Сумний тягар
одна лиш тінь,
забутих слів,
твоїх хотінь.
Нечутний шепіт,
близькість снів-
все це пройшло,
нема ярінь,
бездумних порухів,
зітхань.
Як світла мить -
ось тут було
і вже летить,
кудись далеко, там де ніч
і морок тихий...

Багряний відблиск,
небокрай,
горить багаття,
зачекай,
один лиш подих пережди,
тоді рушай.
Далеко йди,
щоб вже ніхто не оповів,
про дивний край степів й лісів
і сонця сонця чорного.
Чекай
Не згадуй більше, не співай
про шум дібров
і темний гай, про сонця лід
про ті світи, в яких ти жив колись...
Іди.
Ніщо не згадуй, все забудь,
життя проходить не вернуть,
колишніх радості і страху,
Життя проходить,
з ним іти ?
Чи зупинитись і в світи,
пухмурі й темні, без вогню,
жбурнути іскру
саме ту,
єдину блискітку вогню
Що залишилась від багаття того,
Вже дивного, страшенно древнього й святого...

Північний місяць,
сон навкруг,
мені не спиться,
Я твій друг
враз проказав примарний шепіт,
солодкий голос, вир емоцій
враз оповив - не стало моці
його струсити, геть підти
у ті незвідані сади,
де лиш блукають інші люди,
такі ж незнані і зіпсуті,
як суть моя, що бродить стиха
не знаючи якого лиха чекати знову і звідкіль.
Північний місяць, промінь світла
немає сну, душа спочила,
але все мучить відчуття
коли ж було моє життя,
тоді вві сні чи зараз наяву ?

Одна лиш мить - останній шанс
ступити в вічність тимчасову
забути все
звільнити нас
не промовляючи ні слова
не відкриваючи очей
не чути віддиху отого
шалених порухів легень
які єднали нас.
Той день
єдиний день - осінній вечір
ступив так тихо на поріг,
що ті слова я все ж зберіг,
не знаючи чому й для чого,
все ж не сказав тобі нічого
лиш коли вийшов на поріг
сльозу самотню постеріг
я на щоці твоїй
єдина...

На гук Богів Прадавніх я спішу,
запізнююсь,
боюсь,
та все ж іду,
бо тільки но проснувсь,
від сну тяжкого,
що скував давно,
мою країну.
Знаю, все одно,
полуда не спаде вся вмить,
потрібна боротьба
Ну що ж...
Куди Богам спішить ?

Три тюльпани в целофані
Ноль емоцій,
на дивані, ти мене зустріла щиро
в цій трипроклятій квартирі
цього вечора пустого,
ти мене зустріла злого,
на цей світ і на весну,
бо любив тебе одну,
ще не так давно,
проте, час пройшов
в ні се ні те
обернулись почуття,
ти вже більше не моя,
слава богу.
В цю весну, розлюбив я ще одну,
жінку, наче моїх мрій.

Краса мине,
Пройдуть роки,
та залишаться на віки,
твої слова,
вірніше слово,
що ти сказала.
Ось раптово, я знов згадав,
згадав і вечір, і Дніпро,
ту осінь дивну,
все одно,
я не почую більш від тебе,
того, що чув тоді, колись,
Коли стояли, і лились,
чарівні звуки,
Звуки ночі.

Ти думала підкореним я став,
Бо лиш тебе все підіймав,
на той примарний п"єдестал,
Що ти коханням називала.
Так це було, та я не раб,
і не збираюся ним бути,
Мені не тяжко все забути,
і зруйнувати п"єдестал,
який насправді лиш стояв,
в твоїй уяві нездоровій.
На цьому все, пока, прощай.

Неволя нам не дасть спаніти,
Розслабитись, погомоніти,
Неволя розуму.
Для нас - закриті двері майже всюди,
Допоки волі не здобудем,
Тяжкої воленьки,
А там, знайдеться не один гетьман,
Що ладен в рай нас повести,
Чистіші божої роси, у нього очі.
Як у всіх, що рай земний нам обіцяли,
і доти людям потурали, допоки міцно не взяли,
до рук страшної булави,
якою знову нас загнали в неволю тяжкую.

Колись побачив я тебе у сні,
А наяву не зміг пізнати,
Тоді веселому мені,
Тепер несила відрізняти, сон та реальність.
Де ти є?
Куди поділась?
Дай вгадаю,
Ти довела мене до краю,
та й розчиналась в моїх снах.
Як злий міраж на небокраю.