Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Микола Вороний



Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   Блакитна панна
    Має крилами Весна
    Запашна,
  •   До моря
    Чолом тобі, синє, широкеє море!
    Незглибна безодне, безмежний просторе,
  •   Євшан-зілля
    Да луче есть на своей земли костю лечи
    ине ли на чюже славну быти.
  •   Звір
    Уранці місто загуло,
    Розбуджене гудками;
  •   Зорі-очі
    Зорі-очі, очі-зорі
    Тут і там.
  •   Зоряне небо
    Пеститься місячний промінь,
    Лиже холодний сніг;
  •   Іванові Котляревському
    На свято одкриття пам’ятника
    Був один такий час: на важких терезах
  •   Інфанта
    Різьблю свій сон... От ніби вчора ми
    Зійшлись,— і стріча та жива.
  •   Краса!
    Мій друже! Я Красу люблю,
    І з кожної хвилини
  •   Мерці
    Дума на початку ХХ століття Мерці, мерці... Навколо, тут і там,
    Куди не глянешь, скрізь самі ходячи трупи!
  •   * * *
    Нехай з поміж усіх ти мов зірниця сяєш,
    Хай цінний скарб краса твоя
  •   Палімпсест
    Коли в монастирях був папірусу брак,
    Ченці з рукопису старе письмо змивали,
  •   Рубіни
    Одкриваються рани —
    Давні рани, нудьгою роз’ятрені знов...
  •   Спомини
    Сумеркові тони...
    Похоронні дзвони —
  •   Старе місто
    Тумани, тумани над містом пливуть,
    Як хвилі гойдаються сонні...
  •   Фата-моргана
    Люба панно, дайте руку...
    Перед нами царство мрій,
  •   Чари
    — Дивись, коханий мій, дивись —
    В моїх очах весна!
  •   Чи зумієш ти?
    Чи зумієш ти кохати,
    Щоб за все, про все забути,
  •   Finale
    Шість літ щодня надіятись і ждати,
    Шість літ в огні горіть і не згорать,
  •   Vae victis
    Я знемігся, згорів... Моє серце на попіл зотліло.
    Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга,

  • Огляди

    1. Блакитна панна
      Має крилами Весна
      Запашна,
      Лине вся в прозорих шатах,
      У серпанках і блаватах...
      Сяє усміхом примар
      З-поза хмар,
      Попелястих, пелехатих.

      Ось вона вже крізь блакить
      Майорить,
      Довгожданна, нездоланна...
      Ось вона — Блакитна Панна!..
      Гори, гай, луги, поля —
      Вся земля
      Їй виспівує: «Осанна!»

      А вона, як мрія сну
      Чарівна,
      Сяє вродою святою,
      Неземною чистотою,
      Сміючись на пелюстках,
      На квітках
      Променистою росою.

      І уже в душі моїй
      В сяйві мрій
      В’ються хмелем арабески,
      Миготять камеї, фрески,
      Гомонять-бринять пісні
      Голосні
      І сплітаються в гротески.

      1912



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    2. До моря
      Чолом тобі, синє, широкеє море!
      Незглибна безодне, безмежний просторе,
      Могутняя сило — чолом!
      Дивлюсь я на тебе і не надивлюся,
      Думками скоряюсь, душею молюся,
      Співаю величний псалом.

      Міцне, необорне!.. Ні грому, ні хмари
      Не страшно тобі, не боїшся ти кари —
      Само собі вищий закон.
      Звабливе, розкішне!.. В тобі й раювання,
      І мрія солодка, і втіха кохання,
      І любий та лагідний сон.

      Прийшов я до тебе змарнілий та бідний,
      Проте не чужий, але близький та рідний,
      Тобі-бо віддавна я свій.
      І ось я з тобою душею зливаюсь,
      В просторі блакитнім на хвилях гойдаюсь,
      Втопаю в безодні твоїй!..

      Як ти — неосяжне, хитке, таємниче,
      Як ти — чарівливе, як ти — бунтівниче,
      Така ж і душа у співця;
      Тому і до тебе вона так прихильна,
      Що пут і кайданів не зносить — і вільна
      Бурхає, як ти без кінця.

      1901



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Євшан-зілля
      Да луче есть на своей земли костю лечи
      ине ли на чюже славну быти.
      Лiтопис, за Iпатським списком


      В давнiх лiтописях наших
      Єсть одно оповiдання,
      Що зворушує у серцi
      Найсвятiшi почування.

      Не блищить воно красою
      Слiв гучних i мальовничих,
      Не вихвалює героїв
      Та їх вчинків войовничих.

      Нi, про інше щось говорить
      Те старе оповiдання…
      Мiж рядками слiв таїться
      В нiм якесь пророкування.

      I воно живить надiю,
      Певну вiру в iдеали
      Тiм, котрi вже край свiй рiдний
      Зацурали, занедбали…

      ———

      Жив у Києвi в неволi
      Ханський син, малий хлопчина,
      Половецького б то хана
      Найулюблена дитина.

      Мономах, князь Володимир,
      Взяв його пiд час походу
      3 ясирем в полон i потiм
      При собi лишив за вроду.

      Оточив його почотом
      І розкошами догiдно —
      І жилось тому хлоп’ятi
      І безпечно, i вигiдно.

      Час минав, і став помалу
      Рiдний степ вiн забувати,
      Край чужий, чужi звичаї
      Як за рiднi, уважати.

      Та не так жилося хану
      Без коханої дитини.
      Тяжко вiку доживати
      Пiд вагою самотини.

      Зажурився, засмутився...
      В день не їсть, а серед ночi
      Плаче бiдний та зiтхає,
      Сну не знають його очi.

      Нi вiд кого вiн не має
      Нi утiхи, нi поради.
      Свiт увесь йому здається
      Без краси i без принади.

      Кличе вiн гудця до себе
      I таку держить промову,
      Що мов кров’ю з його серця
      Слово точиться по слову.

      «Слухай, старче, ти шугаєш
      Ясним соколом у хмарах,
      Сiрим вовком в полi скачеш,
      Розумiєшся на чарах.

      Божий дар ти маєш з неба
      Людям долю вiщувати,
      Словом, пiснею своєю
      Всiх до себе привертати.

      Ти пiди у землю руську,
      Ворогiв наших країну —
      Вiдшукай там мого сина,
      Мою любую дитину.

      Розкажи, як побиваюсь
      Я за ним i днi i ночi,
      Як давно вже виглядають
      Його звiдтiль мої очi.

      Заспiвай ти йому пiсню
      Нашу, рiдну, половецьку,
      Про життя привiльне наше,
      Нашу вдачу молодецьку.

      А як все те не поможе,
      Дай йому євшану-зiлля,
      Щоб, понюхавши, згадав вiн
      Степу рiдного привiлля!»

      I пiшов гудець в дорогу,
      Йде вiн три днi i три ночi,
      На четвертий день приходить
      В мiсто Київ опiвночi.

      Крадькома пройшов, мов злодiй,
      Вiн до сина свого пана
      I почав казати стиха
      Мову зрадженого хана.

      Улещає, намовляє…
      Та слова його хлопчину
      Не вражають, бо забув вже
      Вiн i батька, i родину.

      І гудець по струнах вдарив!
      Наче вiтер у негоду,
      Загула невпинна пiсня —
      Пiсня вiльного народу:

      Про славетнiї подiї —
      Тi подiї половецькi,
      Про лицарськiї походи —
      Тi походи молодецькi!

      Мов скажена хуртовина,
      Мов страшнi Перуна громи,
      Так ревли-стогнали струни
      I той спiв гудця-сiроми!

      Але ось вже затихає
      Бренькiт дужий, акордовий
      I замiсто його чути
      Спiв народний, колисковий.

      То гудець спiває тихо
      Пiсню тую, що спiвала
      Мати синовi свойому,
      Як маленьким колисала.

      Наче лагiдна молитва,
      Журно пiсня та лунає.
      Ось її акорд останнiй
      В пiтьмi ночi потопає...

      Aле спiв цей нiжний, любий,
      Анi перший — сильний, дужий,
      Не вразив юнацьке серце;
      Вiн сидить нiмий, байдужий.

      I схилилася стареча
      Голова гудця на груди —
      Там, де пустка замiсть серця,
      Порятунку вже не буде!..

      Але нi! Ще є надiя
      Тут, на грудях, в сповиточку!
      I тремтячими руками
      Розриває вiн сорочку

      I з грудей своїх знiмає
      Той євшан, чарiвне зiлля,
      I понюхать юнаковi
      Подає оте бадилля.

      Що це враз з юнаком сталось?
      Твар поблідла у небоги,
      Затремтiв, очима блиснув
      I зiрвавсь на рiвнi ноги.

      Рiдний степ — широкий, вiльний,
      Пишнобарвний i квiтчастий —
      Раптом став перед очима,
      3 ним i батенько нещасний!..

      Воля, воленька кохана!
      Рiднi шатра, рiднi люди…
      Все це разом промайнуло,
      Стисло горло, сперло груди.

      «Краще в рiднiм краї милiм
      Полягти кiстьми, сконати,
      Нiж в землi чужiй, ворожiй
      В славi й шанi пробувати!»

      Так вiн скрикнув, і в дорогу
      В нiчку темну та пригожу
      Подались вони обоє,
      Обминаючи сторожу.

      Байраками та ярами
      Неутомно прохожали —
      В рiдний степ, у край веселий
      Простували, поспiшали.

      *

      Україно! Мамо люба!
      Чи не те ж з тобою сталось?
      Чи синiв твоїх багато
      На степах твоїх зосталось?

      Чи вони ж не вiдцурались,
      Не забули тебе, неньку,
      Чи сховали жаль до тебе
      I кохання у серденьку?

      Марна рiч! Були i в тебе
      Кобзарi — гудцi народнi,
      Що спiвали–вiщували
      Заповiти благороднi,—

      А проте тiєї сили,
      Духу, що зрива на ноги,
      В нас нема i манiвцями
      Ми блукаєм без дороги!..

      Де ж того євшану взяти,
      Того зiлля-привороту,
      Що на певний шлях направить,—
      Шлях у край свiй повороту?!

      Полтава, 11.VІІІ.1899



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Звір
      Уранці місто загуло,
      Розбуджене гудками;
      Залізо, камінь, мідь і скло
      Озвались голосами.

      І знов живе, лютує звір
      Стотисячоголовий!
      Його життя — кип’ячий вир,
      Жахливий і чудовий.

      Воно розкидує свій шал
      В палацах і халупах
      І йде мов пишний карнавал
      По згарищах і трупах.

      В ньому і поклики грізні,
      І журні антифони,
      Музика, танці і пісні,
      Стогнання і прокльони...

      І кров, і сльози без надій,
      І золото, і квіти,
      І твань, і пліснява, і гній,
      І чисті самоцвіти.

      Життя це грає і горить
      В іскристих переливах,
      Всіма кольорами блищить
      У перебіжних звивах.

      Звір їсти хоче! хоче жить!
      Мовчати він не годний,—
      І він, роз’юшений, гарчить,
      Реве, бо він голодний.

      Двигтить від рухів навісних,
      Лунає голосами
      Все місто в мурах кам’яних,
      Обтягнуте дротами.

      1912




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Зорі-очі
      Зорі-очі, очі-зорі
      Тут і там.
      Тут зорять — до дна прозорі,
      Там зорять — як іскри в морі...
      Зорі-очі, очі-зорі,
      Я співаю вам!

      Хай не криють хмари темні,
      Зорі, вас,
      Бо мені і так таємні
      Ви — земні і ви — надземні...
      Хай не криють хмари темні
      Вас у пізній час.

      Сяйте, зорі! Сяйте, чисті!
      Лийте світ!
      Бризки сійте променисті,
      В душу війте сни барвисті...
      Сяйте, зорі, сяйте, чисті!
      Сипте огнецвіт!

      Очі-зорі, зорі-очі
      Тут і там.
      Тут жагучі, тут дівочі;
      Там блискучі, там урочі...
      Очі-зорі, зорі-очі,
      Я співаю вам!

      1912




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Зоряне небо
      Пеститься місячний промінь,
      Лиже холодний сніг;
      Чорною плямою комин
      На білий килим ліг.

      Сумно в німому просторі
      Віє нудьга крилом.
      Хмуряться сплакані зорі,
      Співаючи псалом.

      Вії стуляє знемога,
      Нижуться перли сліз,
      Мріє Чумацька Дорога,
      Волосожар і Віз...

      Вслуханий в тишу величну,
      Чую: десь кулемет
      Крає музику сферичну
      Розгойданих планет.

      1907



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Іванові Котляревському
      На свято одкриття пам’ятника

      Був один такий час: на важких терезах
      Вже хиталася доля Вкраїни,
      А вона, наша ненька, стояла в сльозах
      В спадiванню страшної хвилини…

      По широких степах ще котилась луна,
      Марний вiдгук крiвавої сiчи,
      І надходила нiч — непрозора, сумна,
      Що мов пугач дивилась у вiчи.

      Це-не-де серед тишi ще хтось з кобзарiв
      Грав, неначе прохав на подзвiння;
      То не дума була, то був лiрницький спiв,
      Над труною тужне голосiння.

      Нiч i тиша сумна присипляла усiх,
      Навiть тих, хто i в бoю не гнувся…
      Коли раптом веселий, зневажливий смiх
      Серед мертвої тишi почувся!

      I ззирнулися всi у питанню нiмiм:
      Хто б посмiв так одважна смiятись,
      Коли звикли усi, щоб не вдарив той грiм,
      I вiд власної тiни ховатись?

      Ще ж у памяти свiжа пoдiя була,
      Як в неволi сконав Кальнишевський!
      Хто ж сваволець, що має одвагу орла?
      То смiявся Iван Котляревський!

      Вiн спiвав i смiявся. I голос його
      То лунав соловейковим спiвом,
      То нараз затихав, — i вiн замiсць того
      Реготався, охоплений гнiвом.

      Вiн до бою не кликав, бо знав, що у снi
      Спочиває натруджена сила,
      Що по довгій, столiтнiй козацькiй вiйнi
      Нiч столiтня тепер наступила!

      Вiн не плакав, бо серцем прозрiв, що народ
      Вiдпочивши вiд бур лихолiття,
      Зрозуміє причини колишнiх пригод
      I завдання нового столiття.

      Та вiн бачив, що люд той не мав голови,
      Ща вже пан свого краю цурався,—
      Тодi жовч закипала у нього в крови,
      I вiн з панства того… реготaвся!

      Так минали лiта… І новiтнi спiвцi
      Вiдгукнулись на голос той дужий;
      Засвiтились помалу в хатах каганцi,—
      Прокидався слабий i байдужий.

      І збирались один по другiм вояки,
      I пiд прапором правди святої
      Виростали з землi, шикувались полки,
      Чувся поклик: до зброї до зброї!

      Не неволя чужа i не сила меча,
      Гаслом стало: «освiта й наука»;
      Проти нападу злого i тьми i бича
      Це найкраща в життю запорука!

      Та не всi вирушали, вiдкинувши страх,
      Як тi лицарi славнi, завзятi,—
      Ще багато їх спить, поховавшись в норах,
      Ми не бачимо їх на цiм святi!

      Годi ж спати! Прокиньтесь! Ви спали сто лiт!
      Мабуть виспались добре, нетяги!
      Чи ж сховали в душi ви святий заповiт?
      Чи набралися сил i одваги?

      День на дворi! Нас кличе новий наш гетьман,
      Не гетьман польовий, а культурний,—
      Тим гетьманом у нас тепер батько Iван,
      Що вказав нам шлях лiтературний!

      Вiн мiж нами тепер. Вiн зiбрав нас усiх.
      Хто ж на поклик його не озветься?!
      Зпоза довгих ста лiт чи ви чуєте смiх?
      То Iван Кoтляревсьий смiється!

      30 серпня, 1903 року



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Інфанта
      Різьблю свій сон... От ніби вчора ми
      Зійшлись,— і стріча та жива.
      На землю тканками прозорими
      Лягли осінні дерева.

      Акордами проміннострунними
      День хвилював і тихо гас.
      Над килимами вогнелунними
      Венера кинула алмаз.

      У завивалі мрійнотканому
      Дрімала синя далечинь,—
      І от на обрії туманному
      Замиготіла ваша тінь.

      Дзвінкою чорною сильветою
      Вона упала на емаль,
      А поза нею вуалетою
      Стелився попелястий жаль.

      Ви йшли, як сон, як міф укоханий,
      Що виринає з тьми століть.
      Вітали вас — мій дух сполоханий,
      Рум’яне сяйво і блакить.

      Бриніли в серці домінантою
      Чуття побожної хвали,
      Коли величною інфантою
      Ви поуз мене перейшли.

      Ви усміхнулись яснозоряно
      Холодним полиском очей,—
      І я схилився упокорено,
      Діткнутий лезом двох мечей.

      Освячений, в солодкій муці я
      Був по той бік добра і зла...
      А наді мною Революція
      В червоній заграві пливла.

      1907 - 1922



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Краса!
      Мій друже! Я Красу люблю,
      І з кожної хвилини
      Собі ілюзію роблю,
      Бо в тій хвилинності ловлю
      Я щастя одробини.

      Що є життя? Коротка мить.
      Яке його надбання?
      Красою душу напоїть
      І, не вагаючись, прожить
      Хвилину раювання.

      Краса! На світі цім Краса —
      Натхненна чарівниця,
      Що відкриває небеса,
      Вершить найбільші чудеса,
      Мов казкова цариця.

      Її я славлю, і хвалю,
      І кожну їй хвилину
      Готов оддати без жалю.
      Мій друже, я Красу люблю...
      Як рідну Україну!

      1912



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Мерці
      Дума на початку ХХ століття

      Мерці, мерці... Навколо, тут і там,
      Куди не глянешь, скрізь самі ходячи трупи!
      Немає ліку тим холодним мертвякам:
      Вони клопочуться, згромаджуються в купи...

      Ти чуєшь регіт їх захриплих голосів,
      Обридливу сварню, стогнання і прокльони?
      Це все пережитки старих-старих часів —
      Тисячолітні звичаї — забобони!

      Вони не вмерли, не згинули у тьмі,
      Не відмінили їх віки, тисячоліття —
      Як і давно колись, вони такі ж самі
      І нині з початком двадцятого століття...

      Для них усе дарма, і годі їх спинить;
      Наука, поступ і всі заходи просвітні
      Не винищили їх, дали їм право жить,
      Прибравши в форми лиш сучасні і новітні.

      І всі кричать вони про рівність між людьми,
      Про поступ світовий, що дасть їм кращу долю,
      А давлять разом з тим під тягарем тюрми
      Все те, що має дух і незалежну волю!

      Навіщо гамір цей? Чого хотять вони?
      Який їх ідеал? Лад космополітичний?
      Дарма! У відповідь лиш дзвонять кайдани
      І стогоном гуде концерт цей хаотичний!

      15 січня 1901



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    11. * * *
      Нехай з поміж усіх ти мов зірниця сяєш,
      Хай цінний скарб краса твоя
      І чарами її ти всіх собі звабляєш,
      Та коли ти Вкраїну не кохаєш,
      Ти не моя.

      Нехай у грудях ти чудове серце маєш,
      І серце те усіх звабля
      Бо всіх до нього ти ласкаво пригортаєш,
      Та коли ти Вкраїну не кохаєш,
      Ти не моя.

      Нехай ти розумом всю правду оглядаєш,
      З гори мов сміливе орля,
      А стріхи рідної не бачиш і не знаєш,
      Та коли ти Вкраїну не кохаєш,
      Ти не моя.

      Нехай за правду в бій ти чесно виступаєш,
      Нехай не жалуєш життя,
      А кривди Нації в душі не відчуваєш,
      Та коли ти Вкраїну не кохаєш,
      Ти не моя.

      Ти не моя, о ні, даремно ти гадаєш,
      Що сам прийду до тебе я
      І хоч би ти прийшла мене не ублагаєш,
      Та коли ти Вкраїну не кохаєш,
      Ти не моя.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Палімпсест
      Коли в монастирях був папірусу брак,
      Ченці з рукопису старе письмо змивали,
      Щоб написати знов тропар або кондак,
      І палімпсестом той рукопис називали.
      Та диво! час минав — і з творів Іоанна
      Виразно виступав знов твір Арістофана.

      Кохана! Це душа моя — той палімпсест. —
      Три роки вже тому, твій образ чарівливий,
      І усміх лагідний, і голос твій, і жест —
      В душі я записав, зворушений, щасливий...
      І хоч виводив час на ній своє писання,
      Твій образ знов постав і з ним моє кохання!

      1903



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Рубіни
      Одкриваються рани —
      Давні рани, нудьгою роз’ятрені знов...
      І червону, гарячу мов полум’я, кров
      Вже не стримує зілля омани.
      Одкриваються рани...

      Рани, серця рубіни!
      Ви — єдиний той дар, ви — той скарб жебрака,
      Що дала йому з ласки кохана рука
      На розстанні, в останні хвилини...
      Рани, серця рубіни!..

      О, рубіни червоні!
      А хто ж вам дав багровість і полиск огня?
      Моя гордість, ображена гордість моя,
      Що тримала мій гнів на припоні.
      О, рубіни червоні!..

      1911



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Спомини
      Сумеркові тони...
      Похоронні дзвони —
      Дінь-дон...
      Ніби на екрані
      Образи в тумані,
      Крізь сон.

      Рухи молитовні,
      Погляди любовні,
      Німі...
      Крила сніжно-білі,
      Хвилі, сині хвилі
      У тьмі.

      Миготливі тіні...
      Хатка в полонині...
      «Вона»...
      Спомини кохані —
      Пахощі весняні
      З вікна.

      Тихий, елегійний,
      Колисково-мрійний
      Канон...
      Дзвони монотонні,
      Дзвони похоронні —
      Дінь-дон.

      (1913)



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Старе місто
      Тумани, тумани над містом пливуть,
      Як хвилі гойдаються сонні...
      І клаптями тануть, і лавою йдуть
      Такі монотонні...

      Завис олив’яний, імлистий тягар,
      Немов перегонна отара,
      І давить, і тисне,— і хвиль його хмар
      Снується примара...

      Зі сну потягаючись, вийшов і став
      Над містом козак величезний,
      Немов Остряниця або Святослав,—
      Старезний, старезний.

      Чуб довгий послався йому на жупан
      І хвилями вус розпустився...
      Стоїть, поглядає мов сич дідуган,
      Чолом похилився.

      Щось ніби знайоме в тім образі є —
      Завзяте, міцне, бунтівниче...
      Щось інше на вигляд, а рідне, своє...
      Лице робітниче!

      У млі потопають доми, димарі,
      Як витвори злої омани,
      І сунуться, сунуться тихо в горі
      Тумани... тумани...

      1912



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Фата-моргана
      Люба панно, дайте руку...
      Перед нами царство мрій,
      Царство соняшних надій,
      Фарб і образів і звуку!..
      Люба панно, дайте руку.

      Тихо... Ви спустили вії.
      Ваше серденько тремтить...
      Тихо... мить, це тільки мить —
      І засяють ясні мрії!
      Тихо... Ви спустили вії.

      Боже мій! Які фантоми!..
      Подивиться навкруги:
      Замки з баштами, луги,
      Феї, лицарі і гноми...
      Боже мій! Які фантоми...

      Я — ваш паж, ви — королівна!
      Але межи нами мур...
      Хто я? Бідний трубадур,
      Ви — красуня богорівна;
      Я — ваш паж, ви — королівна!

      Я співаю про кохання,—
      І всміхаються мені
      Ваші очі чарівні...
      О, хвилини раювання!
      Я співаю про кохання...

      Ось насунулись примари:
      Фея добра, фея зла...
      Фея зла перемогла?
      Не до пари, не до пари!..
      Ось насунулись примари...

      Струни лютні, віщі струни,
      Сипте іскри золоті!
      Грайте, пориви святі,
      Залунайте, мов перуни,
      Струни лютні — віщі струни!

      Перемога! Зникли тіні.
      Нас у соняшний простір
      Легким подихом зефір
      Підхопив на хвилі сині...
      Перемога! Зникли тіні.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Чари
      — Дивись, коханий мій, дивись —
      В моїх очах весна!
      Казала так мені колись
      Красуня чарівна.

      І я дивився в очі їй...
      Але з її очей
      Сміявся холод — Боже мій! —
      Беззоряних ночей.

      — Цілуй уста, цілуй чоло...
      Вона казала знов.
      — Я, мов Кастальське джерело,
      Натхну твою любов!

      І я в чаду солодких мрій
      Припав до уст і млів,
      Той поцілунковий напій
      Мене труїв, труїв.

      — Стискай, коханий мій, стискай!
      До серця пригорни!
      В моїх обіймах — щастя, рай
      І сни, рожеві сни.

      Я чув той шепіт вже скрізь сон
      В обіймах білих рук,—
      І гинув, мов Лаокоон,
      В стисканні двох гадюк.

      (1913)



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Чи зумієш ти?
      Чи зумієш ти кохати,
      Щоб за все, про все забути,
      Щоб усі зірвати пути,
      Щоб усі зламати ґрати?
      Чи зумієш ти літати,
      Щоб зі мною в парі бути?

      Чи здолаєш ти в кохання
      Всі скарби душі вложити,
      Щоби знов перетворити
      Їх огнем свого страждання?
      Чи здолаєш ти вагання
      Так же вмерти, як і жити?

      Коли так, летімо разом
      В неосяжні високості,
      Вище, дужче... аж до млості!
      Душі, збурені екстазом,
      Як раби, не гнуться плазом —
      На землі вони лиш гості!

      В світовий процес творіння
      Влиймо всі духовні сили.
      Будьмо як громові стріли:
      Дві душі — одно горіння!
      Щоб згадали покоління,
      Як жили ми, як любили.

      1912



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Finale
      Шість літ щодня надіятись і ждати,
      Шість літ в огні горіть і не згорать,
      Удари стріл з руки коханої приймати
      І все прощать!..

      Свій біль тяжкий я переміг любов’ю,
      Для неї всі образи переміг,
      І виспівав тебе, омивши серце кров’ю,
      Потоком сліз.

      Зорій же ти, мій образе пречистий!
      В тобі я власну мрію покохав...
      Благословен той час великий, урочистий,
      Як ти повстав!

      І ось тепер всім страдникам нещасним
      В своїх піснях я образ той несу:
      Відбити в душах їх сіянням чистим, ясним
      Його красу.

      1910



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Vae victis
      Я знемігся, згорів... Моє серце на попіл зотліло.
      Мою душу самотню пожерла гадюка-нудьга,
      І, безсилий, хилюсь я, хоч ще молоде моє тіло...
      Я знемігся, згорів... Моє серце на попіл зотліло,—
      В нім погасла снага.

      Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала.
      І я, спраглий, схилявся і пив із криниці знаття.
      Ні, не марно я жив,— я боровся, шукав ідеала,
      Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала
      В тих просторах життя!

      І мов нагла мара мені світ весь од сонця закрила...
      У гонитві даремній минули найкращі літа.
      Мрії гасли, як зорі, зломились напружені крила,
      І, мов нагла мара, мені світ весь од сонця закрила
      Неминуча мета.

      Я самотній стою. Наді мною реве хуртовина;
      Зграї гарпій проклятих, що звуться «навіщо», «куди»,
      Мою душу жеруть... Як покинута в лісі дитина
      Я самотній стою. Наді мною реве хуртовина,
      Замітає сліди.

      1904



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5