глава 1.
Глава 1.
На даху жили птахи. Багато птахів…
Їх було так багато, що ми здивовано
зупинились і дивились знизу на цей простір,
ущент заповнений птахами,
вже тоді здогадуючись, що не так уже й часто
трапляються такі згустки часу і
такі ділянки простору,
в яких було б так багато птахів,
так багато друзів,
так багато руху і протору.
Жадан, Anarchy In The UKR
…Чорнявий проспект з живими ліхтарями вказував шлях, назустріч повз закруглений залізний трамвай, фарами засліплюючи очі, що тільки-но почали бачити, а ромбо-вусиками погрожуючи надавити з тістоподібного простору хрумкого печива з сезамом, яке Ніка гризла вночі, коли не хотілося спати й було доречно відволіктися від кімнати й домівки, - печиво завжди викликало асоціації помірного тріску каміну темного зимового вечора, коли вітер розріджує тиск атмосфери на мозок, густішають будинки й хмари, як зараз… Ніка натягує вовняну істоту на вуха, дме на долоні своїм диханням-паром і йде вгору. Слизько, черевики ледве чіпляються за хвилясту кригу, що розповзається на всі поверхні. Старі тротуари як штаб квартира цього фронту зими святкує перемогу – ліхтарі-прожектори вітають, киваючи жовтими лампами, небо пірнає у кригу, але наштовхується на асфальт, залишаючи тільки білі тріщини у пустелі твердого водяного покриття. Минає квітковий магазин, взуттєвий магазин , лимонний універ, який охороняє справжній літак на ціпку. Навіть Пусте поле - у льоді… мабуть, на даху теж підступна крига.
Біля голої верби, що ніби захищала автобусну зупинку від вітру, чекали Олег та Ігор, відбиваючись від ворожих печенігів сніжками. У повітрі вимальовувалися краплі «крові» й грального екстазу.
- Ніка-а-а-а!...
- Привіт, - Ніка махає рукою, вичавлюючи посмішку на змерзлому обличчі, - аа, палучі фашист гранату!!! – шмяк, і сніжка, яку вона ховала іншою рукою за спиною, влучає у плече якогось ледве знайомого хлопця, трохи схожого на Біг Бен, хоч ціллю був Олег (чи то пак Князь), в крайньому випадку Ігор (чи то пак Птах) - кращі друзі Ніки (чи то пак Ніяк), які зараз втомлено сміялися з цієї спроби «вбити ворога».
- Ну, ти перевершила сама себе! хаха…ааа… - Ігор не втримав рівновагу на кризі й ледве не впав, Олег підхопив.
- Хахаха… ти теж, брате Птах… - він обхопив Ніку та Птаха за плечі, - ну що, як зазвичай?
- Ні блін, гайда на Марс! – моделюючи політ шатлу, Ігор жбурляє чергову сніжку – проте влучає у вербу.
- Нє, я за Венеру!
- Компроміс - Земля, точніше небо, - Олег подивився вгору, на дно темної миски, пригадуючи дах та вчорашню псевдофілософську розмову про його існування/не існування.
Попрощавшись із кумпанією, вони нешвидко пішли, точніше заковзали, вулицею Героїв (пафосна назва, не відповідає дійсності, швидше координується реальністю), до будинку 2/6… дорогою обмінялися липучими й пахучими новинами, скаргами, відчуттями й сновидіннями. Зрештою, ліпші друзяки з садочка, хоча й доволі різні, проте ліпші. Трійця несамовитих чи трійця закумарених, але завжди трійця. Мешкали в одному будинку. Звичайні друзі телефонують чи стукають в асю, щоб запитати як справи, ці чудики могли просто завалитися до квартири Ніки – навіть не одягаючи банальних черевиків замість домашніх тапочок. У тих самих тапочках вилазили на дах будинку. Взагалі тапочки – річ універсальна, як не крути. Затишні, кумедні, без комплексів…
- Речі можна закинути до моєї хати й відразу на дах, хоч подивимось, що там – навряд чи за такої погоди довго будемо там стирчати… - Ніка йшла посередині тротуару, проковзуючи особливо замерзлі ділянки – калюжі чи каналізаційні люки.
- Гаразд, - відповів Птах, на ходу обтрушуючи сніг з куртки. Князь кивнув. Менший зростом, він був кремезніший за Птаха, і у шоломі та рипучих залізних латах дійсно був би схожий на князя Олега (руфер вбив толкієніста його ж мечем в цьому хлопці). Ігор мав довше чорняве й кучеряве волосся, сіро-зелені очі. (Князь був блакитнооким блондином, ахахах). Чому Птах? В садочку на боковинці його ліжка була намальована пташка, чи то голуб, чи горобчик - криво було намальовано, мабуть вічнобухим сторожем дитсадка дядь Васею, колишнім художником. На ліжку в Ніки було небо з зіркою, схожою на герб срср. У Олега – товстушка-снігуронька та менша за неї ялинка… Князем його почали кликати відтоді, як померла його мати. Палила багато – батько алкоголік. Олег на їх фоні був дійсно Князем, князем примарного світла, хоч і мешкав у буденній пітьмі. Ігор став Птахом приблизно в той самий час – з подачі Нікусі. Не відомо, як ця думка потрапила в її діряву голову, але небесно-романтичне прізвисько прилипло, як ріп’ях до собачого хвоста. Ну Ніка – то Ніка, нащо прізвиська (ніки)) людям з нетиповими іменами?.. Вона була менша зростом від хлопців, загалом мініатюрна лялька, якби не до безглуздя живі очі, кольору калу, як сказала одна подружка перед їх сутичкою. Буремні часи, 7 клас… Час набирати швидкість й накопичувати легкозаймистий імпульс для майбутнього, це, певна річ, знадобиться.
Квартира Ніки була на останньому поверсі. Дівчина відчинила чорні залізні двері, друзі покидали портфелі у вузькому цегляному (шпалери-імітатори фореве) коридорі. Поки Ніка шукала ключ та зачиняла двері, Олег та Ігор виверткою відкрутили петлю, за яку чіплявся великий сталевий замок на інших дверях останнього поверху – дверях з залізних прутиків. За цими тюремними «гратами» були сірі коцюбаті сходи до неба, точніше на дах, а потім у небо, якщо захочеш. Треба тільки перелізти через старий двигун ліфту, схожий на замурзану маслом чи сечею залізну тварюку з фільмів жахів, що валявся на технічному поверсі.
Небо порожнім одинаком трималося на високих стовпах . Ані зірок, ані хмар, тільки порипування льодяної кірки під ногами. Свідомість розширюється до туманного горизонту, погляд пливе темним небом чи містом у помаранчевих цятках – вікна, ліхтарі, вогні та інше світло… - дірки у день… звичайний контраст міста, його шви чи заплатки, вени порожніх доріг чи волосся голих дерев, серця його мешканців… Ніка сіла на краєчок даху, як завжди. Огорожа з залізного пруття діставала їй до підборіддя. Театрально вбиваючи себе виверткою, Князь повільно падає долу, Птах тріпоче крилами та сміється. Ніка повертається на галас, спираючись спиною на огорожу й боком на якийсь бетонний парапет, обіймає власні коліна, сонливо посміхається.
- Під яку музику його ховатимемо? – Питає Ігор, вичавлюючи сльозу.
- Під сердючку звісно. Його улюблених «Черв’ячків»… він… він так її любив… - Ніка теж починає плакати.
- НІІІІІІІІ!!!!!!!!!! - підривається мрець.
- Ааа, він живий!! - жахається Ніка, відсмикуючись назад, починаючи махати руками з «переляку»- рятуйте, ря… - пруття з голосним тріском відриваються від поверхні даху, створюючи ніби чорні піщані струмочки з крихт асфальту в місцях прикріплення до даху прутиків огорожі… Саме пруття, підпиляне часом й долею, розламується… Пісок тече вниз, до Землі… Дівчина верещить та шалено розмахує руками, гримаса страху викривлює її обличчя в карнавальну маску на Хеллоуїн… вона не втримується, тяжіння швидко несе вниз, краще за будь який ліфт…
- АААААААААААААаааааааааааааааааааааааа….
У голові відпружинює, мозок відчуває хитання. Ніка відкриває захоплені переляком очі. Небо внизу, будинки ризикують впасти на нього, бо вони згори…вимкнена свідомість не здатна до висновків, шок паралізує з половину емоцій та відчуттів… Погляд немов летить вниз, у бездонне небо, при цьому відчуваючи хитання тіла й свідомості на поверхні, невідомо якій і як і чому і нафіг, але поверхні, не з собою, десь там … Він вдаряється об й тверду порожню дзеркальну поверхню затемненого неба й вибухає хаотичним феєрверком… *тиша*
Прокоментувати
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-