На фотографії під склом – портрет, подібний міражу.
Щодня повз нього, поряд з ним, та не дивлюсь – боюсь, біжу.
Бо варто погляд підвести – і я в обіймах дивних чар.
Душа стискається, щемить, тримаючи важкий тягар.
Забуду намірів стерно – куди я йшов? Навіщо тут?
Минулих спогадів вино п'ю разом з краплями отрут.
Тонке обличчя, трохи вбік спрямований виразний зір,
високий лоб, мрійливість брів і блискіток в очах напір.
Ах, блискіт цей! Ах, очі ці, мене уносять в далечінь,
де мали щастя я і ти, де в рівновазі «Ян» та «Інь».
Твій погляд з легкістю несе, йому реальність – не бар’єр!
Ах, як бракує цих очей, не вистачає їх тепер!
А посмішка нестримних губ – хоч скільки б їх не цілував –
не міг втомитися, не мав розчаруватися підстав.
Не призвичаяться роки до незворотності утрат.
Не вистачає губ твоїх, і час – не лікар, навіть – кат!
А голос твій і ті слова, що голос твій казав мені!
Повітрям свіжим їх ковтав, мов спів пташиний навесні.
Звичайні зовсім ті слова, і чув я їх чимало раз,
та як безжально їх нема, і як нагальні знов нараз!
У натовпі серед жінок, хай навіть більшої краси, –
не оминув би образ твій, впізнав завжди, в усі часи!
Невідворотній часу плин
і розум згоден… потім – ні!
На серці щем, у горлі ком, немов би все це уві сні.
Але отямитися – зась, і нескінченно сниться він…,
коли самотність невщуха, коли без те́бе я – один!

На фотографії портрет, в минуле начебто портал,
Куди можливо зазирнуть, коли між нами йде сигнал.

24.09.2025р.