Розірвала договір із сатаною —
душу продала за краплю насолоди.
Врешті-решт збагнула, доля стороною
по пустій пустелі манівцями водить?

У пекельнім пеклі гріх тунелі риє,
гострими граблями нагортає щебінь.
Легко впасти з башти в бе́скид чорторию,
важко підійнятися без крил у небо.

Недарма до павича ходила в гості? —
Розправляв смарагдові пір'їни любо.
Та, на жаль, в розбещених долонях млості,
лиш жури знаходила зрадливу згубу.

Нащо ки́датися зопалу в обійми,
змінювати самоту на: «Любий, де ж ти?»
Тасувати наодинці втішні рими,
із чужого столу підбирати рештки?

Цілину не буде обробляти плугом —
ланцюгами до минулого прикутий.
Чорна смуга, біла риска, чорна смуга
у твоїм безрадіснім житті покути.

Ви́правдання своїм вчинкам не знаходиш,
безпорадне серце з розумом не дружать?
Ти ж була цнотлива, благодатна, гожа...
а тепер шукаєш зорі у калюжах.

І ніяк, дурна, того не розумієш,
що коштовні перла мушлями прикриті.
Що твого кохання заповітна мрія
не алмази неба, а волошки в житі.