Хіба ж я знала, що так буде?
Хіба ж я знала, Львове любий?
Хіба хто знав?

Ніхто не знав, що доля жартівниця,
що те життя - пуста криниця...
Ніхто не знав...

Ніхто не знав як ляже карта,
і враз всім стане не до жартів...
Ніхто не знав...

Ніхто не знав якою буде рима,
про що цей вірш, й слова ті дивні...
Ніхто не знав...

Ні я, ніхто, ніхто не знав!
Не знав і ти, мій любий Львове,
і ти не знав...

Львів, 2013

ти долею дарований мені
хоч і не знаю за які такі заслуги
ти не трофей здобутий в боротьбі
ти просто долею дарований мені


ти долею дарований мені
їй вдячною буду від нині
бо я тепер найщасливіша на землі
ти ж просто долею дарований мені

ти долею дарований мені
такий коханий і такий же рідний
і все це й досі ніби в напівсні
ти ж просто долею дарований мені

Львів, 2013.

Перебуваю у паралельному світі:
Ніби тут і в той же час –десь інде.
Сильний запах весняних квітів…
Чекаю натхнення, знаю: воно ще прийде!
В чеканні минають години,хвилини…
Час не чекає, він собі лине.
Годинник не терпляче відбиває такт.
Палахкотіла свічка, та вогник раптово згас.
Так минає життя: день за днем!
Не оглядаємось назад, а тільки уперед ідем!
Куди ідем? Яка, вкінці кінців, різниця?
Й не знаєм, що на нас чекає там:
Розчарування, смерть, розлука чи в’язниця…
Люди, схаменіться! Часу мало!
Нема його для помилок!
Ви скажете: «Мене попса дістала!»
Ну що ж, давайте заграємо рок!
Львів
листопад, 2008

Належу всім і водночас нікому.
Перебуваю в сплячці, в анабіозі, в комі.
Люблю життя, пісні і голубів,
Ненавиджу буття, шум вітру й тишину лісів.

Збираю квіти в лузі на дощі,
Від снігу і зими ховаюся в трояндовім кущі.
Не вірю в кохання, хоча не припиняю його пошук.
Тобі теж не вірю, та ловлю кожен твій порух.

Я йду поміж руїн дивного замку,
Зустрічаюсь з сонцем на світанку.
Належу всім і водночас нікому.
Й тобі належу і не належу знову.
Львів
травень, 2009

Вбиває те, наскільки швидкоплинний час:
Хвилина за хвилиною життя минає.
Немає в ньому місця для образ,
Для ненависті і брехні також немає.

І ось ти вже на цвинтарі поміж хрестів.
Вкотре ти уже сюди вертаєш?
До матері, до батька до братів…
Скільки ще вертати будеш, ти не знаєш.

Життя забрало все у тебе,
Залишило лише той клятий час.
Щоразу зводиш руки ти до неба
В палкій молитві за грішних нас..

Багато часу, що швидко спливає...
Кожен день живеш, немов останній.
Душа, неначе час, умить згорає.
В небо линеш з променем сонця раннім.
Розвадів
травень, 2009

Коли спалахують, як та пожежа почуття,
Забуваєшся, губишся в всиленній.
Ти втрачаєш сенс власного буття
І зникаєш для світу у цій круговерті шаленій!

Коли в тобі всередині усе палає,
Струни гітари не знають спочинку,
І день, як секунда, як мить пролітає:
Тобі б лиш торкнутись, лиш на хвилинку.

Ти втікаєш даремно від себе самого,
Такого далекого, такого чужого,
Тебе ламає тишина німа
Й потрібна тобі лиш вона, лиш вона.

Та раптом віє вітер різких змін,
Ти усвідомлюєш, що все амінь!
Коли ж світ проріже стрічка мережива,
В серці спалахне нова пожежа!
Тернопіль
Червень, 2009

Мчать рельси в густу ніч,
Паморочить думку алкоголь.
Ви здивуєтесь, але то звична річ,
Як розум неясний –легше вжитися в роль.

Думаємо про різне, мовчимо про одне і теж.
Не раз мені в ночі тебе бракує...
Іноді ж не бачимо ми жодних меж
Й лиш рима сестра з біди рятує.

Ми проживемо разом все життя:
Не треба білої фати й вінця не треба,
Виробивши штучні почуття,
Забудемо про всі кретинські креда!

Ти звинувачуєш мене, що я брехала?
Я все віддала, що віддать тобі могла!
Це правда, я ж ніби й кохала.
Як виявилось, я просто не та.

Якось-то раз лежала геть слаба,
Гарячка не спадала третю добу.
Уже не відрізняла ніч від дня,
Не в силі навіть помолитись богу.

Хотілось плакати, але не було сліз…
Перед очима образ твій і голос у думках,
Насправді ж темнота і холод скрізь.
Я згадувала те тепло в твоїх руках.

Аж раптом впала я у забуття:
Мені наснилася твоя усмішка
І ти була неначе пресвята.
Прокинулась –а то лиш бильце ліжка…

Зник образ твій і зник твій голос.
Лиш ніч холодна свої обійми простяга.
Уже розсипались по небу зорі,
Лиш ти залишилaсь в думках, неначе пресвята!
Січень, 2009
м. Львів

Змикаєш змоклі від дощу повіки:
Мрієш аби злива та минула,
Що заливає серце перетворюючись в ріки.
Куди ти йшла, що думала –забула.

Аж раптом –він прекрасний, такий рідний…
Замерз і змок, скоріш його зігрій!
Він підлий зрадник,ти ж обійми його ніжно
В цю мокру й омріяну мить на все забий!)

Щоби його кохати в тебе є лиш ніч!
І байдуже на все що він зробив…
Він не плаче, не кається, то ж витри сльози з віч,
Хоч і шрам на серці ще не зажив…
серпень, 2009
Терамо, Італія

Вона ішла без напрямку й мети,
Не мала крил та хтось сказав: «лети»!
І ця послухала, стрибнула з найближчого даху,
Мабуть, уявила, що вона птаха:
Вона як курка тріпала руками,
Зрозуміла що марно і послала все к бісовій мамі.
Замість синього неба впинилась в болоті,
Побила лікті й порвала фірмові колготи.
Вона підвелась, поспішно зализала рани,
Хотіла вити з болю, та треба було міцно закрутити крани.
В очах з’явився дивний блиск, просто погляд маняка,
Згадала! То ж вона ішла в Оперу на «Травіату».
І нащо їй здався той клятий театр?
Вона бачила вчора грандіозний спектакль:
Комедія з кінцем трагічним
Про лінії життя та їх дотичні.
Знаєте, рідні, не хочете мати проблем,
Внутрішніх конфліктів і різного роду дилем,
Не кохайте! Повірте, милі,
Бо ж вмирає любов, то зникають і крила.
Львів, 2009

Піду туди, де сідає сонце!
Втоплю всі спогади і виперу свідомість.
Відпусти мене, мені так треба конче…
Впіймать метелика, хоча яка із того користь?

Ми живемо доти, доки жевріє надія,
Яку ти спершу дав, а потім відібрав жорстоко!
Крапля абсенту, щоб забути мрію
І хай до біса йдуть усі пророки!

Іронічна усмішка, цинічний погляд –
І не одна душа, безжально скалічена,
Піде й не повернеться, лиш господь буде поряд.
Вірш цей бeз кінця, але він закінчений.
травень,2009
м. Київ

Чогось похолодніло в одну мить:
Може сніг пішов, а може де почалась злива?
Ти далі існуєш, чому не хочеш просто жить?
І більш не сподіваєшся жодного дива.

Боїшся, щоб з очей не полились гарячі сльози,
Хоч і серце твоє давно вже не миється кров’ю
Розлукою цвіте в душі скаліченій мімоза…
Чому ж ніхто не огорне тебе любов’ю?

І ти більше не тішиш посмішкою світ,
Болючою судомою звело твої уста
На нескінченну кількість довгих зим і літ
Запам’ятає він, якою чарівною та була!
липень, 2009
Мілан, Італія

Я зіграю з життям у карти,
Зробивши ставки найвищі!
Під ритмічну музику бардів
Ми стаємо все ближчі і ближчі.

То байдуже, що ми мов інь та янь,
Разом всі труднощі здолаєм!
Ми, наче учасники дивних змагань,
Тому постійно ходимо по краю.

Ми зіграєм з життям за життя без перерви,
Програєм, чи виграєм, то не важливо!
Відкрию найглибші душевні резерви,
Посміхаючись сонцю мрійливо.

То байдуже що ми не дихаєм ритмічно,
Що наші серця не б’ються у такт…
Ти ж знаєш так не буде вічно,
Якщо раптом нам не забракне карт…
червень,2009
Рим, Італія

Забуду про що соловейко співає,
Про що дерева гомонять
Там у Стрийськім парку, пам’ятаєш?
Де лишились мої бажання,де мої мрії сплять…
Що ж, ти тепер належиш їй
І одночасно до нестями мені потрібен…
Я так хочу крикнути услід : «ти мій!»,
Більш поряд до світанку ми не підем…
Коли іще побачу твої сині очі,
Яких мені бракує серед ночі?
не візьму більше твої руки в руки
І ми не затанцюєм в ритмі серцестуку.
Більш твою усмішку не піймаю,
Не заплутаю тобі волосся…
Ти знаєш, а я й досі тебе кохаю!
Мабуть, краще піти втопитись у росах!..
За знищену душу хапають дикі корчі,
Можливо не врятує мене навіть втеча,
Втеча далеко в холодні і довгі ночі
При найменшій згадці про наш останній вечір
Я прогуляюсь Стрийським парком.
Піду манівцями не нашими, чужими.
Впаде з тремтячих пальців тонка цигарка…
Так тихо тут, і час так непомітно лине.
То ж була весна така неповторно чудова…
Мала я тоді одну лишень єдину мрію,
Але то мабуть така вже моя доля…
А осінь…Не зважай! Та вона просто повія!
Забрала тебе в мене, мабуть, навічно…
Треба було щось робити, але то вже пізно…
Уяви собі, знов та паскуда, осінь!
Ти знаєш, а я ще й досі
Ходжу по вулицях й шукаю твої очі
Із поміж тисячі чужих очей,
Ти не знаєш які тепер для мене довгі ночі?
Можливо, я тобі колись скажу, та не тепер.
Скажи мені, тобі це все потрібно?
До летаргічного сну подібно…
Аж закололо різко під серцем.
І так, наче тінь, непомітно і тихо
Підкралось бажання смерті.
Я не бачила як ворушиться лихо,
А в голові єдина думка померти…
Ти не будеш молитись на рани,
Шкода, що не зможу сказати «коханий»..
Та знай ти ні в чому не винен!
Забудь мене й роби, що повинен.
вересень,2008
м. Ужгород

На землю впала темрява важка…
Впала, вбила сонце, змусила плакати небо.
Настала ніч, ніч проклята й німа…
Я ж все чекала, чекала, чекала на тебе.
Далі плакало небо холодними важкими сльозами
І мертве вчора сонце піднялося знову.
Біжучи, палила мости, зносила брами,
Різала собі вени та не було крови.
Як і сліз уже не було, їх небо виплакало.
Пила отруту, шукала ціаніду та алюмінію,
Була ж геть дурна і страшно налякана
В безкінечність сплутаними абстрактними лініями.
Вливала в себе каву, ковтала анальгін
І мріяла про дозу димедролу,
Вигадувала власний свій адреналін:
В кінці кінців розбила об стіну новеньку мотороллу.
Летіла у безодню ангелом безкрилим.
В безодню кинув і обрізав крила ти!
Але я сильна, я можу зрушити камінні брили,
А можу тихцем собі сходити на пси.
Ти змовився із ніччю, щоб знищити мою суть
І, зрадивши власну клятву братерства,
Обрав ти неправильний для тої цілі кут,
Бо ж, мабуть, ти забув, а я –безсмертна,
Й безсмертною я залишусь!
Червень, 2009
м. Львів

Ми ідем, а куди – ми не знаєм,
Ми говорим, а що –то нам все одно.
Говорити про мову то важче,
А ніж писати про мовчання,
І десь іще вихоплюється про кохання.
Котимось у порожнечу,
Падаємо у височину.
І високість відкриває глибини,
І надає притулок сутності вмирущого.
Ламаємо кайдани раціонально-логічного пояснення
І не зворотно руйнуємо межі тої ж сутності.
Кликання підводить ближче своє покликане.
Куди?
У далечінь,
Де покликане перебуває, як іще відсутнє.
Кликання кличе в себе,
А тому постійно туди й сюди:
Сюди,
У присутність,
Туди ,
у відсутність
Куди?
Як неприсутнє поміж відсутнє -
Первісно єдина єдність.
А ми просто вмирущі…
Вмирущі,здатні вмирати,
Мандруючи в смерть.
У смерті збирається найвища потаємність буття.
Смерть уже випередила будь-яке вмирання.
Чотириєдність –світ.
Світ не знає минулого,
Такого,
Що вже не присутнє,
А називає суще,
Що вже було.
Тільки що біль ми не можемо уявити
Антропологічно
Як відчуття коли болить.
І тиша –це не просто щось безгучне.
У ній лиш застигло непорушне
Звуку та звучання.
І справжня проза ніколи не прозаїчна
То просто забутий і зношений вірш.
2008

Коли тиха ніч обнімає планету,
Дощ виграє за вікном мелодійний блюз
Гублюсь між сторінками інтернету,
Шукаючи натхнення. Чекаю пустотливих муз.

В наступну мить темряву розрізає світло фар.
Стрілка спідометру показує на двісті:
Лечу у ніч без жодних гальм
І правила усі уже давно не дійсні…

Мене не спинить навіть вітру шал,
Що на пристрасне танго запросить –
Він лиш розпалить під ногами дикий жар
Й розплете довгі темнії коси.

Та зійде зірниця, забудуться з вітром танці,
Зникне пристрасть і шал, не чути мелодії блюзу.
Я знову прокинуся вдома наступного ранку
Й нарешті зустріну омріяну, таку мені потрібну музу!

Десь понад прірвою в житі
Збирала волошки й червоні маки,
Плела вінок, вплітала в нього найпрекрасніші миті,
Аби тобі віночка того подарувати.

Вплела у нього нашу зустріч першу,
Палкі цілунки, погляди, слова.
Не усвідомлюючи, що я вершу,
Вплела в вінок всі вулиці, міста й поля.

Вплела, наївна, в нього я усе безцінне,
Свої вірші, послання й почуття.
Не знала я, що змінить докорінно
Отой віночок все моє життя.

Тобі віночка я несла на крилах,
Летіла я, не йшла, крізь простір й час
І тим сама себе убила,
Бо ж я не знала, що не має більше нас.

Аж подаю тобі того проклятого вінка,
А ти, цинічно посміхнувшись,
Жорстоко викинув його з вікна
Й пішов, безжально ти, не оглянувшись…
2009

Давай кричати про наш біль!
Давай про нього голосно співати!
Давай поплачем крадькома від всіх,
А потім разом будемо сміятись!

Давай загубимось у морі трав...
Ми назбираємо багато квітів
І підем разом назустріч літу,
Й пробачимо того,хто щастя наше вкрав.

Давай забудемо що було!
Давай почнемо все з початку.
Давай незгадувати що минуло!
Нарешті я тягну виграшну карту!

Я дарую тобі промінчик сонечка,
Ти на нього глянеш -скажеш: "моя донечка!"
Я подарую тобі гарячу сльозу,
яка зігріє тебе у грозу.
ось візьми іще краплину крові,
Щоб тебе захистити від болю...
Що ще? Ще маленьку зірочку,
вона посвітить тобі в темну ніченьку.
І ще візьми сніжинку,
нехай тебе розважить в зимку..
І маку квітку, і трохи колосся-
сплету вінок і прикрашу волосся.
Не забуть узяти цього вірша...
Хочу дати ще щось більше:
Ще посмішку, дотик і погляд
І повернути весь той втрачений час,
Де ми не були поряд...

Невстигла оглянутись,
Як закінчилась осінь…
Та годі вже ламатись -
Ти ж незаймана досі!

Та осінь проста повія -
Приходить і розбиває мрії,
Руйнує всі ілюзії,
Що зійшлися в вогненному крузі.

В кімнату заходить , роси у косах,
Цілує твоє волосся,
Проводить руками по обличчю
І дивиться в очі і, ніби, кличе…

Отак заходить тихо,
Нечутно знімає одяг -
По тілу пробігає протяг
І бракує тільки ще трохи…

Шепоче пристрасні слова,
І йде тобі обертом голова…
Ти вже не тямиш, що робиш,
Відчуваєш тільки її подих.

Ти її хочеш, вона це знає!
І вже нічого не має значення!
Ви вже десь за світокраєм,
Не треба, навіть, просити пробачення.
Більше нічого не треба:
Ні сонця, ні кисню, ні неба -
Від зараз і аж до ранку
То буде твоя коханка!..