Кут зору визначено вже
І видихають істину відтінки.
Невже відштовхуюсь від стінки
І прориваюсь променем. Невже!?

1
Під самий дах у галасливім домі,
де хлопчаки ганяли горобців,
немов чаклун, приходив сивий спомин
у зморшках таємничих на лиці.

Там бігав пензель весело і сумно,
ні в кого і нічого не просив.
А фарби ті, що дід ховав у сумку,
ото вже, точно, не такі як всі.

І падав лист у вогнищі рудому...
Все як колись. І небо у воді,
і молодий господар йде додому
без парасолі. Точно як тоді...

Періщить дощ, і мокра постать жінки
іде йому назустріч. Ніби я?
Та ні. То юність, то його Даринка.
А Він пливе за хмари навмання.

І хрестик спалахнув, неначе зірка...
Він вже забувсь рокам тримати лік.
І нехотя із усмішкою, гірко
відставив полотно кудись убік,

де вже стоїть так само на полиці
Його село в снігу, а чи в цвіту,
де журавель придибав до криниці,
і димарі у небі, як в льоду.

2
На верхній поверх… Падаю з утоми,
до Нього йду. А він чека мене.
Колючий дріт. Неволя і судоми,
чужі хрести і небо крижане.

Дивлюсь у світ, захований в могили.
У спомини. О Боже мій! Спаси!
А цей Ніхто... Не треба так! Несила.
Та очі чисті, наче із роси.

3
Він пензлем на харчі не заробляє.
“Є пенсія. Яка вона не є,
та на картоплю й фарби вистачає.
А тут, в майстерні, все оце – моє”.

Казав отак і смажив картоплини.
Цим пригощав мене і горобців.
А на мольберті кетяги калини
розквітли полум’ям у дівчинки в руці.

4
Нічийний дах. На аркушах – сторіччя.
І мовчазний безгніздий поводир.
І день як день, і не до протиріччя
трухлявих стін і затишних квартир.

То може й так. А гірше вже не буде.
Збирати згадки? Плакати в кулак?
Чи так, як він колись, іти між люди
останнім словом надірвавши карк.

Я дивувалася Його нестримній силі,
Його рукам з вузлатих жиляків.
Й на полотні вставали старожили,
що на вусатих схожі козаків.

Усі типові, дідові сільчани,
прийшли сюди із чотирьох сторін.
А за плечима – небо і мовчання
гойдає осені сусальний дзвін.

Десь опадає листя на могили,
десь хрест, десь камінь,
хтось росте стеблом...
Жили як вміли, а не як хотіли.
А доленьки немає й не було.

Їм пік долоні хліб за мідний грошик.
Як їм кортів, як душу їм ятрив...
А я така правдива і хороша,
серед яких блукала я вітрів?

Мовчала я. Бо так як Він не вміла.
А як вони – то Боже упаси!
І вже шепоче совість посивіла:
прости мене, якщо ти десь єси.

Пробач мене, моя нещасна нене.
Не в тому річ, що я жила не так...
Мені гризе: хто буде після мене
Отак, як я, ридати у кулак.

5
Він марив степом, п’янко, до нестями,
де стільки зір, а обрію нема.
І тільки ворон в небі над житами,
мов страстний вечір, серце розтина.

Іде рідня, мов у іконостасі...
Десь пильне око й зрадницька душа –
хтось заступа тримає в одночассі
за мить життя не варте і гроша.

І не дзвонили. Не кричали: “Боже!”
Жили, як у тумані, в напівсні.
І вже хатина, наче мати боса,
по саму стріху в сивім бур’яні.

6
І знову юність, давня, недопита.
Його Даринка біла, як зима.
Душа, як пісня, не дається ситим.
Чи можу їх судити я сама?

Скажи земляк, як совість не заснула:
з якої зірки ти на землю впав?
Говориш – ностальгія за минулим...
Чи вже душа заклякла і тупа.

Невже тобі не гупає у скроні
оця земля в глибоких пиріях,
і ці гробки, поснулі на осонні,
і ця країна, що вже не твоя?

Куди ти йдеш з чужими прапорами?
Куди синів зовеш? Чи не на смерть.
Горять тюльпани в натовпі, як рани,
сльозами переповнені ущерть.

7
А час тече, наздоганяє пам’ять
на сонмищі засніжених вітрів.
А хто отам? Не докричатись навіть.
Хіба ж не по мені папір горів?

Хіба можливо вгамувати спрагу
з живих озер мертвотної води?
Ніхто не скаже. Штампували справу,
а потім за грудки... Навіщо і куди?

І зиркне тиша воронячим оком...
Він відстогнав десь нишком і закляк.
По правді жив і настаравсь нівроку.
За що ж його? Скажи мені, земляк.

Стояла біла, як зима, Дарина,
мов нежива. Всьому наперекір
десь догорала на снігу картина.
З-за хмари місяць блимав як факір.

8
Факір підніме паличку чаклунську –
з колимської триклятої землі
летить додому білий-білий бузько
з відзнакою печалі на крилі.

Від тих дротів і від бараків стиглих,
від матюків і вишколених псів
неси до хат кирпатеньких і милих,
хоч уві сні, лелеченько, неси.

9
Чому ж у щасті ми такі бездарні,
й такі талановиті у пітьмі?
Стоїть, як докір, у кутку олтарнім
іржавий хрест – ікона з Колими.

І я сиджу отут, його навпроти,
за полуднем, скоцюбленим дівчам.
А поводир німий веде за дротом
німі слова, останні із мовчань.

Там день за днем, мов купа мідяків
обпалених в підземному горнилі.
І не молився Він. Він вовком вив
усі роки крихкі і споночілі.

І Бог не чув. І закривали очі
німим рабам невільної Русі.
І хтось виводив пошепки пророче:
“Воздасться вам усім на небесі.”

10
А ось парад іде. І море квітів.
“Веселий люд веселої страни.”
Пісні і сміх. Пливуть плакати звітів.
А над усім – усмішка сатани.

І вовчий нюх, пожадливий, іклистий,
як він уміло людські душі крав.
Бо і сьогодні сумніви не зблиснуть
в отій юрбі, що він переорав.

І до, і після всі були не кращі.
Хай Бог простить!
Хай правнуки простять!
Що не до Бога йшли, скоріш до пращі.
І вся країна вже – зловісний тать.
11
А потім сорок третій, як провина.
Вже Київ сторозтерзаний згора.
Лежить Дніпро, зчорнілий до загину,
і воду сушить клята німчура.

Хтось покарав, а, може, Бог наміряв.
І мерехтить, і блимає свіча.
І тільки круки не летять у вирій.
І я в собі лякаюсь глядача.

12
Дахи, хрести антен і вітер свище.
Чи то думок гіркий, натужний звук.
Неначе я стою на кладовищі
й не знаю точно вмерла чи живу.

Чи в цьому світі знаємо одну
свого життя і смерті справжню ціну!
Тому нам цілий вік не знати сну,
ні спокою, ні радості й спочину.

13
Мовчить господар, хоч не все сказав,
що не пройшло життя коротким звуком.
І не одна спустошлива гроза
ще відгукнеться на Його онуках,

якщо вони десь є, не за світами
шукають щастя в іншій стороні.
Бо вже давно згубились за роками
Його дружина, донька і сини.

15
Зима і ліс. І Він у тому лісі.
Навкруг земля своя, а не чужа.
Приходить ніч. Зірок на небі висів,
і запах смерті над усім кружля

з обох боків: і з заходу і сходу...
Він на снігу до буку прихиливсь.
Хтось палить мовчки, хтось руба колоду
і хтось баланду прохололу їсть.

А поруч попід вітами смереки
лежать задублі з вечора мерці.
Хто не загине тут – майбутні зеки.
І навіть хлопчики, брати оці

це розуміють. Та усе намарно.
Який нікчемний простір у життя!
Горілку п’ють. І на душі вже гарно.
Знов сипле сніг, холодний, мов кутя.

І мариться: дівча з тоненьким станом,
і Черемош гойдає тінь узвиш,
а він пливе, пливе п’янким туманом...
Хтось вранці смерть зустріне не за гріш.

16
Ударив дзвін з нестями на морозі,
скотився з неба, мов чумацький віз.
І Він летить у тім чумацькім возі
чи в чорне небо, чи у Чорний ліс.

І вже нема ані землі, ні неба.
Затерпли руки ззаду в ланцюгах.
Хіба ж Йому була у тім потреба
тримати автомата у руках.

І битися. За що? Чи не до скону:
за Сталіна, що кості в землю товк?
Тікати із німецького полону
і пробиратись лісом, наче вовк.

Під розстрілом стояти, наче зрадник,
немов Христос розп’ятий. Долі знак.
У груди цілив бородатий правдник,
питав:
“За що боровся?
Ти, східняк!..”

Він видихнув:
“За лантухи смердючі,
за життєдайність мерзлих картоплин,
за Колиму і за дроти гнітючі,
за нари і за хист, який втопив

в собі, за так. А ще за Україну,
за хату, що по стріху в бур’яні,
і за маленьку доньку, за Дарину
і за своїх загублених синів.

Стріляй,
стріляй!
До бісової мами!
Піду під власну стелю, до рідні”.
Стояли гонорові галичани
такі уперті у своїй борні.

17
І ось Він з ними на чумацькім возі.
А хтось лишивсь у горах без хреста.
У білій хустці мати на дорозі
чиясь. Її ще дідько не дістав.

Але дістане. Не сьогодні. Завтра.
Заплаче над могилами синів,
і згасне сонце, як маленька ватра.
Чи не її хлопчисько в лісі снив

отим дівчам гінким в дірявих мештах,
що з всіх красунь найкращою була,
і тим гніздом лелечім? Він у решті.
Колись похрестить їх усіх гулаг.

Вони і там так само гонорові.
Ніякий чорт хребта їм не зламав.
За рідний край вони ішли по крові.
Хто іскру мав –
той поле засівав.

18
Зірки гойдає плетена колиска.
Стара хатина. Пам’яті тини...
А може ми усі давно у списках,
в чужому полі –
вимерлі сини.

І тільки Він один, на цьому боці
тримає намантачену косу.
Що косить Він отут, безгніздий боцюн?
Свої думки, що падають в росу.

Ось Він іде від поля до одвірка.
“Мо’ не погані виростуть хліби...”
А по дзвінкій дійниці степом цвірка
така своя корівка у хліві.

“Сказати жінці, хату хай побілить.
І хай оце лаштує не одна...
Ще поганяти дітлахів для діла,
а потім вже до пензля й полотна...

Приїхали учора без причини
художники. Тож зірки немалі”.
І вже Його нескінчену картину
В столицю на заклання повезли.

Та хай їм чорт. Вони усі пихаті.
А в нього пензель диха у руці...
І цілу ніч невінчані у хаті
Любилися два білі горобці.

Не вінчані, але дітей прижили.
Та все спливло і висохла роса...
І тільки у кутку ще тягне жили
забута намантачена коса.

P. S.
Скажіть, запроданці, скажіть:
Чи довго будете цькувати?
Чи вже сумління вочевидь
Давно заховано за ґрати?
За негараздами стома
Сама загинула б так само,
І за міцними ланцюгами
Здається вибору нема.
Нема вже вибору! Нема?!
Та день не згас на виднокраї.
Не проковтнете ви.
Дарма!
Ніщо безслідно не зникає.
У кров’ю писаних рядках
Іще не все.
Душа розкута
Іде босою по зірках
І по скалках життя.
Спокута
Стікає кров’ю.
Я рубці
Затисла пальцями в долонях.
А серце гупає в руці
І в скронях.