спазми крику. Знову тишина.
Земля знялась і пилом чорним врунить,
і блискавиця небо розтина.

Як гахне грім! І звідки ця халепа?
Вже за хатами чорний стовп увись
летить і конус у півнеба
розкручує. Я бачила колись

таке у фантастичнім серіалі.
А смерч стримить на юрмище людей.
Я не брешу. Чорти б мене забрали!
А там… Не заховатися ніде.

Побігли всі скоріше аж до клубу.
І я вже тут. І з цвинтаря біжать.
Самі аж білі. Кажуть – це рахуба
чаклунки. Із могили чорний тать.

І день у день! Колись пророче слово
ударило навідліг по сім’ї –
і Володимир впав. І знову, знову
відбилось на Ярині на самій.

О дивен світе! Таємничий світе.
Не осягнути розумом. Ні, ні!
Чому за гріх розплачуються діти?
Чи, може, це наснилося мені?

Але ж не сон, не вигадка лукава.
На власні очі бачила таке,
що й уві сні… Не напророчить ґава
того, що зробить слово шкарубке.

І наді мною, і у нас, над нами…
Жахає беззаконністю закон.
Десь там, у глибині над небесами,
хтось править суд. І кинутий прокльон

вертається, здіймає хуртовини –
свистять скажені долі батоги.
Несуть кудись у пекло домовини
жахливі коні – чорні битюги.

23
Вже рік, як Володимира немає…
Ярина десь побігла в магазин.
Байдужий крук над хатою шугає.
І білочубчик біга, як сказивсь.

І сам собі сміється безпричинно
у цю гірку безповоротну мить.
Та сміх його нікуди не полине.
Та сміх його у полум’ї згорить.

Бо час настав і скорчує гримаси.
Торішня гілка падає!.. Куди?
Застигло небо в невимовнім жасі.
Так падають, буває, проводи.

І хтось наступить. Та не хтось – Василько.
Босоніж він до проводу діткнувсь.
Іще одна малесенька могилка
впаде у вічі юному комусь.

І запитає: хто, коли це було?
Чому горбок чагарником заріс.
Та все давно-давно вже призабулось.
Розказують про смерть чиюсь, колись…

А за селом, де сива далечінь,
гнила хатинка рохкає дверима,
іржава клямка вітром дзінь-дзілінь.
Чиясь душа чигає там незримо.

І виє по ночах. О грішний світе!
Ми прозріваємо, лише відчувши біль.
Допоки є хоча б єдиний свідок,
не може буть без імені могил.

24
А як спускали в яму домовину,
здійнявсь з могили чорний-чорний стовп.
Ніколи вже не бачили Ярину.
Мовчали, уникаючи розмов.

Відтоді, певно, й тягнеться вервечка
отих ущелин між Карпатських гір.
Комусь, буває, спогад недоречно
затисне серце, затуманить зір.

А взагалі… Усе іде, як треба.
Ростуть хати, стодоли і терни…
І стелиться за гори, за крайнебо
крізь пам’ять шлях і битий, і курний.