Слово б о л ь ш е в и з м, таке актуальне від самого початку так званої російської революції, – з кінцем другої світової війни зникає й ось зникає майже цілком.
Про це подбали не так, може, володарі совєтської імперії, як ті замасковані міжнародні чинники, які за всяку ціну намагаються гальванізувати офіційну ідеологію Москви, себто марксівський соціялізм-комунізм, як панівну ідеологію сучасности, як візію майбутнього, як «нову віру» і, передусім, як єдину контрідеологію ненависного націоналізму (коментар: Ці ж самі чинники – від самого початку реставрованої большевизмом імперії вперто називали й називають її «Росією», мимо конституційних в ній змін, всупереч офіційній назві СССР. Ця «Росія», видно, більше відповідає їх сентиментам, а одночасно лоскоче імперіялістичні амбіції большевиків, що стали «дворянами» совімперії.)
Немає сумніву, тим більше по надто переконливих досвідах останнього часу, що комунізм Москви, як і очолювана нею імперія – без помочі тих зовнішніх чинників – давно вже перестали б існувати. І то не лише наслідком активного спротиву органічних сил всередині СССР, а й просто наслідком абсурдальности самої механічної конструкції совімперії, яка тримається лише мільйоновою поліційною внутрішньою армією, пляновим нищенням органічности в людині й систематичним витереблюванням духового життя у підбитих і обернених в рабство народів. «Комунізм» тут відіграє ролю своєрідного о п р а в д у в а н н я совєтської системи постійного терору і періодичного «геноциду», бо, мовляв, великі цілі («комунізм») вимагають великих жертв. Це є характеристичне «підведення» під злочин захисної ідеології. В результаті маємо по другій світовій війні таку цинічну пресову термінологію, як «комуно-корейці», «комуно-німці», «комуно-чехи» і т. інше, так ніби на тих теренах не існує звичайна імперіялістична окупація Москви, а щось ніби більш «ідеологічне»... (ком.:До речі, походження цієї термінології чисто большевицьке, лише «обернене». Адже ж в роках збирання імперії (1917–1922 та й пізніше) большевики, провадячи війну з Україною, з Фінляндією, Польщею, інакше не називали своїх ворогів, як «контрреволюціонерами», «білими», «білофінами», «білополяками» іт. п.) Розуміється, справа підпирання СССР-«Росії» зовнішніми чинниками не обмежується лише систематичною реклямою, а й має характер більш реальний, як матеріяльна поміч, позички, дипломатична співпраця, а головне п о л і т и ч н а допомога в додушуванні підбитих Москвою народів. Це останнє робиться з огляду на к о л о н і я л ь н і м о ж л и в о с т і в сучаснім СССР і, ще більше, з огляду на колоніяльні п е р с п е к т и в и, що непереможно ваблять роз’ятрений апетит анонімового паразитального Капіталу, оспіваного в свій час і леґендаризованого та мітологізованого саме Карлом Марксом.
Комуністична л е г е н д а Москви з її «інтернаціоналізмом» та «будовою соціялізму» (очевидно, марксівського), хоч яким важливим знаряддям в загальнім арсеналі Москви не є, одначе не вичерпує проблеми, і, як нам видається, істотної ролі не відіграє. Найскорше, як всяка вимізкувана ідеологія, є вона лише свого роду димовою завісою, якою маскується реальну істоту явища, що зветься б о л ь ш е в и з м.
Большевизм бо – поняття значно ширше за комунізм, що становить лише один (може найзручніший) з п с е в д о н і м і в большевизму. Ані «соціялізм», ані «марксизм», ані «диктатура проетаріяту» і інші абстрактні окреслення не можуть віддати конкретного сенсу й змісту історичного явища, яке започаткувало в історії «Росії» добу, що триває вже більш як третину століття. Це історичне явище не можна зредукувати до одного з багатьох промивальних «ізмів?». Як явище історичне, воно не може не бути органічним, отже зв’язаним з певним географічним тереном, з певним населенням, з певним історичним типом людини, з історією певного народу, з умовинами певного культурного «клімату». Пояснювати бо большевизм приїздом р. 1917 в «запльомбованім вагоні» емігранта Н. Ульянова (Леніна) чи «стратегічним генієм» журналіста Л. Бронштейна (Троцького), ба навіть – досить мутними літературними творами самого «пророка» К. Маркса – було б наївно і тому недоцільно.
Залишмо все це тим, раніш згаданим, чинникам, які, під псевдонімом «знавців комунізму», ба й «спеців від Росії», свідомо чи підсвідомо займаються редукцією большевизму раз до економіки, раз до пролетарської революції, раз до т. зв. матеріалістичного розуміння історії, марксизму, соціял-талмудизму і т. д. Словом, до тієї чи іншої «дискусії».
Ми на це все не маємо ані місця, ані часу, ані бажання.

(Всі коментарі в зносках під сторінками вставлено в дужках у текст в місцях позначення, що, безперечно ускладнює сприйняття тексту, але позбавляє зайвої плутанини - Б.Г.)


ІДЕОЛОГІЯ

І
Чужинці не розуміють нічого з того, що робиться в Росії.
М. Літвінов (Валлах)

Ми не почнемо від дефініції. Явище большевизму занадто складне, многолике й несхопне більш або менш науково-подібним словництвом, як, взагалі, більш або менш рацоналізованим р о з с у д к о м. І на цім полягало вийняткове щастя большевиків (як, додамо, попередніх еліт Москви й Росії, бо «умом Рассії не обнять, аршіном общім не ізмєріть», як сказав визначний поет Росії – Федір Тютчев). Раціоналістичний розум Західньої Европи, справді, ніколи (за парою вийнятків) большевизму «зрозуміти» не міг.
Почнім від звичайного особистого спогаду.
Осінь 1917 року в досить спустілих російських окопах 1-ої світової війни. По просторах фактично розчленованої імперії буяє керенщина. З балькону палацу балерини Кшесінської лунає голос Леніна, що на всі лади повторює те саме слово «совєти». Дисципліна у вже розкладеній армії існує лише інерційно. В мою сотню скорострілів (значний відсоток земляків) команда полку прислала телефоніста: типовий москаль, десь з-під Рязані, рудий, хитруватий і верткий. Через телефон він жадібно ловить усі політичні новини, ними лише живе й ними обдаровує кожного вояка. Особливо смакують йому виповідження Леніна та його оточення. Симпатії його – явні. Але молодший старшина, прапорщик з інтелігентів (абсольвент консерваторії й початкуючий оперовий тенор), мавши симпатії ліберально-демократичні і закоханий у Керенському, намагається того телефоніста переаґітувати. Тільки й чути: «свабодная Рассія», «дємократіческоє правітєльство», «верность саюзнікам» ну й «вайна до побєдново конца». Рудий і кирпатий телефоніст слухає, намагаючись заховати сяку-таку ввічливість (бо то все ж ніби якась тінь начальства), але раптом вибухає:
– «Та киньте ви, нарешті, те «Керенський» та «Керенський» та «ємакратія». Обридло слухати. Не Керенський нам потрібний, а влада, розумієте? От большевики, Ленін, – то є влада, а не адвокатик-брехунець. Ленін – то хазяїн. Мені товариші передають по телефону, що він говорить народові, – одразу чуєш: то є воно. Те, що нам – робітникам і крестьянам – треба. Ясна річ – не вам, панам та інтелігентам».
Цей рудавий, між іншим немолодий, москаль, розуміється, про жадного Маркса не чув, соціялістом не був, в партії не фігурував. Але він уже був б о л ь ш е в и к о м. І треба було чути, з якою солодкою побожністю вимовляв він це слово. Може воно нагадувало йому слово «большой», може, освячене побутовою традицією слово «большак» (старший в московській родині)... Але всі родовиті москалі в моїм полку, що мав значний відсоток «інородців» (м. ін. українців і казахів), на осінь року 1917 були вже поголовно большевиками, незалежно від клясової приналежности, большевиками не в партійно-ідеологічнім значенні цього слова, а власне в тім невловнодуховім сенсі цього поняття, що його дуже трудно схопити якоюсь раціональною дефініцією, піддати якійсь соціологічній аналізі.
В першім же подуві большевизму, з першою ж промовою Леніна, люд московський – крізь «марксистичну» фразеологію – відчув традиційний дух а в т о к р а т і ї, дух і с т о р и ч н о г о ц а р и з м у, дух істотно москалеві р і д н и й.
«Єсть в Лєнінє кєрженскій (ком.: Синонім істотно-московського «старообрядчества», «расколу», цебто допетровської і досинодальної національної релігії. В Керженських лісах (над Волгою) переховувались старообрядці від церковного терору Петра І, ба й кривавих «церковних реформ» ще його батька Алексія. В тих «реформах», як виправлювачі церковних книг, брали участь, до речі, наші київські богослови.) дух, ігуменський окрік в «декретах», – співав трохи згодом Ніколай Клюєв, московський народній поет, старовір і селянин з походження. В аспекті р є л і г і й н о-національної свідомости зустріли большевизм не лише талановитий поет Московії, селянин Сергій Єсєнін (що напередодні революції р. 1917 друкував був вірші, присвячені останній цариці), а й син професора, рафінований поет-ерудит Андрій Бєлий (Буґаєв), останній великий поет імперії – Олександр Блок (поема «Двенадцать»), критик-публіцист Іванов-Разумнік і багато інших родовитих москалів, що були серцем і мозком свого народу, а не приблудами з «южнорусскіх» босяків (як славнозвісний Маяковський), чи з півінтелігентних хахлів (як Дем’ян Бєдний), не кажучи вже про хмари «одеситів», що, як сарана, злетілись на жир до большевицької Москви. «Большевиками» буквально на очах (кажу це, як наочний свідок) робилися в старій армії найвидатніші старшини генерального штабу і дали большевицькій армії фаховий генералітет на чолі з Брусіловим. (ком.: До «білих» з царських генштабістів пішов, щонайбільше, «третій сорт». Корнілов, не зважаючи на російське прізвище, безумовно був «інородцем» (туркменом, або калмиком). Денікінську армію складали старшини типу «росіян» (малороси, малогрузини і навіть малополяки), комплектована вона була, в значній мірі, українцями. Ядром «бєлих» були козаки – армії Донська й Кубанська. Зрештою є річчю аксіоматичною, що з большевиками воювали лише т. зв. окраїни, але не національна Московщина.) Не думаю, щоб переконаним марксистом був родовитий аристократ і царський шарже д’аффер (у Лондоні) Ґ. Чічерін, що не випадково став першим большевицьким міністром закордонних справ.
Справи ці досить висвітлені у відповідній документальній літературі, щоб на них тут довше зупинятись. Можна лише, навіть без зайвої аргументації, ствердити, що т. зв. російська революція, бувши в істоті своїй розпадом імперії, знайшла в большевиках з м і н у о б с л у г и і м п е р с ь к о ї м а ш и н и, її вже не встані були обслуговувати здегенеровані нащадки історичного, поважно ослабленого культурно-чужими «окраїнними» домішками, «служилого дворянства». Та ще й в такім критичнім моменті для імперії, коли вона в блискавичнім темпі тратила заграбовані колонії й опинялася в стані «голої» етнографічної Московщини. (ком.: Публічною таємницею є факт, що апарат і кадри ославленої царської «Охранки» (департамент таємної поліції) большевики одідичили безпосередньо по перевороті. Хто знав таємниці царської Охранки з її Азефами, Дубасовими, Гапонами й Богровими (убійник прем’єр-міністра Столипіна, отже свого найвищого шефа), для того такий «революційний крок» царської таємної поліції не був жодною несподіванкою.)
Існує анекдотичний епізод з тих днів і годин, коли большевики завойовували владу. Ті години, часом, бували драматичні. Отже, один з претендентів на всеросійську владу, що мав псевдонім «Зінов’єв», перестрашений подіями, висловив був Ленінові свій сумнів, чи зможе, мовляв, їх нечисленна група обняти й зорганізувати уряд. На що Ленін, не задумуючись, впевнено заявив: «Якщо царською Росією правило 140 тисяч дворян, то чому наша партія, яка налічує вже десятки тисяч, не зможе тією Росією правити».
Жадним «генієм» Ленін, розуміється, не був, але одне йому треба признати (опріч характеру, без якого, річ ясна, він Леніним ніколи б не став) – ця людина чудово знала: 1) п с и х і к у московського народу, 2) м е х а н і к у московської історії, 3) коріння м о с к о в с ь к о ї к у л ь т у р и і 4) п р и р о д у влади.
А цим останнім – Ленін, який либонь, більше студіював «Фом Кріґе» Карла фон Клявзевіца, аніж «Дас Капіталь» другого Карла – Маркса, був, розуміється, на десять голів вище від наших центрально-радянських Грушевських і Винниченків, що були в тій області майже немовлятами.

II
Не треба бути містиком, щоб відчути, що живемо в добі, коли присутність і активність Зла є майже наочна.
Ми, спеціяльно українці-ізгої, відчуваємо не лише присутність, а й саму п р и р о д у Зла з такою госторотою, з якою сатану відчували хіба тільки люди Середньовіччя. Наявність демонізму в комплексі большевизму не підлягає сумніву, хоч як фальшиві «знавці», прикриваючись ніби професійним раціоналізмом, стараються «раціонально» пояснити його при помочі політичної економії, соціялізму, соціології і, розуміється, марксизму, марксизму «наукового»...
«Знавці», «науковці», новоявлені «історіософи» – а серед них значний відсоток так чи інакше платної совєтської пропаганди – впевнюють, напр., що терор, концентраційні табори (смерти, чи рабської роботи), масове переселення, біологічне підтинання народів і т. п. – це, мовляв, винахід німецьких «нацистів», які, як це кожній нормальній людині відомо, були лише нездарними учнями большевиків, спізненими на яких два десятки літ. Такі пляновані і масові катівства большевиків, як два зорганізовані большевиками голоди на нашій Батьківщині – рр. 1922 і 1933, що коштували нашому народові 30 % його живої сили, «знавці» або просто старанно замовчують, або, коли це вже занадто незручно, нахабно і абсолютно безпідставно твердять, що то був голод на терені «ц і л о г о» Союзу («цілої Росії»), ба що той голод був викликаний конечністю, якщо не «будови соціялізму», то, щонайменше, необхідністю «індустріялізації», або просто потребою зброєння перед загрозою «капіталістичного оточення». Цю цинічну брехню «знавців», по довгих дискусіях («на високім рівні»), підхоплюють інші «знавці» (і просто большевицька каналія з п’ятиколонників), друкують в сотнях томів з многотисячними накладами, розголошують через радіо, «студіюють» по університетах. І пекельна машина працює далі. Бо, як знає кожний християнин: сатана є батьком брехні.
Нам приходиться, з багатьох причин, усунути з наших розважань над большевизмом складник ірраціональний, складник сатанізму, який в нім, поза всяким сумнівом, міститься. Аналіза бо цього складника вимагала б іншого підходу, іншого аналітичного інструментарію і навіть іншого словництва. Але явища ірраціональні в дійсності так тісно сплітаються з раціональними, містика так часто просякає реальність, що сумлінний дослідник як же часто мусить переконуватись в обмеженості т. зв. позитивної науки, що, до речі, протягом технопоклонницького XIX ст., сама набула ціх своєрідної і чисто поганської (табу «ненауковости») містики.
При розважаннях на нашу тему не можна оминути, хоч коротко, теорії, чи пак «науки» Маркса. Будь-що-будь, та ідеологія офіційно лягла в основи філософії та ідеології комунізму, отже й большевизму, що мав би бути національно-московською формою марксизму.
Карл Маркс (син надрайнського адвоката-вихреста і внук рабина, походженням либонь з старої рабинічної родини, що виемігрувала з Волині десь за часів Богдана), народився 1818 р., студіював у Бонні й Берліні. Університетська праця його була присвячена Демокритові, античному філософові-матеріялістові. Займався фахово журналістикою. Вкоротці виеміґрував до Парижу, де на спілку із знаним поетом Гайнріхом Гайне видавав журнал «Форвертс». З вибухом революції 1848 р. Маркс вертається до Німеччини, але вже від р. 1849 осідає в Лондоні, де в грошевих турботах, у постійній залежності від матеріяльної допомоги рідні, жив і вмер р. 1883.
Загальна «популярність» марксизму (в СССР марксизм викладається примусово в школах, де він замінив науку релігії) звільняє нас від переповідження тут основних засад теорії Маркса, що міститься в тритомовім творі «Дас Капіталь» (вид. в Гамбурзі в рр. 1867–1894). Ту теорію характеризує «економічний детермінізм» аж до затрати всякої міри науковосте, на що звертали увагу й сучасники, і навіть марксисти. Це не перешкоджало (й не перешкоджає) голосам заінтересованих проголошувати, що К. Маркс був великий учений, що він перший дав наукові підстави під економіку, отже й ніби під закони історії, що його теорія є верхом логіки, ба що він (як за наших часів – Айнштайн щодо клясичної механіки) перевернув світ старих понять догори ногами, відкрив нову еру в історії людства і є, як сказав один совєтський поет (навіть українською мовою): «Нового світу Саваоф». Деякі апологети Маркса (з числа його соплемінників), з типовою затратою чуття міри і несвідомим блюзнірством, ставлять його, як «реформатора», поруч... Христа.
«Наукова вартість» марксизму, розуміється, є значно скромніша в порівнянні з єрихонським галасом совєтської й просовєтської реклями. Теорія К. Маркса давно справжніми науковцями проаналізована, зважена й умісцевлена в часі й просторі. Навіть справжні марксисти над її науковими вальорами не зупиняються тепер, не дискутують і не боронять її: в справжній науці К. Маркс вже давно є «голим королем» з казки Андерсена.
Але, як ми вже підкреслили, раціональне переплітається з ірраціональним і метафізика з фізикою. В мутній, заплутано-талмудистичній і, кінець-кінцем, з її «клясовістю», «додатковою вартістю» та «надбудовами» – безмежно п р и м і т и в н і й «науковій теорії» К. Маркса було, одначе, щ о с ь, що суґеровало, заражало, по-своєму запалювало – і, в консєквенції, зв’язало ім’я автора «Капіталу» з морями сліз і крови, передусім на нашій Батьківщині, що була також... батьківщиною предків цієї фатальної людини. В цій «теорії» було щось, що не піддається лише-но раціональній аналізі. Було, може, між її рядками щось демонічне, щось – не вагаюсь цього вимовити – сатанинське.
В теорії Маркса – навіть беручи чисто формально – вражає цілковитий брак складника духового, морального. Трактуючи ніби про добро людини (пролетаря, робітника), автор теорії замінює людину на істоту якогось переходового спрощено-дарвіністичного порядку. Всяка духова творчість виключена. Всяке явище духа – не існує. Всі закони життя зведено до мінімальних півтваринних-півзвірячих функцій. Ця теорія, коротко кажучи, вражає своїм, мало сказати, антигуманізмом, але просто відчоловічненням, ба й злобно-консеквентним, яскраво підкресленим к о н т р г у м а н і з м о м. Теорія та є не лише безбожна, що є в стилі «науковости» XIX ст., але й н е л ю д с ь к а. А людина, що б там «наука» не казала, є перш за все образ Божий, а не робот чи нумер з концентраку. То не матеріялізм тільки. Матеріялізм, як філософська система, не був перед Марксом жадною новиною. Той самий Демокрит (V ст. до Христа), якому Маркс присвятив свою університетську працю, творець атомістичної теорії і автор понад 72 творів з области космології, етики й теорії пізнавання, був ученим фізиком і першим з (нам знаних) творців системи матеріялізму, але це не перешкоджало йому писати спеціяльні трактати про духовість.
Матеріялістом і то до наївносте брутальним – і по-німецьки простолінійним – був перед Марксом такий Людвіґ Фоєрбах, який договорився був до того, що «дер Менш іст, вас ер іст» (ком.:-?)(що не врятувало його від закидів Маркса й Леніна в «ідеалізмі»). Але ця сентенція в порівнянні з добою, в якій живемо, і з тією реалізацією матеріялізму, яку бачимо, видається тепер лише анекдотичним белькотінням п’яного психопата.
Ні, думаю, що в ядрі марксизму корениться не тільки матеріялізм, як певна філософічна система, але й щось значно глибше, значно страшніше. Бо, остаточно, коли людину представлено в той спосіб, як в цій теорії, без зв’язку з родиною, з нацією, з природою, з космосом, з духом, з Богом, – тоді вже людини немає цілком. Марксизм не лише безбожний, він, історично беручи, є а н т и х р и с т и я н с ь к и й в повнім розумінні цього слова. Отже й антихристовий. І в цім безперечний сатанізм Марксової доктрини, в якій клекоче він під покришкою науковоподібних формулювань.
Правдоподібно, першим, хто звернув на це увагу, був наш великий Іван Франко, що року 1898 писав про марксизм: «...ще не довго ждати, а будемо мати (а, властиво, вже й маємо) формальну р е л і г і ю, основану на догмах ненависти та клясової боротьби».
По нім відомий тепер філософ – М. Бєрдяєв в одній з ранніх своїх статтей, що носила вимовний наголовок «Соціалізм як релігія» (р. 1906) підкреслив в марксизмі «брехню», «в’язницю духа» і «зло майбутнього». Бєрдяєв вже відчув демонізм марксизму, культ безособовости, безобличности, небуття й пророчо передбачав в нім «релігію навиворіть»: безсумнівний його антихристиянізм.
Пригадую собі яскраве враження від випадково прочитаного уривку з якоїсь статті (чи листа) К. Маркса. Справа була не в змісті, але в с т и л і (текст був німецький). То був виразно біблійний стиль, стиль старозавітніх пророків, з прирівнянням пролетаріату до «вибраного народу», з натяком на власну ролю вождя й Мойсея. Недарма сказано, що стиль – це сама істота автора. І той короткий уривок розкрив багато і дав ніби ключ до зрозуміння, прихованої під маскою «науковости» і «економіки», істоти речі, як і відповідь на питання, чому, серед інших соціялістичних теорій, теорія Маркса мала в собі стільки заразливого, містила в собі якусь дивну енергію, якесь електричне наснаження, що збудило такий величезний, будь-що-будь, рух.
Думаю, що все це коренилось, передусім, в самій о с о б о в о с т і Карла Гайнріха Маркса, в його єстві, що було міцніше за умовини освіти й виховання, способу життя чи офіційної національносте. Ті спогади сучасників, листування й документи, які заховались, свідчать, що людина, яка ніби була втіленням раціоналізму, в дійсності була людиною типу «одержимого», робила, справді, враження старозавітнього пророка, навіть зовнішньо, і природного вождя. І то вождя не в значенні партійного лідера, а в значенні саме «ірраціональному», в значенні задивлености в якусь далеку мету, чи міт, в далекий і д е а л... Ця людина була тяжка в особистім житті, гостро-нетерпима, деспотична, що не зносила жадної дискусії. Опанована комплексом своїх ідей (чи, властиво, духовою підосновою їх), вона вміла упокорюючо впливати на сучасників і на оточення, одержуючи від них часом сліпий послух. Це була людина несамовитої духової (а не «матеріялістичної») енергії, енергії, очевидно, досить темного походження, але саме ця енергія – в його «науковій» праці, в його публіцистиці, в його кипучій організаційній діяльності («Комуністичний Маніфест» 1847 р.) дала, не могла не дати, жахливі в своїх наслідках речі.
І те, що тереном реалізації теорії Маркса стала саме Російська імперія, а не, логічно беручи, індустріалізовані вже за його часів Німеччина чи Англія, не належить уважати за випадок, чи, мовляв, історичне непорозуміння. Фанатичний зір комуністичного Мойсея вже давно був зауважив на сході Европи ту таємничу країну, як свідчать його нотатки й статті. Співробітник і соратник Маркса – Г. Гайне, як поет і досить бистрий спостерігач, обдаровував саме Росію не лише недвозначною симпатією, а й в’язав з нею певні конкретні надії.
Потрібний був лише духовий міст, лише метафізичний контакт з певним пунктом в комплексі «Росії» і психіці її духової еліти.
Цим пунктом став російський м е с і я н і з м, бой марксизм є й був лише науковоподібною формою месіянізму.
І зовсім не випадково останній найбільший поет російської літератури – Олександр Блок привітав був большевицький переворот голосною блюзнірчо-месіяністичною поемою «Дванадцять», де на чолі дванадцяти большевицьких червоноґвардійців умістив постать «Ісуса Христа», себто в дійсності, розуміється, Антихриста.

І
Чотири роки по виході «Капіталу» (І. т.) з’являється роман Федора Достоєвського «Біси» (1871 р.), хоч влучніше було б його зв’язати з «Маніфестом» Маркса з-перед 24 років (1847) – «примара, примара комунізму блукає по Европі».
Дуже прикметно й дуже дивно, що, при існуванні тепер уже величезної літератури про большевизм, дослідники так мало зупиняються над цим романом, який становить першорядне джерело знання про большевизм і є, справді, найважливішою позицією серед літератури на цю тему. Як вже було підкреслено, серед дослідників, на жаль, переважають т. зв. «знавці Росії», які з енергією, вартою іншого призначення, старанно «атомізують» проблему, ніби навмисне нехтуючи її основним ядром. Три чверті, якщо вже не 90 %, тих «знавців», передусім, відривають таке і с т о р и ч н е явище, як большевизм, від і с т о р і ї, від «часу й простору», так якби те явище постало десь у стратосфері й цілком не мало свого «місцерозвинення» на нашій грішній землі. Антиісторизм – то перший і основний гріх тих «науковців». Натомість вони, зазвичай, розтинають, перцелюють «а пріорі» абстрактно взяту проблему на прерізні аспекти: соціологічний, соціяльний, економічний, матеріяльний, порівняльно-«революційний» (обов’язкові аналогії з т. зв. великою революцією у Франції) і т. д.
Розуміється, «Біси» – роман, отже то ніби красне письменство, а не наука. Слушно. Але можна б було довести (і то на ряді інших прикладів), що того роду романи важать для освітлення проблеми багато більше за найавтентичніші історичні документи чи наукові трактати, особливо, коли ті трактати писані науковцем безкрилого розуму й причинкарського типу.
Вельми прикметним є вже те, що большевицький уряд фактично був цілком заборонив той роман (ком.: Прекурсори большевизму віддавна зизим оком дивилися на творчість Достоєвського взагалі, а на «Біси» передусім і особливо. Пригадую бурю, яку були зняли Максим Ґорький і пізніший сов.-комісар Луна-чарський р. 1912 з приводу спроб інсценізації «Бісів» у московськім т. зв. Художественім Театрі.) і лише згодом, в міру зміцнення совєтської імперії, либонь раз цей роман з’явився в «академічнім» повнім, отже, непопулярнім виданні творів Ф. Достоєвського. Можна бути певним, що в публічних бібліотеках СССР – роман той не існує. І дуже характеристично, що той роман не фігурує ані в т. зв. антикомуністичній пропаганді за межами СССР, ані навіть серед т. зв. «російської» еміграції. Про криптобольшевицьку чи п’ятиколонну пропаганду немащо й згадувати.
Всі ті чинники, нехтуючи, й замовчуючи «Бісів», розуміється, мають повну рацію: більш б о л ь ш е в и к о з н а в ч о г о, о т ж е й а н т и б о л ь ш є в и ц ь к о г о т в о р у в с в і т о в і й л і т е р а т у р і д о с і н е і с н у є, окрім хіба «Історія певного міста» М. Салтикова-Щедріна, малодоступного своїм стилем для незнайомого з комплексом «Росії» читача, та ще хіба романів «Тайний агент» і «Очима Заходу» англійського письменника Джозефа Конрада (як відомо, поляка з України, Йосифа Коженьовського) теж, очевидно, малопопулярних.
Наскільки знаю, роман «Біси», не зважаючи на великий розголос в останніх часах творчости Достоєвського, досі не має популярних перекладів (за вийнятком хіба німецького). Перекладено давно «Карамазових», «Злочин і кару», навіть «Бідних людей», існує величезна критично-літературознавча про Достоєвського література (зокрема, у Франції й Німеччині), але «Біси» залишаються для світу незнаними, в більшій навіть мірі, аніж для сучасного підсовєтського читача.
Факт, вартий застановлення!
Очевидно, й у нас цей роман Достоєвського, на жаль, мало або й зовсім незнаний.
«Біси» – це може найбільше, що було створене цим дуже плодовитим письменником. До певної міри, роман цей ніби виходить поза рамки загальної творчости, ба й літератури взагалі, аналогічно, напр., до польської «Не божественної Комедії» З. Красінського, що своєю візійністю переходить границі звичайної літератури і теж м. ін. становить важливе джерело для відчуття д у х у большевизму, бувши теж своєрідним пророцтвом про нього.

II
Втягнений в справу революційного гуртка (т. зв. «петрашевців») і, вже поставлений перед шибеницею, Достоєвський був «уласкавлений» царем Миколою І і засланий на Сибір. Психічний шок від такого способу «уласкавлення», а потім каторга, розуміється, відбилися на вразливій психіці Достоєвського дуже руйнуюче. Та людина, викорінена вже перед тим національно й родинно, зламана була морально назавжди.
Елементи паталогічні відбилися й на його писаннях, які назагал навряд чи становлять пожиточну чи мистецьку лектуру. Його романи – це, скорше, клінічні матеріяли для психопатології й криміналістики. На технології його повістярства, як влучно зазначив один критик (Павло Гостовець), відбилося уміння «робити» цікаву «сенсаційну» фабулу такого французького, в той час ще дуже голосного (ним зачитувався юнак-Шевченко) «бульварного» письменника Евгена Сю. Достоєвський в «сенсаційну» тканину своїх романів вплітає важливі проблеми психо-філософічні й філософічно-релігійні, зокрема проблеми християнства й православія.
Завжди переслідуваний браком грошей, він ті романи ускладнював і поширював, часто на шкоду їх композиції. Тому, опріч своєї моральної нестравносте, вони трудні до читання просто з причин композиційно-стилістичних.
Отже, з цілої творчости Достоєвського «Біси» вирізняються такою впрост стереоскопічною виразністю пророчої візії російського большевизму, таким розкриттям большевицького «підґрунтя» Росії, таким ясновидінням деяких м а й б у т н і х історичних подій (подія так зв. 9 січня, распутініяда, постать Леніна, навіть Троцького й багато іншого), що, справді, трепет проймає сучасного читача. Цей епілептик з розтерзаною психікою, сам завжди опанований бісами пороків і найстрашніших гріхів (так звана «Сповідь Ставрогіна» з «Бісів», за свідченням сучасників, має автобіографічний характер), спромігся, справді, на ясновидіння грядущого зла. Відсилаючи читача до самого роману, дозволю собі тут запитувати один з найяскравіших «ідеологічних» уступів, що подає головні точки концепції одного з героїв роману – «ідеолога» Шігальова. Це зі знаменної розмови Ставрогіна з Вєрховєнським:
Він (Шіґальов. – Е. М.) вигадав «рівність»... У ньому шпигунство. У ньому кожен член суспільства слідкує один за другим і зобов’язаний доносити. Кожен належить всім і всі – кожному. Всі раби і в рабстві – рівні. В потрібних випадках – наклеп і убивство, а головне – рівність.
Першим ділом – обнижується рівень освіти, наук, талантів.
Високий рівень наук і талантів доступний тільки вищим здібностям – не треба вищих здібностей! Вищі здібності завжди захоплювали владу і були деспотами. Вищі здібності не можуть не бути деспотами і завжди приносили більше розпусти, аніж користе – їх виганяють або страчують. Цицеронові – відтинають язик, Копернікові виколюють очі, Шекспіра побивають камінням – ось де шіґальовщина! Раби мусять бути рівні, без деспотизму ще не бувало ані свободи, ані рівности (характеристична для героїв Достоєвського нелогічність: пор. попередню згадку про «деспотизм вищих здібностей». – Е. М.), але в отарі мусить бути рівність – і ось шіґальовщина! Ха-ха-ха, вам страшно? Я – за шіґальовщину!
...Ледь-ледь родина або любов, – ось вже й бажання власности. Ми винищуємо (це) бажання: ми пустимо пияцтво, поклеп, донос; ми пустимо нечувану розпусту; ми кожного генія згасимо ще немовлям.
...Раби мусять мати правителів. Цілковитий послух, цілковита безобличність, але раз на 30 років Шіґальов пустить і судорогу, і всі нараз починають пожирати один одного, до певної границі, розуміється, єдино для того, щоб не було занадто нудно. Нудьга – це почуття аристократичне, в шіґальовщині бажань не буде. Бажання й відчуття – для нас, а для рабів – шіґальовщина.
...Ми пустимо пожари... Ми пустимо легенди. Розхит такий піде, якого ще світ не бачив.
(«Біси», кн. 2)
Коли вперше, ще юнаком, доводилося намагатися (безуспішно) читати цей роман, зміст його видавався маячінням психопата, і роман випадав з рук. Лише десь на початку 30-х років, коли вже загальний образ большевизму розгортався на повну широчінь, «Біси» почали промовляти з силою незвичайною, роман читалося, «не минаючи титли, ніже тої коми», і до нього поверталося раз-у-раз.
Тоді, допіру, стало ясним вповні, чому поліційно-«виховний» апарат СССР м у с і в цей роман «із’ять», «упраздніть» (вживаючи геніяльно-точних виразів з поліційного словника традиційної «Росії»), не допустити його до широкої читацької маси. Роман той був уже з д і й с н е н и м п р о р о ц т в о м, був магічним дзеркалом дійсности, демаскуванням «революції» і нещадною аналізою большевизму враз із розкриттям та насвітленням його глибокого коріння.
Що більше, Достоєвський в «Бісах», хоч і дуже делікатно, майже «пунктовано», але показав і ті нитки, що лучили «родимий» большевизм з інтернаціональним і комуністичним соціалізмом.
Важливим доповненням до «Бісів» належить уважати твір сатирика М. Салтикова-Щедріна – «История одного города». Автор – один з найліпших знавців адміністраційної механіки «Росії», яко бувший губернатор. Книга його – в сатирично прихованій і дуже, з огляду на цензуру, ускладненій і гротесковій формі – подає, сказати б, есенцію і с т о р і ї «Росії». З автора був позитивіст, раціоналіст, далекий від усякої містики – освічений і проникливий чоловік. Його твір, розуміється, має зовсім інший, аніж «Біси», зміст і стиль, але він з якоюсь математичною стислістю подає щось ніби «плян», основний «проект» страшної імперії. І тому «система Росії» виступає в нім яскраво і плястично враз з її потенціяльно-большевицькою підосновою (не раз Щедрін пророчо уживає самого слова «комунізм»). Його стилізований «опис градоначальників» (себто правителів, в яких пізнаємо і царів, і вельмож, і окремих діячів імперії) на чолі з геніяльно й пророчо, певно на «матеріялі» Миколи І накресленим Уґрюм-Бурчеєвим, – є свого роду літературний шедевр. В Уґрюм-Бурчеєві, напр., є стільки разючо-аналогічних рис, що ми впрост пізнаємо в нім Сталіна. (ком.:Десь у середині 30-х рр. Д. Донцов в редагованім ним львівськім «Вістнику» зробив був дотепну літературну містифікацію, умістивши уривок з «Історії» Щедріна під переверненим прізвищем автора. Уривок цей був настільки «сучасний», що багатолюдей уважало його за твір сучасного підсовєтського письменника, який нелегально переслав був його за кордон. Уривок той власне описував «правління» Уґрюм-Бурчеєва з драматичним описом його глибоко-символічної війни з рікою, яка «злочинно текла» всупереч «приписам влади»...) Писаний навмисне канцелярійно-адміністраційною, зрозумілою лише для знавців «Росії», її специфічною урядовою мовою, цей твір майже цілковито неперекладальний. А саме специфічний стиль тієї мови і складає найважливішу, часом найістотнішу, частину самого змісту книги.
До цієї ж теми відноситься одна з найліпших книг про «клясичну» Росію Миколи І, написаних чужинцем-наочним свідком. Це – відома, але, на жаль, мало студійована книга бистрозорого й чуйного француза, маркіза де-Кюстіна «Russie en 1839», книга далека і від демонічної метафізики «Бісів», і від сатиричної ґротесковости Щедріна, але тверезо-раціональна, суто «декартівська» і повна найгостріших помічень, найвлучніших формулювань і того блискучого національно-французького духу, що його французи називають непереклаладальним словом «esprit».

І
Знайомство з відповідними матеріялами, історичними джерелами, спостережливість власних очей, реальне знання і хоч скромне вміння відчувати метафізику речей – вимовно переконують неупередженого дослідника, що теорія Маркса саме на терені історичної Росії могла бути зреалізована і що большевизм міг лише в Московщині зродитись.
Розуміється, не легко на тему «Росії» говорити, ще тяжче щось твердити. Знаємо з власного досвіду, що тема ця старанно і віддавна ускладнена, заїмлена, закамуфльована і, попросту, забріхана, в певних же областях (в тім і «наукових») становить часто своєрідне «табу». Надто для дослідника українського, якого найоб’єктивніші й найнауковіші розумування можуть бути умлівіч підтяті випробуваним аргументом «зоологічного шовінізму», або тим клясичним аргументом тьоті Моті з блискучої комедії М. Куліша «Мина Мазайло», що звучить: «етого не может бить, потому что етого не может бить нікада».
Здаємо собі справу з цього вповні. На що вже, часом, по саме нікуди, був об’єктивним і старанним ученим покійний М. Грушевський, але велетенську наукову його спадщину «революційний» совєтський уряд, урочисто проголосивши теж «зоологічним шовінізмом» і «фашистівською лженаукою», тотально «упраздніл» і зробив для ряду українських поколінь неіснуючою. Зрештою, є то цілком природним і історично-традиційним збоку того уряду кроком: аджеж він застосовував подібні методи і до представників «передового» й пануючого народу «Росії». Чи не був фактично знищений урядом певен історик-москаль Н. Полєвой за свою контр-карамзінівську концепцію історії? Чи не «упраздньон» від літ на терені СССР історик-марксист Покровський, що був, хоч і марксистом, але й справжнім науковцем? Чи не оголосив був цар Микола І за одну лише опубліковану блискучу історіософічну статтю друга Пушкіна, б. гвардійського старшину, московського аристократа й видатного мислителя Петра Чаадаєва б о ж е в і л ь н и м з усіма юридичними наслідками того офіційного стану? Перелік такого роду проявів духово-поліційної чуйности у керманичів і старої Московщини, і петербурзької та совєтської імперії – можна продовжувати без кінця.
Але не ліпше стоїть справа знання «Росії» і в світі поза-«російськім». Про це невсипуще, протягом віків, дбала рафінована московська закордонна пропаганда, якої Західня Европа ніколи належно не оцінювала і якої інтенсивність, пляновість і розміри хіба лише в совєтській добі стають очевидними.
Вже московський Іван IV («Грозний»), якого, до речі, небіжчик Сталін наказував совписьменникам представляти, як свого «геніяльного» прототипа, вже цей перший одвертий імперіаліст Москви пропагував за кордоном, що він походить по прямій лінії від Олександра Македонського і мало не Клеопатри Єгипетської, що свої загарбницькі війни провадить він з метою ширення «православного християнства», що не перешкодило йому вирізати 40.000 православних новгородців. А що ж говорити про ту, значно більш удосконалену й майстерно проваджену, закордонну пропаганду, що її виконала богиня (добре плачених) французьких енциклопедистів, «Семираміда Півночі», розпусна німкеня на троні царів – Катерина Друга. Вона спромоглася тримати на постійнім «жалованні» три чверти польської еліти XVIII ст., що свідомо продавала майбутнє свого народу – найстрашнішому, історичному ворогові. Нам відомі (з документів) намагання тайної поліції Миколи І купити такого видатного французького письменника, як О. Бальзак (він мав написати контр-книгу для дискредитації книги де Кюстіна). Намагання було об’єктивно дуже реальне (Бальзак гроші любив і потребував їх), і може лише випадково (багате оженення Бальзака на Україні) залишилося безуспішним. Але скільки ж більших і менших Бальзаків і Вольтерів були на утриманні петербурзької тайної поліції протягом двох століть. (ком.: 1 Є поважні підстави припускати, що голосний дипломат революційної доби у Франції – Талейран (екскомунікований єпископ, мі-ністер Наполеона й Люї Філіппа) був агентом царського Петербургу. Сучасна московська агентура закордоном має великі традиції й добре випробувані методи.) І скільки ж дрібніших їх колеґ є тепер, якщо не на утриманні, то в цілком недвозначній реальній залежності від поліції совєтської – вже не у Франції тільки, але й в цілім світі.

II
Обриваючи цю побічну, хоч і дуже важливу тему, хочемо ствердити, що образ «Росії», раз грізної, раз миролюбної, раз примітивної, раз таємничо-містичної, раз варварської, раз рафінованої (балети і таке інше), але завжди «єдинонеподільної», однолитої національно, щедробагатої для приятелів і нещадної для «національних» ворогів – був всуґерований світові віддавна і дуже міцно. І, розуміється, «російська» концепція східньоевропейської (й євразійської) історії залишалася канонічною для європейської (й світової) науки, в якій, скажім, схема Грушевського уважалася, переважно, за «тенденційну». І держава, яка ще до XVII ст. офіційно називалася ducatus moskoviensis, а в XVII ст. сама себе називала «Московскоє Ґосударство», протягом одного XVIII століття обернулася на споконвічну «Росію», хоч і імперія, і імперіяльна (староукраїнська) назва ця датувалася лише 1709 роком, роком фатальної для цілої Европи Полтавської катастрофи. Зовнішній вигляд царів від XVIII ст. почавши, нічим не різнився від королів Західньої Европи. Династія Романових в короткім часі стала на 90 % по крові німецькою, як значна більшість вельмож і аристократів (елемент п р у с а ц т в а приходить ніби на зміну елементові т а т а р щ и н и з часів князівства Московського і численні «Урусови» змінюються не менш численними «Бенкендорфами»). Словом, петербурзька імперія – крізь «вітраж» взорованого на Амстердамі Санкт-Петербургу – виглядає назовні цілком comme il faut. (ком.: Цікаво було б скласти реєстр прізвищ дипломатів царської імперії: враження від тих «російських» прізвищ було б ревеляційне.) В понятті пересічного європейця другої половини XIX ст., «Росія» була трохи, може, екзотичною і відсталою, але, остаточно звичайною великою державою, і нічого в ній особливого, ніякого «іншого світу» в ній не спостерігалося. Маркіз де Кюстін був одним з дуже нечисленних вийнятків, що спромігся в першій половині XIX ст. побачити щось зовсім інше...
І в науці, і в літературі, і в політиці, і просто в уявленні Заходу склався раз на завше певний образ «Росії», що жив, суґерував і гіпнотизував, як гіпнотизує – інерційно – донині. Боротися з тим ірраціональним уявленням літературно-раціональними засобами дуже трудно. Радикально той образ може перебороти лише безпосередня з «Росією» знайомість, і науку того безпосереднього знайомства аж надто дошкульно одержують нині німці, чехи й словаки, а поновний курс тієї науки мають поляки і, почасти, болгари з румунами та мадярами. Кошти такої «науки», розуміється, неспівмірно великі...
Знаємо з власного досвіду, коли, почувши, що, напр., московське селянство не знало права власносте, західньо-европейський інтелектуаліст (часто економіст чи історик) робить із здивовання великі очі й лагідно старається вам вияснити, що то, може, у вас промовляє ваше національне почуття, «цілком зрозуміла», мовляв, нехіть до москалів і таке інше. Такому західньо-европейцеві незнаними і фантастичними залишаються ті, напр., цілком реальні границі культур, часто антиномічних, що перетинають терени совімперії. Що для нього минуле Кавказу? Руїни блискучої мусульманської культури Туркестану? Античні пам’ятки Чорномор’я? З цілої нашої історії він знає хіба дотла зромантизованого Мазепу, та й то не від Вольтера навіть, а від Байрона, Ліста й (маляра) Антона Вернета. А в уяві навіть найтонших представників Заходу, як поет Р. М. Рільке, і с т о т н о ї різниці немає поміж катедрою св. Софії у Києві і яким-небудь Васілієм Блаженним на Красній площі у Москві: всуґерований, задавнений, аж якось закляклий образ «єдиної», «великої», «безкрайньої» (часом навіть «степової»!) «Росії» – тяжить і застує, і деформує навіть найочевиднішу (Рільке був і в Києві, і в Москві) дійсність. (ком.: Наші часті нарікання на це – нічого не поможуть, а енергії й нервів на це – шкода. Радикальним ліком на всі ті явища буде єдино власна державність («Carthagina delendam esse»). Емоційні ж відрухи – з «зоологічним шовінізмом» включно – тут мало поможуть. Скорше пошкодять.)
Такий інтелектуаліст уявляє собі большевизм, як «велику російську революцію», не розуміючи, що, як писав колись в своїй блискучій статті напередодні революції 1905 р. Джозеф Конрад («Революція і автократія») і «еволюція» і «революція» – при з а х о в а н і й с и с т е м і «Р о с і ї» – є порожніми словами, а властиво кпинами з їх змісту. Для такого інтелектуаліста якийсь «запльомбований вагон», в якім, мовляв, Людендорф злісно прислав Леніна, щоб пошкодити «союзній Росії», – більш важлива історична подія, аніж, скажім, історіо-софічний сенс перенесення Леніним столиці з quasi-европеїзованого Петербургу до н а ц і о н а л ь н о ї Москви. Інтелектуаліст такий був би здивований, але пояснив би це собі «випадковістю», що, напр., Чека, пізніше НКВД, міститься на Луб’янці, саме там, де за часів старомосковської держави був т. зв. Питошний Пріказ, себто ті ж самі льохи й камери тайної поліції.
Цей інтелектуаліст, перераціоналізований або переспіритуалізований і завжди більш або менш снобістичний, давно вже перестав мислити категоріями історизму: доба технократії змеханізувала його інтелект і випарила інтуїцію. ( ком.: Навіть останній найблискучіший культуролог й історіософ О. Шпенґлер, передчувши ту апокаліпсу, дав їй зневірену, чорнопесимістичну і, кінець-кінцем, «москвофільську» інтерпретацію. В результаті німецька сила не принесла на Схід р. 1941 «Европи», лише покірно улягла всуґерованій Шпенґлером «потузі білих варварів зі Сходу» і сама заразилась большевизмом.) І та страшна самовбивча руїна Европи, що пронеслася в апокаліптичних роках другої світової війни (з її гітлерівською «інтродукцією») – теж була історично й культурно детермінована, хоча б у блискучо «обґрунтованій», але у висновках е в р о п е й с ь к о-с а м о в б и в ч і й історіософії Освальда Шпенґлера. Цей тип інтелектуаліста є ще досі панівний (яскравий приклад А. Тойнбі, вже не згадуючи Еліота, Сартра і легіонів «розкаяних комуністів» та «бувших троцькістів» у змеханізованій літературі нашої доби). Парості ж нового, що могли б закільчитися, є пильно обсервовані силами, монопольно озброєними друкарством, фільмом, радіом. І ті сили, справді, за «Бісами» Достоєвського, «згашають кожного генія ще немовлям».
Такі умовини доби сприяють дальшому триванню большевизму, і він, хоч як внутрішньо розкладається, підлягає навіть якійсь своєрідній «консервації», захованню його тими самими силами, дійсно, за всяку ціну, аж наступить знову «сприятливий момент» і з новітньої Мекки «нової віри» він знов «ідеологічно» засяє на цілий світ.

І
Препаровану для чисто політичних цілей офіційну й урядом контрольовану та затверджену «Історію Росії», до якої було інкорпоровано – нічим історіософічно з нею не зв’язану – історію (Київської) Руси, викладалося в школах, ба й університетах бувшої Росії, довгому рядові поколінь.
Цю традицію, по короткій «марксистичній» перерві, підхопив уряд сучасної Москви і за Сталіна терористичне запровадив ту «Історію» по школах і в пропаганді всіх країн совєтської імперії, ступнево модифікуючи ту «науку» в напрямку повної затрати якоїбудь науковости, обертаючи її на пропаанду догми державної єдности «Росії», тепер СССР . ( ком.: Підставовою системою історії «Росії» й нинішнього СССР досі залишається знаний твір Ніколая Карамзіна «История Государства Российского» (дванадцять томів – вид. 1816–1826 рр.). Автор її, татарин з походження, літератор без жодних фахових знань, був призначений царським «указом» на посаду державного «історіографа», з метою, як сам автор писав, історіографічний матеріял щодо «Росії» – «вибрати, одуховити та розфарбувати» і дати «щось привабливе, сильне, варте уваги не лише росіян, а й чужоземців»... Характеристично, що перша ж спроба дати історію Росії, як історію народу, а не «держави», а це була шеститомова праця москвича Н. Полєвого (1796–1846) під наголовком «История Народа Русского» – зустріла загальне обурення цілої еліти імперії на чолі з А. Пушкіном та кн. Вяземським. Цар Микола І хотів був заслати автора на Сибір, але, по надумі, обмежився на знищенні моральних і матеріяльних засобів до життя автора, і Н. Полєвой умер в цілковитій нужді й забуттю.
Така майже столітня історіографічна політика не могла не дати своїх наслідків: пам’ять бо поколінь сягає не дуже далеко – вже 50 років часто становлять певну межу. Документи, свідоцтва й спогади покривалися порохом забуття навіть по архівах і книгосховищах Західньої Европи. В результаті офіційна схема історії Европейського Сходу вже від половини XIX ст. загально обернулася на історію «Росії», і з того часу панує в науці цілого світу, як догма й канон.
І коли прийшла т. зв. большевицька революція (яка в дійсності була лишень початком збройної реставрації імперії, започаткувавши ряд імперіалістичних воєн Москви), то не тільки світ, але й бувші «російські» народи – незмірно дивувалися нелюдським методам большевиків, своєрідному адміністраційному устроєві большевицької держави (Чека, терор, як система, презирство до людини), нечуваному кровожерству влади, безприкладному цинізмові й нелюдській жорстокості московського народу. Загально уважалося, що то все явища переходові, «революційні» (аналогії з якобінцями й Маратом), що то неуникальні пароксизми «соціяльної», мовляв, ненависти, хвилеве божевілля народу, який інтелігенція «Росії» уявляла собі не інакше, як «народом-богоносцем». І даремно найавторитетніший, бо національний виразник того народу льояльно попереджував світ на самім початку большевицького перевороту:

Ми абєрньомся к вам
своєю азіатской рожей...
(«Скити» А. Блока)

Загіпнотизований офіційною історіографією, а понадто інтелігентською історіософією «Росії», – світ не міг (і не хотів) бачити справжньої дійсности, реального стану речей, що крився під екзотичною назвою «большевизм».

II
Від двох-трьох десятиліть, приглядаючись явищу большевизму, частина інтелектуальних кіл Европи почала допіру поволі ближче знайомитися з історією Монгольської імперії XIII–XIV ст. і, тим самим, упритомнювати собі, що Московщина від року 1237 до року 1480 політично-структурально входила в склад Монгольської імперії Джінґісової династії, а політично-к у л ь т у р н о – ще довший час по тому залишалася, сказати б, в границях «монголосфери». (ком.: Для справедливости треба додати, що ініціатива тих заінтересовань вийшла з професорських кіл «російської» еміграції в Празі 20-х років, передусім від чернігівця-малороса Петра Савицького, географа-економіста, який став на чолі т. зв. євразійського руху й євразійської «школи». Большевицький уряд, розуміється, не міг не заінтересуватися тим інтелектуальним рухом і, використавши його для своїх цілей, наприкінці 20-х років той рух політично скомпромітував і, тим самим, зліквідував. Залишилася, одначе, немала література «євразійців», до якої відсилаємо читача (П. Савицький, Ґ. Вернадський та ін.). У зв’язку з «евразійством» з’явилася р. 1926 в Харбіні уваги гідна публікація В. Н. Іванова («Ми»), що являє собою спробу побудувати для Росії теорію вже ч и с т о г о «азійства» («В Азії ми – вдома»).)
Як бачимо, монгольський період історії Москви немалий, майже на півстоліття довший від тривання «європеїзованого» петербурзького періоду (1709–1917) пізнішої «Росії». І хоч і як фальшиво період той представляють нам офіційні підручники історії, легковажити його дійсну суть і вагу не може жаден сумлінний історик Москви, її державности й її народу.
Є річчю загальновідомою, що р. 1222 на терені наших степів з’явилися збройні орди монголо-тюркських кочовиків, об’єднаних ханом Темуджином (Джінґіс-ханом), знаних під не зовсім стислою назвою «татар» (татари становили лише частину тих орд). Підбивши перед тим Китай, Туркестан, Персію, Кавказ, Джінґіс-хан повзяв плян завоювання Европи.
Перша спроба монголів в тім напрямку зустріла спротив Київської Держави (біля ріки Калки весною р. 1223), але заломання союзних половців обернуло той спротив Києва на катастрофу. Для військового ж керівництва монголів битва над Калкою стала корисною операцією, сказати б, глибокої (стратегічної) розвідки, що дала, певно, цінний матеріял для опрацювання головного пляну походу. Чотирнадцять років пізніше, переформовані при допомозі китайського генералітету й фахівців з підбитих народів, збройні сили монголів під командою Бату-хана (Батия – наших літописців), вирушивши на підбій Европи, вже являли собою справжню армію, яка під оглядом мілітарним і політичним (розвідка) була силою непереможною. Понадто, приймаючи під увагу тогочасний політичний стан Европи (боротьба поміж церквою і світською владою) і глибокий занепад воєнного мистецтва (застаріла лицарська тактика, архаїчне озброєння, імпровізоване постачання, а, головне , упадок організаційно-стратегічної думки).
Маючи всі роди зброї – до артилерії й інженерії включно, адміністрована єдиною децимальною системою (десяток, сотня-«ґуз», полк – 1000, корпус-«тьма» – 10,000, армія-«туґ» – 100,000), розпоряджаючи талановитим генералітетом і санітарною службою (китайськими, отже високої кваліфікації тоді), врешті, посаджена вся на коней (денні переходи – неймовірно великі: до 60–70 км) – армія Бату-хана мала перед собою завдання зовсім не фантастичне, а цілком реальне.
Це була, сказати б, величезна «моторизована» армія сучасности з першорядним матеріялом, цілком «модерним» озброєнням (знання пороху для підривних праць) і постачання (до м’ясних і молочних консервів включно). А головне – це був хижий, жорстокий і певний себе – дух, дух, зроджений нетрями таємничої Азії, дух цілком відмінний, цілком незрозумілий і для християнина-европеця, і для мусульманина. І тому, сіючи пляновий терор і жах, дух цей деморалізував і паралізував – вже на віддалі – намічені ним в жертву народи. (ком.: Кінні большевицькі маси рр. 1918–20 (кінна армія Будьонного, напр.) були якоюсь далекою, але безумовно історичною, ремінісценцією тих монгольських часів. В ранній совєтській літературі існували два цікаві твори саме на цю тему: «Туатамур» – Леоніда Леонова і «Конармія» – Ісаака Бабеля (поч. 20-х років), – може найцінніше, що дала совєтська література.)
Побідний маршрут Бату-хана характеризують хоча б самі дати. Після розгрому держави волзьких болгар, протягом лише місяців на переломі 1237–38 рр., монголи руйнують і окуповують землі Московщини: Суздаль, Рязань, Ростов, Тверь.
Це було забезпеченням, сказати б, правого крила головного походу. По зорганізованні завойованих земель, р. 1238 монголи вирушають на Україну, де руйнують Переяславську й Чернігівську землі. Року 1239 взято й спалено Чернігів. На зайняття Києва монголи чекають аж замерзне Дніпро – природна перешкода. В грудні р. 1240 великою масою монголи форсують Дніпро й, по відчайній обороні Києва, 6 грудня, займають цю столицю Східньої Европи.
Рік 1241 – це справжній блітцкріґ. Руїна Волинської землі. Марш через Галичину. Падіння Кракова й Бреслява... Під Ліґніцом (9. IV. 1241) чесько-польське лицарство ставить поважніший опір, трагічний, як над Калкою («дев’ять мішків відрізаних ушей забитих лицарів»), але той опір все ж до певної міри охоронив північно-західню Европу. Маршрут Батия йде на Мораву-Оломоуц. Врешті, обложений трьома колонами, падає 3 липня 1241 мадярський Пешт. Монголи – лівим крилом – опановують Адріатику. Зайнято австрійський Нойштадт, і доля Відня, здавалося, пересуджена.

III
Ми довше зупинились над походом монголів, щоб показати характер цього історичного явища. Не входить в наше завдання розгляд причин раптового припинення походу Батия і, тим самим, заховання Західньої Европи перед новими й більш небезпечними гунами. (ком.: Існують різні гіпотези щодо причин відвороту монголів. Звичайно вказують на смерть хана Уґедея (1241 р.) і елекцію нового хана, в якій Бату-хан, не претендуючи на це становище, хотів мати рішальний голос. Думаю, що причин відвороту було кілька, серед яких немалу ролю відіграла географія. Монголи були призвичаєні до рівнин: гори (як і море) були для них незвичні, і вони їх оминали. Головна траса Бату-хана йшла степовою смугою, від Азії починаючи й на мадярській «пушті» кінчаючи. Від Відня вже зарисовувалися гори й кінчався степ, а з ним і фураж для маси коней. Найголовнішим же був самий дух Европи, її культури, її історії. Цей дух міг остерегти й знеохотити монголів.)
В результаті цього монгольського походу Схід Европи, отже, не рахуючи Балканського побережжя, – цілий терен бувшої Київської імперії з її бувшими північними колоніями – опиняється під пануванням монголів, під «ігом татарським», як називав це літописець. Західній ханат імперії монголів, зі столицею в Сараю (над Волгою), називається Золотою Ордою (Алтун-Орда), і є, очевидно, суворо зцентралізованою організацією, передусім в економічнім відношенні: господарство було «плянове» і збирання податків («продподатку») належало до найістотнішої чинности агентів Ординської держави («баскаків»).
Здавалося б, історична доля для всіх князівств, ще перед тим вже досить розкладеної Руси, була однакова. Але на пербігу історії заважують не лише кордони політичні, а й, в значно більшій мірі, – культурні.
Київська імперія ніколи не була (й не могла бути) культурно-одностайною. Не була вона одностайною й етнічно, ба й расово. Кордон загальноєвропейської культури виразно кінчався на північно-східних рубежах Чернігівщини й Переяславщини. Але він там кінчався й расово-етнічно.
Блискавичність, навіть, як на монголів, зайняття Московщини не була історичним випадком: поза страшною масакрою в південнім Козельську, спротив північних князівств великим не був. Якщо на теренах метропольної Руси, з її укріпленими містами й оборонними валами, монголам треба було проявляти свої тактичні здібності, треба було спеціяльно приготовлятися й наступати етапами, то опанування князівств Московщини, враховуючи, розуміється, жорстокість завойовника й убогість міст, не представляло для монголів особливих труднощів. Помимо моментів чисто матеріяльних, тамті землі етнічно (з їх фінським субстратом) і культурно були ще дуже примітивні. Глибших традицій не посідали. Про виразніший особливий «дух» тих земель, який би міг протиставитися наїзникові, – говорити не приходиться.
І хоч тоді для населення тих теренів ще трудно було б приложити пізніше національне ім’я «московитів», то вже й тоді політичні зверхники північних князівств проявили, сказати б, чисто московський своєрідний «реалізм» політичного поступовання, пізніше так часто проявлюваний (аж до наших днів включно). Не обтяжені жадним тягарем історії, жадним виробленим суспільством, жадними державними доктринами, чи навіть глибшою історичною пам’яттю (навіть просякання з Києва християнства мало характер випадковий і позначалося або дуже слабо, або дуже своєрідно), північні князі просто прийняли наявний стан до відома і тому станові морально п і д л я г л и.

IV
Московщина сприйняла монгольську зверхність, як натуральний факт. (ком.: Наш король Данило, врешті-решт, по довгім спротиві, теж «сприйняв» був той факт, але не як ф а к т з в е р х н о с т и, лише, як стан речей, при якім мілітарний спротив був би нераціональний. Д у х о в о Україна монгольського завоювання ніколи не прийняла й не визнала. Згадаймо мученицьку смерть Михайла кн. Чернігівського та драматичну інвективу літописця з нагоди в и м у ш е н и х відвідин хана королем Данилом («О, зліє зла честь татарская!» і далі увесь уступ). Князі Ольгерд і, почасти, Витовт уже в половині XIV ст. збройно ліквідують зверхність на Україні.) Хан Золотої Орди став для неї «царем ординським», якого поминається в церквах під час літургії. Князі зробилися легальними губернаторами того хана-«царя», віддано йому служили, навіть ловлячи й віддаючи йому на страту непослушних князів (напр., кн. Александра Тверського, що втік був за кордон, привіз в орду на страту московський князь Іван «Калита»). Такий князь-губернатор не менш ретельно виконував функції, сказати б, «генерального баскака», не менш немилосердно стягаючи з підвладних податок для «царя ординського».
Було б, одначе, односторонністю не підкреслити й позитивну сторону цього московського політичного «реалізму». Так, «цар ординський» був визнаним ц а р е м М о с к о в щ и н и, йому сліпо підлягали московські князі, за нього молилася формально християнська московська Церква, він наставляв «великих князів» на Москві (навіть таких, як Александер Невський). Але великий князь московський (а в міжчасі саме Москва стає центром Московщини) за цю ціну одержує все ширшу й ширшу а в т о н о м і ч н у владу, обертаючись на князя-зверхника над рештою місцевих князів, на їх с у в е р е н а перед троном хана, й фактично великого князя-самодержця у відношенні до них. Ідея «збирання земель», ідея, що стала генеральною для московського імперіялізму, оформилася й зачала криваво реалізуватися саме під татарським «ігом». Що більше, як влучно зазначає один з найцікавіших російських знавців предмету:

«Під залізною п’ятою пригноблення випрацював наш нарід і наша батьківщина те, що злютовує ту батьківщину: в л а с н е р о з у м і н н я в л а д и (підкр. Е. М.), яке й викохало самодержавного московського князя з найнятого конвоїра суходільних і водних караванів...
Тільки тому міг Білий Західний Цар з’єднати під своєю рукою спадщину по Великих Ханах, Синах Неба – Джінґісові й Кубалаєві і створити (пізнішу. – Е. М.) Росію, як військову імперію».
(В. Іванов «Ми», розд. IV).

Отже, осягнена під зверхністю Орди князями Москви, державна є д н і с т ь Московії, згодом «Государства Московського», характеристична т о т а л і т а р н і с т ь устрою, а в т о к р а т и ч н і с т ь неподільної т о т а л ь н о ї влади (власне під монголами виформуване н а ц і о н а л ь н є розуміння природи влади), як рівнож терористична т е х н і к а організації тієї влади – все це було результатом кількасотлітнього перебування в складі Золотої Орди, результатом, сказали б, «монгольської школи».
Т о т а л ь н і с т ь сучасної совєтської влади, її ніби «колективістичне», а в дійсності п р и н ц и п о в е невизнання жадної індивідуальности (ні особистої, ні, навіть, «клясової»), знищення приватної власности (як матеріяльної бази індивідуума), терор, як адміністраційний засіб влади, й багато, багато іншого («обоження» влади, поліційна армія внутрі країни) – то не є властивості ані совєтської «революції», ані совєтського «соціялізму», ані навіть «марксизму».
То є продукт історії.
І в тім, що Ленін, зараз же по здобутті влади большевиками, переніс столицю з европеїстичного Петербургу саме до Москви – історичного родовища тотальної державности й її національного центру, – коренився глибокий історіософічний сенс, який, очевидно, нічого спільного ані з «соціалізмом», ані з «марксизмом» не мав, але свідчив про не абияке знання Леніном механіки рідної історії й психології його народу. «Наші предки – каже цитований вже В. Іванов – у тристалітніх битвах, стражданнях, трудах і подвигах знайшли нарешті «слово з владою»... Це слово було – Москва, як, входячи в границі і виходячи з границь Царства Монголів, створила державу – Московію».
І Москва стала р. 1917 знову історичним стартом до вже «марксівської» реставрації імперії царів, до повторення історії Москви – з одночасним перекресленням «європеїзованого» петербурзького періоду тієї імперії, що, все ж, для нових творців імперії становив прикру перешкоду.

І
Немає нічого, здається, більш безвихідного і ніби навіки замкненого в собі, як, власне, історія Московщини. Немає, певно, народу такого безобличного, так тяжко раз назавжди зґвалтованого своєю царистичною державністю, як саме нарід московський, формально, ніби пануючий в своїй імперії нарід. І немає, певно, народу, при всій жорстокості своїй, більш нещасного, хоч і несвідомого свого нещастя.
«Вони дебелі, здебільша такого ж кольору шкіри, як і європейці», – записує р. 1633 німецький дипломат Адам Олеарій. «Мова дітей з батьками і батьків з дітьми така, що її не можна слухати без жаху».
«Вони безсоромні... Під час церковної процесії п’яна до нестями дівка заголилася. Якийсь п’яний прочанин хотів скористатися з нагоди, але не міг, на потіху юрби». «Горілку вони називають «царське вино».
Запитаний біля шинку в Москві п’яниця, чому він без сорочки, відповів клясичною московською лайкою (що Олеарій перекладає, як «не твоя річ, відчепись!»).
«Смачні у них кав’яр і осетрина, що їх вони вивозять до Англії, Голляндії й Італії».
«Вони до смерти б’ють своїх жінок». «Вони роджені для рабства. Самі себе взивають перед царем зневажливими іменами».
«У них правління деспотичне. Всім править дідичний автократ, решта – тільки його раби. Аристотель назвав би таке правління тиранією». – «Московити кажуть: все належить цареві і Богові». – «Московити не знають, що таке свобода».
Подібні цитати можна множити без кінця. Можна додати до них цитати з інших книжок, аж до сучасних включно. Але й можна лише повторити слова одного публіциста середини 20-х років, який сказав: «Твір Адама Олеарія нагадує собою сучасні репортажі».
Що ж змінилося за більше як 300 літ?
«Що мінялося?» – запитував відомий російський поет М. Волошин (українського, щоправда, походження – Корнієнко) і відповідав:

– Знакі і возґлав’я –
Тот же ураґан на всєх путях:
В коміссарах – дух самодєржав’я,
Взриви революції – в царях...
(1917-18 рр.)

Мінялися лише декорації, назви, але нарід, виформуваннй в своєрідних обставинах і тими, в істоті своїй незміненими, обставинами виховуваний далі, – залишився незмінний.
На троні царів московських перебували люди різних характерів, різних національностей і навіть рас. І починаючи від царя-революціонера Петра І, і кінчаючи революціонером-царем Джуґашвілі (Сталіном), – істота речей залишилася та сама. Сучасний Олеарій хіба б лише переписав наново твір Адама Олеарія з першої половини XVII ст. Можливо, що Петро І, учившись в Голляндії, хотів, справді, Московщину обернути на європеїзовану модерну імперію, надавши їй грецьку назву середньовічної Київської Держави. Можливо, що російський інтелігент татарського походження В. Ульянов (Ленін), справді, хотів знищити московський царизм і ставорити «надмодерну» соціялістичну імперію. Ми бачили процес тієї «перебудови» зблизька і бачимо тієї «перебудови» висліди. За присадкуватою постаттю Леніна все виразніше виростала довготелеса постать несамовитого Петра І, а комуністичний цар – Сталін, чим далі, тим яскравіше, попросту імітував найбільш типового московського царя XVI ст., славнозвісного Івана Грозного. (ком.: Встановилася традиція (у нас також) перекладати цей прикметник, як «Лютий». Це – очевидне непорозуміння. Сенс цього московського слова в XVI–XVII ст. треба було б віддати словом «ретельний», «докладний», пізніше «строго-справедливий». В устах московського народу прізвище «Грозний» було виразом признання й пошани для царя Івана IV.) Ба навіть наказував совєтським історикам реабілітувати цього царя, а совєтським письменникам виразно піддавав теми для аналогій поміж тим царем і своєю особою.
Як же влучно й пророчо сказав колись, коло р. 1905, Джозеф Конрад, що слова «революція», чи «еволюція» звучать в обличчі реальної «Росії» найжорстокішими кпинами. Зрештою, коли сумлінно тій останній «перебудові» придивитись, то справжньою перебудовою, а властиво р у й н а ц і є ю, була вона лише на теренах позамосковських, що були поновно завойовані й окуповані большевиками протягом 1918–1923 рр. і пізніше. Там була насаджена чужа форма влади, заступлена агентами Москви, туди були жорстоко перенесені елементи московської культури (знищення права власности, колективізм сільського господарства, ліквідація людської й національної свободи, презирство до людини, тотальне викорінювання християнства) і під примусом поліції й війська нищено найменший прояв органічно-історичного національного буття. Сумлінний і тверезий історик колись переконається й усвідомить собі один з багатьох парадоксів большевицької т. зв. революції: і с т о р и ч н о-н а ц і о н а л ь н а М о с к о в щ и н а жадної революції р. 1917–18, властиво, не зазнала. (ком.: Большевицьку «революцію», властиво, момент перевороту й завоювання влади, – на Московщині відчули більші міста, головно, столиці, а то тому, що лише столиці були «російськими». І ті різнона-ціональні «росіяни», що там були на імперських посадах, очевидно, відчули зміну влади досить болюче. Московська «провінція» революції не відчула й відчути не могла, поза випадками хвилевих «соціяльних» пристрастей (руйнування поміщицьких садиб). Сильніше відчула офіційну «безбожність» влади хіба лише частина московського с е л я н с т в а та елементи купецтва, в яких жили рештки національної «старої віри» – старообрядчество. І цьому, геть пізніше, дали вираз селянські поети з старообрядців – Н. Клюєв та С. Єсенін. Аграрний колективізм, що його проклямували большевики, – був і с т о р и ч н о ю формою аграрного господарства Московщини.
Поза зміною декорацій, назв і гербів, прапорів і гимнів, і с т о т а історично-зформованої в л а д и («с в о є розуміння влади», як каже В. Іванов) – залишилася н е з м і н н о ю. Большевицька «революція» перед тією «владою» виявилась безсилою, як стільки російських «революцій» перед тим. Історична влада, кажучи фігурально, пожерла революцію, а історичний царизм поглинув марксівський «комісаризм».

II
В глибинах національної свідомости московського народу не могло не зродитися вже віддавна почуття фаталістичної безнадійности своєї історії, а – протягом віків – не закріпитися те, що за термінологією сучасної теорії про психічні комплекси називається «комплексом меншевартости». В народніх московських піснях – найінтимніших сповідях національної душі – бринить все той самий провідний мотив – не смутку, не болю навіть, лише фатальної безнадії, і то такої, що з нею боротися, властиво, дарма. «Створив пісню, подібну до стогону, і н а в і к и д у х о в о у м е р», ствердив це авторитетний голос поета Некрасова, що його навіть і большевики уважають за найбільшого виразника душі московського народу. Як відомо з тієї ж теорії комплексів, комплекс меншевартости близько межує з комплексом собі протилежним і легко обертається у відміну манії великости.
Міт Москви – III Риму, від якого йде виразна лінія до міту Москви – III Інтернаціоналу, правдоподібно, був заініційований візантійськими емігрантами – ґ р е к у л а м и ще в XV ст. Але історичні документи подають першого автора, що його для Москви зформулював. Це був «учительний старец» Філофей, що з Псковського манастиря звертався двічі до великих князів московських (Василія III й Івана IV):

Царство (себто візантійський Рим. – Е. М.) паки в т р є т і й Рим бєжа, іже єсть в новую вєлікую Русію... вся христіянская царства снідошася в твоє єдіно: яко два Рима падоша, а третій стоіт, а четвертому – не биті. Єдін ти – во всєй поднєбєсной – христіяном царь.

Так постає характеристичний, ще старомосковський, месіянізм, поглиблений вже «російською» інтелектуальною елітою середини XIX ст., переважно її «слов’янофільською» половиною. Саме московському поетові-слов’янофілові й православному філософові – Олексієві Хомякову (1801–1860) належить дуже характеристична формула:

Й ти, що негідна вибрання,
Ти, власне, обрана!
(О, недостойная избранья,
Ты избранна).
(1854)

Сказати б, чим чорніша є російська дійсність, тим світлішою має бути будучність Росії. Хомяков і слов’янофіли, розуміється, не пробували якось мотивувати своєї віри, але деякі пізніші, відміни російських месіяністів намагалися раціоналістично передбачати, напр., «безпосередній» перехід Росії до безвласницького «соціялізму», і що в цім, мовляв, полягає провіденціональна перевага Росії над капіталістичним Заходом, де «історично вкорінене право власности становитиме для соціялізму велику першкоду»... Це був би «соціялістичний», чи комуністичний складник російського месіянізму. Існує на тему російського месіянізму (а він просякає майже кожну галузь російського інтелігентського думання, не виключаючи й «західників», а передусім – м е с і я н і с т и ч н е в найяскравіших своїх представниках російське красне письменство) – досить багатий літературний матеріял, до якого відсилаємо зацікавленого тією темою читача. В рамках цього викладу можна лише дозволити на кілька думок з приводу месіянізмів – взагалі.

***
Всупереч знаній думці В. Липинського про додатне значення месіянізмів, ніби навіть притаманних кожній справді великій нації, дозволимо собі досить скептично розцінювати кожен з (нам знаних) месіянізмів, а в першу чергу месіянізми сусідські.
Уважаємо, що либонь всі месіянізми психологічно виростають на вузькій межі, яка ділить «комплекс меншовартосте» від «комплексу надвартосте», а часом, месіянізм є своєрідним виразом навіть історичного відчаю: стан безвихідности всуґеровує більш або менш фантастичний лжевихід. Під оглядом психологічним кожний справжній месіянізм межує з певною психозою. Кажемо «справжній», бо не можемо уважати староанглійське «пануй над морями» чи вільгельмівсько-німецьке «Берлін – Багдад» за месіянізм: це лише гранично-згущена державно-національна д о к т р и н а, отже річ більш-менш раціонального порядку. Навіть спроба українського месіянізму, що її був дав Микола Хвильовий під псевдонімом «азіятського ренесансу», виглядає (надто тепер) досить реально і зовсім немесіяністично: це м о г л о б б у т и, при певних умовинах, державною доктриною України.
Справа гірша, коли інтелектуальна верхівка проголошує свій нарід «Христом», а Царицю Небесну – «царицею» однієї з з е м н и х д е р ж а в (такі безнадійні спроби є й у н а с, але церковні інтелектуали забувають, що в релігійній свідомості нашого народу Вона була, є й буде лише П о к р о в о ю з небес над землею).
Справа набирає майже апокаліптичного характеру у випадку месіянізму Москви, яка, свідомо чи несвідомо, бере на себе – своїм «месіянізмом» – місію Абсолютного Зла.
І то – в мірилі с в і т о в о м у.
Єдиним ліком на цей психопатологічний стан є, розуміється, християнство, християнство справжнє, а не замаскований Лже-Христос – Антихрист.

І
У книзі Адама Олеарія зарисовано, між іншим, такий малюнок московської вулиці першої половини XVII століття: «Вулицею йдуть два військових – «стрєльци». Назустріч їм – йде піп, цілковито п’яний. Військовики спішать підійти до попа під благословення, але той не втримує рівноваги й падає в вуличне багно. Тоді «стрєльци» підводять попа, ставлять його на ноги і одержують від нього – п’яного й забрудженого – б л а г о с л о в е н н я.»
Цей, як видно, типовий випадок Олеарій лише нотує у властивім йому репортажевім стилі, який тим яскравіше підкреслює огиду, жах і понуру анекдотичність життя. Не заглиблюється він в ті образи й епізоди, ані здебільша не старається їх пояснити. Але епізод з п’яним попом і ревними стрільцями вартий нашого застановлення.
Що той «столичний» піп ішов вулицею Москви п’яний до втрати панування над власними ногами – нас, ознайомлених з літературою предмету (згадати б хоча «Русский поп XV ст.» О. Амфітеатрова), дивує найменше. Тодішній служитель московської Церкви, зазвичай, був неписьменний і брудний, лаявся в церкві не гірше від своїх парафіян і, взагалі, мало чим від тих парафіян відрізнявся. Цей епізод мусів приголомшити і назавжди відштовхнути християнина-чужинця. Ми нині, з перспективи століть, можемо до того епізоду підійти інакше і зовсім інакше його оцінити.
Є аксіомою, що релігія, яка б не була, відограє в житті кожної людської спільноти ролю найголовнішу під кожним оглядом. Це є те, що безпосередньо зв’язане з душею народу, його – найглибше, найінтимніше і найістотніше. Існує бо, сказати б, незнищальний і н с т и н к т релігійности в людині. І саме большевизм, намагаючись витиснути з СССР християнство, свідомо або несвідомо перетворює себе на якусь одверто сатаністичну модифікацію історичного «православія». (ком.: На большевизм, як «релігію навиворіт», вже давно звернена увага вдумливіших дослідників. Один з авторів послідовно перевів був дуже влучну аналогію поміж ритуалом совєтських зборів (з їх ієрархічністю, ступенюванням реакції авдиторії, способами привітання «вождів» і т. п.) і перебігом церковної служби. Що Ленін, чи, особливо, Сталін мали виразні ціхи чисто «догматичної непомильности» в справах марксівської «віри», – то є факт загальнознаний і безсумнівний. Також дуже характеристично, що по совєтських школах існує предмет «діямат», введений з а м і с т ь колишнього в Росії навчання релігії. Видатний православний мислитель, недавно померлий Ґеоргій Фєдотов (1886–1951), відважний і найвидатніший знавець філософії влади й державности «Росії», між іншим, пише дослівно: «Своєю структурою революційний марксизм є юдео-християнською апокаліптичною сектою. На відміну від народництва (...) марксизм у соціяльно-клясовій свідомості своїй і догматизмі системи таїв потенції православія. – І далі: При оцінці російської революції [жидівство] можна було б скинути з рахунку, але на моральне обличчя російського революціонера воно поклало різкий і темний відбиток.» («Новий Ґрад», Н. Й., 1952, – ст. 49–50).
Інстинкт релігійности, очевидно, мала й має московська людина, можливо, в найбільш своєрідно-яскравій, найбільш «поляризованій» формі, що, зазвичай, дуже далеко відбігає від свого формально-християнського змісту. Християнство бо, при всім своїм очевиднім для кожного християнина – універсалізмі, в своїм земнім і «церковнім» втіленні, неухильно приймає форми, притаманні даним географічним, культурним і політичним, отже н а ц і о н а л ь н и м, обставинам. Є велика різниця поміж християнством Сходу і християнством Заходу. Але є ще більша різниця поміж православієм греків чи болгар і православієм, напр., Абесінії. Є вона й між католицтвом не лише Бразилії та Італії, але й Франції та Німеччини.
Світло старокиївського християнства лише з великими перешкодами і – протягом цілих століть – проникало на суздальсько-володимирський, пізніше московський північний схід. Не зустрічаючи пригожого культурного й морального підсоння, християнство на тих теренах ішло трудним і ризикованим шляхом повільної і, при тім, здебільша формальної, обрядово-побутової «христянізації». Особливо відпорним виявився тамтешній етнічний матеріял як норми християнської етики, так і на самий дух християнства. Відомий російський мислитель Д. Мережковський десь з жахом наводив історичний факт, що тема одної з дисертацій Упсальського (отже, географічно недалекого) університету – в XVIII ст.! – звучала: Чи християни московити? Ще на початку нашого XX ст. (як оповідав мені приятель Д. Мережковського – бл. п. Дмитрій Філософов) якась етнографічна комісія знайшла зовсім недалеко від Петербургу – автентичних поган.
Але релігійний інстинкт московського народу, втілений у недосконалі, ба й часом разючо відштовхуючі, зовнішньо-християнські обрядові форми, все ж був (і залишається) безсумнівним фактом, якого наочний приклад бачимо в нотатці Олеарія й якого історія, трагічно страшна, прихована й забріхана, залишається під провокаційною назвою «раскола» – досі загально мало знаною, принаймні для ширшого світу.
В епізоді, описанім Олеарієм, важливе бо, остаточно, не те, що московський піп був п’яний, а те, що стрільці – м и м о в с ь о г о – того брудного й п’яного попа піднесли, поставили на ноги і одержали від нього б л а г о с л о в е н н я. Треба припускати, що ті стрільці знехтували, в тім випадку, надто дражливі «реалії» задля того, що є поза і понад «реаліями». Піп, хай брудний, п’яний і, запевне, малограмотний, був для них – м и м о в с ь о г о – медіюмом, що сполучав їх, якщо не з Небом, то з чимсь вищим від землі. Бо кожна релігія, як випливає з самого слова, є з в ‘ я з у в а н н я людини з Божеством, землі з Небом,
душі з Духом.
Під поліційно-урядовим терміном «раскол» або більш лагідним поняттям «старообрядчества», чи «старої віри» криється властиво, християнство в його національно-московській інтерпретації, криється християнська релігія в тім змісті і тій формі, в яких їх сприйняв, засвоїв і викультивував – протягом історичного свого формування – сам московський нарід. Хай ті форми і той зміст національної «старої віри» вражають дивовижністю, відштовхують майже хасидським фанатизмом, тісно граничать з якимись чужими для нас культами й пракультами, але саме такою, а не іншою була справжня жива, а не урядова, християнська релігія в Московії.

II
Історія Церкви на терені християнської Европи знає антагонізми поміж Церквою й Державою: ті драматичні епізоди й процеси є загальнознані, як загальнознаним є епізод р. 1077, який міститься в слові «Каносса». Босі стопи цісаря Генриха IV на снігу перед воротами замку папи Григорія VII – то не тільки епізод, то с и м в о л великого етапу в історії європейської духовости, без якого дальший історичний розвиток європейського континенту, ба й те, що звемо культурою Европи, – виглядали б зовсім інакше. Авторитет духовної влади стояв непорушно і в старій Україні, і протягом бурхливої нашої історії залишався незмінно високим і безапеляційним. Політична влада з пошаною схилялася перед Церквою і тим підкреслювала вищість Божого над кесаревим.
Цілком інакше укладалися відносини цоміж Церквою і Державою на терені Московщини і пізнішої «Росії».
Вже в самім зарані прамосковського Суздалю славнозвісний князь Андрій (Боголюбський) з політичних причин проганяє свого єпископа Нестора, власне, як незручного «урядовця». А це сталося р. 1157... і від XIII–XIV ст. почавши, Церква на Москві чим далі, тим виразніше стає і н с т р у м е н т о м п о л і т и ч н о ї в л а д и.
Тверського князя Александра, що втік був до Пскова, Церква московська – з наказу московського князя Івана («Калити», того першого яскравого представника, під покришкою монгольської надвлади викоханого, грабівничого імперіялізму Москви) –. викляла й анатемізувала, як злочинця, «зрадника законного царя ординського» (отже, поганина – татарського хана), а заразом з тим викляла й цілу республіку Псковську (1337 р.). (ком.: Історія завоювання Москвою князівства Тверського є дуже повчальна. Року 1327 вибухло на Твері повстання проти Орди. Але повстання те було задушене, власне, Москвою, яка боялася міцної Твері й забажала, при цій нагоді, Тверь «прісоєдініть» в загальнім порядку «собіранія землі русской», що було генеральною ідеєю Москви. Іван Калита, в ролі цілком офіційного представника Золотої Орди, не лише повстання задушив, але й дотла зграбував і спустошив перед тим багате князівство («гради і волості пусти сотворіша, а люди ізсікоша», каже літописець, до речі московський). Десять літ тверський князь-еміґрант Александер веде з Пскова й Новгорода визвольну акцію за відзискання своєї країни. Але на неї тим часом уже дістав від хана «ярлик» саме Іван Калита. Та, для певности, Іван Калита хоче знищити князя-емігранта фізичко. Для цього він веде проти Пскова війну. Коли й це не помогло, тоді Іван Калита піддав ханові думку «запросити» кн. Александра в орду «на конференцію». Там кн. Александра разом з сином Федором замордовано р. 1339. Так була Тверь «возз’єднана» з Москвою.) Біля чотирьох століть пізніше ту ж саму операцію проробляє петербурзька, вже синодальна, Церква, над «будівничим храмів» Мазепою...
Характеристична й повчальна є боротьба з Церквою й християнством на Москві такого «воюючо-православного» царя московського, як Іван IV Грозний. За його часів митрополитом московської Церкви був Філип (Количев – з старого боярського роду), ревний християнин, а при тім людина освічена й характерна до героїзму. Він не вагався з амвону Успенського собору в Москві одверто протестувати проти тотального терору царя і його «партійної аристократії» – о п р и ч н и н и. Постава голови Церкви була така, що навіть Іван IV якийсь час вагався, ба, під враженням пломінних казань митрополита, «каявся». Але недовго. 8-го вересня 1568 р. під час Служби Божої до собору увійшов знаний царський підручний, опричник з бояр, Басманов і брутально заарештував митрополита при престолі. Всю рідню митрополита – було вимордувано. Відрубану голову одного з Количевих цар надіслав митрополитові в подарунок аж до манастиря (Старо-Нікольського), де митрополит був ув’язнений. Але й цього, очевидно, було мало. 23-го грудня, отже перед самим Різдвом р. 1569, підручний кат Івана IV – Малюта Скуратов з’явився в манастирі і, з наказу царя, власноручно задушив митрополита Філипа...
Все це робилося на очах населення, на очах осиротілої пастви любленого народом голови московської Церкви. «Народ безмолствовал», як звучить геніяльна ремарка А. Пушкіна в його трагедії «Борис Ґодунов». Політично віддавна зґвалтований, позбавлений боярства і якоїбудь соціяльної структури, обернений у безфоремне місиво, нарід не був встані на все це реагувати чином. Але, «безмолвствуючи», цей нарід, в ліпшій своїй частині, не міг не міркувати і в глибині душі не приходити до висновків.
Та ось ще один епізод, який довершує й формулює політику московського царизму у відношенні і до Церкви, і до релігії, і, тим самим, до християнства і до Бога.
Року 1577 цар Іван IV на терені кількакратно «приєднуваної» перед тим Псковської республіки відвідав був Псково-Печерський манастир, який з наказу ігумена Корнілія був дуже добре уфортифікований. Власне це показалося Іванові IV дуже підозрілим (може й не без підстав), і московський «православний цар» в л а с н о р у ч н о у б и в а є своєю «клюкою» (палиця з вістрям) ігумена манастиря. Але – що найцікавіше – на нагробку ігумена наказує зробити напис: «Предпослаль его Земной Царь Царю Небесному».
В цім, власне, написі, який являє собою символ не менш вимовний від символу «Каносси» для Заходу Европи, і містилася як ціла церковно-релігійна політика московського царизму, так і д у х о в е с а м о в и з н а ч е н н я московського царизму, його ідеологія, зформульована одним з найбільших його представників. (ком.: Як разюче нагадує цей напис на нагробку замордованого ієрарха той напис-девіз, що був на державній печаті Джінґізхана: «Бог – на небі, Джінґізхан – на землі». Генеза московського царизму не може підлягати сумніву.)

І
«Раскол», явище поза тим складне й многоплянове, виникає в найінтимніших глибинах московської народньої душі, початково саме, як вираз п р о т е с т у проти ґвалту й наруги ц а р и з м у над р е л і г і є ю.
Згодом явище церковного «расколу» забарвлюється п о л і т и ч н о, що було цілком логічним і природним. І саме – при завершенні й остаточнім правнім оформленні започаткованої царем-татарином Борисом Ґодуновим (1590) к р і п а ч ч и н и, як основного фундаменту московської державности, «раскол» з’являється на арені політичного життя Москви, як чинник найбільш тій державності загрозливий, бо внутрідержавний і, що найважніше, яскраво н а ц і о н а л ь н и й.
Не маючи тут змоги навіть схематично подати хоч би головні обриси «расколу» (ком.: Література про «раскол» або бідна, або занадто однобічна (переважно в «обрядовім» лише пляні), що є цілком зрозумілим з огляду на особливу чуйність поліційної цензури всякої «Росії». Шкода, що «расколом» ніколи (або майже ніколи) не займалися не-російські дослідники, хоч раскольники пробували шукати підтримки й поза Росією, напр., у Франції – Наполеона III (рр. 1857–58).), особливо в його суто політичнім аспекті, підкреслимо лише, що історія московського «расколу» – це історія московського релігійно-національного мучеництва, – це історія процесу систематичного морального й фізичного ґвалтування царизмом московської національної душі, її релігійної свідомости, її етичних основ, її, сказати б, «святая святих», ба того мінімуму «свободи», який залишає навіть рабам найбільш деспотична влада.
Нас не повинні збочувати другорядні й неістотні зовнішні прояви обрядового «расколу», як навмисне осмішувані офіціяльною Церквою «двуперстіє» чи «сугуба аллілуя» старої віри (поза тим – то були н а ц і о н а л ь н о - т р а д и ц і й н і форми о б р я д у, які вже тому легковажити не приходиться). Істота «расколу» є недвозначно ясна: неприйняття 1) блюзнірчо-московського «цезаропапізму» і 2) «антихристової», як слушно її називали раскольники, московської державности, отже неприйняття ц а р и с т и ч н о г о т о т а л і т а р и з м у (як ми тепер сказали б) і чинний спротив ґ в а л т о в і д е р ж а в и н а д д у ш е ю власної державної нації.
«Раскол» виформував такі особистості, як старанно замовчуваний і осмішуваний офіційними, дотла зфальшованими «історіями Росії», чи СССР, протопоп Аввакум, вроджений провідник, пломінний промовець і церковний письменник, незламний характер, двічі засланий, тортурований передусім психічно і, по впертім «нерозкаюванні», врешті живим спалений на чолі своїх вірних (1 квітня 1681 р.). За самі зносини з ним поліція «тішайшого» царя Алексія Романова відтинала язики або карала на горло нерозкаяних (учня Аввакума – Аврамія р. 1670 в Москві).
«Раскол» збройно підтримувало московське військо («стрельни»), згадаймо «стрілецькі бунти» в добі Петра І і перед ним. До «расколу» належав син царя Петра І, престолонаслідник Алексій, за що його замордував сам «боголюбивий» батько (ком.: Царевич Алексій (1690–1718) втік був від батька до Відня (1716 р.), шукаючи, як емігрант, захисту у цісаря Карла IV (свого свояка). Але погрозами цар Петро І змусив сина р. 1718 повернутися (історія повторюється!). По тортурах і биттю кнутом царевич, з наказу батька, був «тихо й нечутно» задушений між двома подушками 26. VI. 1718 руками «аристократичних» катів: Толстого, Бутурліна, Ушакова й Румянцева ). Цитаделю «расколу» – сумнозвісні пізніше Соловки – з їх 90-ма гарматами взято по війні у відчайнім штурмі 22. 1. 1676 р. Лише поміж 1666 і 1690 роками спалено не менше як 20.000 раскольників. Протягом XVIII ст. – безперервні переслідування і самоспалювання (до кілька тисяч нараз). А ще р. 1897, отже на самім кінці XIX ст., напередодні революції 1905 р., були випадки масового «самозамуровування» раскольників...
Дивуємося жорстокості московського народу, дивувався цьому навіть приналежний до того народу і сам збольшевичений письменник Ґорький, але ніхто не схотів пізнати, я к и м ш л я х о м той нарід до своєї жорстокости і – що найважніше – до духового спустошення – дійшов.
Та ж протягом двох століть царизм, «перевиховуючи» свою «панівну націю» для своїх позанаціональних грабіжницько-імперіялістичних «історичних завдань», систематично й нещадно пропалював в душі московського народу чорну зяючу діру д у х о в о ї п о р о ж н е ч і (знані російські «нігілісти» серед т. зв. інтелігенції – з одного боку – і раскольницька селянська секта «нєтовців» – від слова «нєт» – з другого). Натомість вдмухувано було той чи інший «месіянізм», культивовано ненависть до органічної культури та люту злобу (сполучену з заздрістю) й погорду до «гнилого Заходу», «латинські єресі» (себто католицизму), «хахлов-черкасішек», «французішек» і всієї не-московської решти світу, яка, раніш чи пізніш, мусить бути, мовляв, «нашою», хоче вона того чи не хоче. «Стєрпітся-слюбітся», як каже московське прислів’я, а ні, то «примучим», як звучить не менш характеристичне дієслово з московської державницької термінології.
Чудово усвідомлюючи собі наявність тієї чорної діри в московській душі, большевизм зібрав і зсистематизував усі складники й засоби історичного досвіду та, поширивши їх, довів їх інтенсивність та гостроту до небувалих перед тим вимірів.


II
Малий екскурс в історію «расколу», оскільки він має відношення до історії нашої національної культури.
Як загально відомо, приводом до виникнення «расколу», як оформленого руху, було розпочате з ініціятиви московського патріярха Нікона т. зв. виправлення церковних книг. Разючі помилки в них, накопичені протягом століть, ставали вже явним абсурдом. Спочатку пробувано було зробити це власними, московськими силами. Але, в умовах московської темноти, при цілковитім браку освіти і шкіл, справа ця виявилася безнадійною, і патріярх, що був якийсь час єпископом у «возз’єднанім» перед тим Новгороді, отже зазнав був впливів іншого церковного й культурного, хоч і периферійного, середовища, звернувся за поміччю до центру тієї культури, отже до нашого Києва. Року 1649 (на початку переможної Хмельниччини) Київська Академія висилає до Москви групу вчених-теологів (Єпифаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Теодосій Сафонович) на допомогу «сестричній», мовляв, Церкві. Пізніше прибуло ще аж 30 учених, перекладачів і професорів грецької мови. Те, що наші вчені земляки побачили в московських церковних книгах, наповнило їх жахом. Хоч як дипломатично звучала їх критика, але вже на початку своїм викликала вона збоку московського єпископату й клиру справжній вибух обурення й гніву та обвинувачення в «латинській єресі». А треба додати, що перший виправлювач московських церковних книг – грек Арсеній був засланий перед тим за ту ж «єресь» аж на Соловки і повернений був Ніконом допіру р. 1656.
Та ця досить спізнена спроба «києвизації» церковного життя Москви не лише не дала жадних позитивних наслідків, а й привела згодом до жахливої трагедії Московської Церкви, що скінчилася остаточним поневоленням її державою, фактичним знищенням її, як Церкви, і оберненням на звичайний урядовий додаток до ресорту внутрішніх справ Московського государства, згодом Російської імперії. Вже раз назавжди. Бо й спроба відновлення московського патріаршества (себто церковної автономії) під час революції 1917 р. була здушена большевицьким урядом радикально і все тими ж традиційно-московськими методами.
Зайвий раз ці події підкреслили яскраву й істотну різницю поміж Церквами Києва й Москви, ніби «єдиновірними», бо обидвома формально «православними». Але всупереч цьому, історією не один раз перевіреному фактові, і большевики, і ніби антибольшевицькі «росіяни» подовжують спекулювати фантомом «єдиновір’я», а відновлена большевицьким урядом по другій світовій війні т. зв. московська патріярхія основою своєї церковної (в дійсності помічно-імперської) совєтської політики поставила «єдність православія» та воююче «місіонерство» його (напр., у Галичині, де український католицизм, при допомозі совєтської політичної поліції, загнано в катакомби).
Патріярх Нікон (шестиліття 1652–1658), як і його трагічний попередник митрополит Філіп (Количев), був особистістю непересічною. Протилежно до боярина з роду Філіпа, він походив з люду (подібно до папи Григорія VII). Але вдачею своєю, загартованою в бурхливій молодості, він був людина незламної волі й великого, часто володарського, честолюбства. Хто знає, чи не присвічував йому саме приклад Григорія VII, бо в своїй реформаторсько-церковній чинності зраджував він елементи, сказати б, папо-цезаризму. Йому належить формула: «священство царства преболєє єсть». Свою згоду на обняття становища патріярха дав він цареві Алексієві Михайловичу по довгих і досить понижуючих для царя упрохуваннях із «слізними моліннями» та «поклонами в ноги» (чого цар, очевидно, не міг забути пізніше). Перед своєю інтронізацією домігся був Нікон від царя урочистого перенесення реліквій замордованого Грозним митрополита Філіпа з Соловків до Москви (1651 р.). Словом рік 1652 в історії московської Церкви був роком своєрідної «Каносси» в московській редакції. На цілім ряді соборів Нікон фактично перепровадив автономію московської Церкви до тої міри, що патріярх мав власних стрільців, отже окремий від царя виконавчо-мілітарний інструмент. Можна припускати, що патріярх Нікон доконав би великої історично-церковної справи, коли б він не ставив собі дещо позацерковних завдань (не сягав бо до влади політичної) і... коли б мав зрозуміння й підтримку проводирів і діячів «расколу». Та тут стався дуже характеристичний для московських схаотизованих обставин парадокс: патріярх і «раскол», що в істоті речі мали ту саму мету – емансипацію духового (церковного) життя від царату та виборення прав духової особистости тоталітарної держави – опинилися в положенні смертельних ворогів. «Своя своїх не познаша» з чисто зовнішніх, формальних, зовсім не істотних («обрядових» – двуперстіє, сугуба аллілуя і т. д.) причин. Виходить, що ціла справа була надто задавнена обрядовою рутиною, що протягом століть сакралізувалася й набрала характеру догмату, охопленого вогнем страшного релігійно-національного фанатизму.
Радикальні заходи Нікона в царині обряду і «букви» та ледве гамована ним в собі жадоба влади (у межичасі він одержав від хитрого царя Алексія данайський дар: титул «великого государя», отже зрівняння в титулятурі з царем) викликали з місця ґвалтовну реакцію й національно-церковних кругів, отже пізніших «раскольників», і національно-політичних кругів (боярство), які побачили в цім стремління до «умалення самодержавної влади», з чого зручно скористав цар Алексій, який вже давно розшифрував істотні цілі патріярха. Патріярх Нікон падає в нерівній боротьбі, і його падіння, з одного боку, оформлює «раскол», а з другого – дає московському царатові остаточний досвід у церковних справах і сформульовує засади церковної політики Москви-Петербургу на потомні століття. Рішальну ролю відіграв у тім син Алексія Михайловича – славетний Петро Перший – при парадоксальній допомозі двох визначних представників київського культурного центру. Це відомі – Теофан Прокопович (професор Києво-Могилянської Академії, філософ, драматург, б. панегірист гетьмана Мазепи) і Степан Яворський («мєстоблюститель патріаршего престола» нової імперії).
Це вони, бувши найближчими помічниками новоявленого «імператора» в справах духовних, були одночасно родоначальниками політичного й національного ренеґацтва та прабатьки пізнішого найфатальнішого й найхарактеристичнішого продукту імперії – т. зв. всеросійської інтелігенції, якої оформлення і чинність припадають уже на XIX ст.
Петрова (в дійсності Прокоповичева) «реформа» московської Церкви це було, як формулює знавець, «суцільне блюзнірство і наруга... Петро зумів на два століття знесилити й збезобличити національні сили православія» (Ґ. Федотов, – «Новий Ґрад»). Прокопович завершив «перебудову» московської Церкви, наділивши її протестантською з походження (але наповненою старомосковським змістом) інституцією «Святейшого Синоду». Яворський же спеціялізувався на поборюванні «расколу» не так при допомозі теологічних трактатів, як при помочі поліції, війська, тортур, спеціяльних податків і навіть спеціяльного убрання для раскольників. Це за часів Петра формулює «раскол» свої основні гасла. «Цар – слуга антихриста» (у відношенні до особи Петра просто «антихрист», а також «самозванєц», «жідовін із колена Данова» і т. п.). Двоголовий орел – демонського походження, бо «двє ґлави – у одного діавола». Синод – «жідовскій сінєдріон». Сенат – «антіхрістов совєт»...
Пізнішу пуґачовщину (1773–1775 рр.), як вчасніший (1667–1671 рр.) революційний змаг Разіна, можна з великою мірою докладности уважати за збройний змаг «расколу» з «антихристовою державою». Але то вже була лебедина пісня руху; що при своїм зародженні й оформленні, в періоді боротьби царя з патріярхом за владу в державі (пол. XVII ст.) – мав такі величезні перспективи. Але й «раскол», як явище національно-московське, не міг не бути під гіпнозом «національного розуміння влади», не міг не бути царистично-тоталітаристичним в своїм дусі. Це не випадок, що й Степан Разін і Є. Пуґачов – були д о н с ь к и м и к о з а к а м и з походження і старшинами козацького війська. (ком.: Рухами цими цікавився єдиний М. Костомаров (монографія «Бунт Стеньки Разина» і інші твори). Дослідники з Західньої Европи, йдучи за офіційною російською історіографією, що представляла і Разіна, і Пуґачова, як бунтівників, розпусних і темних представників «черні» і т. ін., цими рухами й постатями майже не цікавилися. Передусім і Разін і Пугачов – старшини, отже жодна «чернь», по-друге сили, якими вони розпоряджали, доходили до десятків тисяч. «Інородці – татари, череміси, мордвини, калмики, як і людність козачих областей, – були їх гарячими союзниками. Обидва мали свою політичну лінію. Ці збройні рухи здавили Москва й Петербург з великим трудом – підкупами, зрадою «п’ятими колонами» і – перш за все – тотальним терором: поголовним вирізуванням людности й спалюванням цілих заселених районів.)
«Раскол» не міг спромогтися на створення власної анти-царистичної Церкви, власної догматики, власної ієрархії. Він не міг встоятися перед соблазном «царя», як втілення національної влади. «Раскол» згас, як такий. Але стихійні сили, що його породили, сили національної природи, запевне, жили й живуть.
Елементи «расколу» своєрідно регенерувалися в «слов’янофілах», в «народовольцях», в атентатчиках на царів, в распутініяді, в недавній «есерівщині». Стихія «расколу» – у значній мірі – надала розмаху першим, ще сліпим хвилям большевизму, а інерція зґвалтованого царатом «расколу» уможливила «чужоземному» марксизмові знайти відповідний національно-історичний, «месіяністичний» ґрунт.
Позбавлена своєї віри, елементарних прав людської душі, закріпачена до затрати самого інстинкту права особистої власносте, роздушена в своїй суспільній структурі до майже неорганічного стану безобличного й безфоремного «колективу», – московська «Росія» справді була (кажучи словами Хомякова) «обрана».
А л е к и м і н а щ о?

ЦАРАТ

Тема цих розважань, як читальник вже зауважив, є занадто широка, щоб її хоч побіжно вичерпати не те, що однією невеликою книжкою, а й кількома великими томами. (ком.: Таку монументальну спробу зробив був протягом 20–30 рр. польський дослідник бл. п. Ян Кухажевський у 7-томовій праці «Від білого царату до червоного», згромадивши величезний матеріял, але й ухилившись в бік дещо абстрактого теоретизування. Автор, на жаль, особисто «Росії» не знав і не бачив, отже справжній дух її залишився для нього невідомим. Але праця Кухажевського (методологічно дещо нагадує історіографічні праці М. Грушевського), бувши єдиною такого мірила спробою, варта належної уваги.
)
Зацікавлений і дещо поінформований читальник може цілком слушно закинути звуження або оминення деяких побічних, безумовно важливих, підтем і мотивів. Умовини писання цієї книжки не дали можливости зупинитися, напр., над явищем т. зв. Німецької Слободи в Москві XVI–XVII ст., дільниці, замешканої західньо-европейськими фахівцями на службі Москви, серед яких немало було елементу пригодницько-кримінального, що має деякі аналогії з московським Комінтерном 20–30-х років сучасности. Роля Німецької Слободи мало висвітлена в історіографії, але не підлягає сумніву, що роля та була важлива, передусім в постачанні Московії здобутків європейської цивілізації, отже і в області технічної розвідки, як, ще більше, в справі московської закордонної пропаганди й творення московської політичної легенди. Цілком прийшлося оминути важливу в історії Московії (а надто в історії її культури) подію, як коротке перебування на троні царів (1605–1606 рр.) таємничого своїм походженням Лжедмитрія І (бо був вслід за ним ще й Лжедмитрій II). Хоч інтервенція сторонніх чинників (Польщі і – через неї – Ватикану, як рівнож українського магнатства з Константаном Острозьким на чолі й ранньо-козацьких збройних сил України) – є очевидна, одначе безсумнівним видається також, що ціла доба Самозванців була нічим іншим, як певною реакцією самого московського народу на страшний терор попереднього панування Івана IV Грозного. Самозванця Тімошку Акундінова тримав при своїм штабі «на всякий випадок» ще гетьман Богдан. Що більше – доба Самозванців уявляється нам тепер, в перспективі історії, першим і може єдиним – в такім мірилі – намаганням самого московського суспільства скинути тягар культурно- й п о л і т и ч н о - м о н г о л ь с ь к о г о м и н у л о г о і – так чи інакше – приєднатися до культури Заходу. (ком.: Про монгольську генезу ц а р а т у, як пізнішої модифікації татарського х а н а т у, – сумнівів бути не може. Але й тягар одідиченої Московією «татарщини», як комплексу певної культури, яскраво окреслює згаданий Г. Фєдотов: Не ззовні, а з н у т р а татарська стихія оволоділа душею Московщини, проникаючи в її плоть і кров. Це духове завоювання йшло р і в н о б і ж н о з політичним упадком Орди. В XV ст. тисячі охрещених і неохрещених татар ішло на службу до князя Московського, вливаючись в ряди «служилих людей», отже майбутнього «дворянства»... Двовікове татарське іго ще не було кінцем московської свободи. Свобода загинула лише після звільнення від татар. (Ґ. Фєдотов «Новий Град» – підкреслення моє). Татарського походження були такі чільні представники навіть пізнішої петербурзької імперії, як Державін, Аксакови, скрайній «західник» Чаадаєв... Татарську кров мали в собі й Турґєнєв і Л. Толстой.) Що цього не сталося, провина найменше обтяжує особу Лжедмитрія І – був він, на підставі хоч і дуже скупих даних, був людиною видатною, добрим політиком і свідомим своїх особливих на Москві завдань – володарем. Причиною невдачі цієї єдиної в своїм роді спроби «окцинденталізації» Московщини на самім початку XVII ст. була необережність саме інтервенційних зовнішніх чинників, їх невміння перепровадити в таку відповідальну епоху історичну операцію, їх незнання «царистичної» психіки московського народу і його релігійно-національної «православної» свідомосте, навіть в особах решток провідної верстви – боярства. Бояри започаткували епопею Лжедмитрія, але бояри самі й замордували «зорганізованого» ними ж царя, замордували підступно і тайно від народу, бо Лжедмитрій встиг за короткий час зробитися божищем московського люду...
І в цім випадку, як в стількох інших того роду спробах, на перешкоді став темний і неможливий для раціоналістичної аналізи психоісторичний комплекс «царе-православія», скристалізований за татарщини і закам’янілий здається вже навіки в невольничій душі московського народу.
Як уже згадувалося, вожді наступних революційних спроб реформування Московщини, донські козаки походженням Степан Разін і Ємельян Пуґачов – зовсім не були такими примітивними, як їх представляє офіційна «російська» історіографія. (ком.: Микола Костомаров залишив найбільш вартісні праці (до монографій включно), присвячені як самозванцям, так Разінові й Пугачову.)
Обидва були старшинами, люди характерні й бувалі (Пуґачов бував за кордоном). Обидва мали свою політичну стратегію, спершись на такій могутній моральній базі, як національно-московський Раскол. Помилки обидвох лежали скорше в області тактики. Разін, маючи до диспозиції величезні терени й колосальні людські маси – від Каспійського моря до Білого, маючи ідейну базу в серці Московщини, простодушно-наївно проголошував: «Я не хочу бути царем». І що, наївніше, так само поступав (є певна зовнішня аналогія з Богданом Хмельницьким, що довгі роки трагічно витрачав революціну енергію народу на зреформування й зміцнення королівської влади в Речі Посполитій!) в найбільш гарячий час революційної війни. Враховуючи досвід Разіна, Пуґачов – дуже мудро, хоч може історично опізнено, зразу ж оголосив себе царем Петром III (якого перед тим замордувала була руками своїх коханців його власна дружина, славнозвісна Катерина II), але з багатьох, не завжди залежних від нього причин, – не зміг ту ролю «воскреслого» Петра III відіграти до кінця. Та й міцність «європеїзованої» державної машини Катерини II була, розуміється, інша, аніж за часів московського царя Алексія, часів, коли в державі фактично існували дві православні Церкви, коли гриміли послання полум’яного Аввакума, коли влада царя хиталася самим корінням своїм в бурях релігійної війни... Моральний упадок Пуґачова стався в той момент, коли народні маси почали (не без зручної агітації Катерини II) підозрівати, що він не є Петром Третім. А військовий талант Суворова допоміг знищити Пуґачова мілітарно. Систематичний терор і підкупи (за зловлення Пуґачова було обіцяно 10.000 рублів) – доповнили розгром руху, що був лебединою піснею революційних спроб московського народу. Після пугачовщини історія вже не може занотувати революційного прояву такої міри аж по наші дні включно: «навіки духово спочилий» цей люд впродовж останніх століть умів лише або, словом Пушкіна кажучи, «безмолвствувати», або бути покірливо-сліпим, до мертвоти бездушним, знаряддям царату, однаково – петербурзького чи совєтського.
Цілком свідомо довелося, на жаль, оминути в цих розважаннях таке для «Росії» характеристичне й єдине в своїм роді явище, як «інтелігенція».
Поняття це, бувши специфічно «російським» (ком.: Слово це було вигадане десь у 80-х рр. другорядним белетристом Боборикіним.), в міру поширення на Заході російсько-большевицьких легенд і впливів, уже ввійшло в словництво європейських народів, хоч соціологія європейських народів не мала жадної потреби збагачувати свій словник поняттям, неіснуючим в границях органічних культур.
Ми тут мусимо лише коротко сконстатувати, що не зв’язана з якимбудь національним чи становим ґрунтом, бувши ніби поширеною й своєрідною «Німецькою Слободою» імперії, верства та в петербурзькій імперії зовсім не відповідала європейському поняттю «інтелектуалістів», цебто людей розумового фаху. В умовинах «Росії» зроджена, була то верства людей різного походження, різного виховання й різного рівня освіти, механічно витягнена машиною імперії з різних підвладних народів – для духово-розумового о б с л у г о в у в а н н я тієї імперії в різних областях і кондиґнаціях її (від народнього вчителя починаючи – через журналіста, адвоката, лікаря й письменника – на університетськім професорі кінчаючи).
Верства та, складена з людей, відірваних машиною імперії від національного ґрунту свого народу й своєї культури, була перша за все а н а ц і о н а л ь н о ю. Прийняття цією верствою офіційної «національности» імперської («російської»), отже цілковитої абстракції, ні в чім не компенсувало свідомого, чи частіше, несвідомого – ренегатства і зв’язаного з ним психічного каліцтва та творчої імпотенції. Бувши в своїх найнижчих представниках (адміністрації) чинником імперської русифікації, була вона в своїх представниках найвищих (переважно – науковцях, письменниках і, почасти, мистцях) – чинником, що продукував прерізні легенди й міти, в першу чергу – поглиблював і розбудовував (не без успіху) згубну леґенду Імперії.
Оця то верства й була ніби «наочним» аргументом догмату єдинонеподільности імперії. І ця ж верства, складаючи й досьогодні більшість т. зв. російської еміграції, провадить немалу пропаґандову чинність у тім же напрямку – за межами СССР Доля «всеросійської інтелігенції» в большевизмі була трагічна: давши свій політичний вираз у т. зв. керенщині і бувши ніби історичною акушеркою большевицького перевороту, інтелігенція та була тим же большевизмом автоматично знищена, навіть фізично – з багатьох більш або менш логічних причин (призвичаєна до обслуговування петербурзької «європеїзованої» імперії, вона була, за малими вийнятками, нездібна обслуговувати воскреслу в рр. 1917–20 середньовічну н а ц і о н а л ь н у Московщину).

Але сучасний большевицький уряд СССР з кінця 20-х – поч. 30-х рр. починає свідомо й чимдалі виразніше відроджувати й продукувати ту ж саму традиційну імперську «інтелігенцію» під офіційним псевдонімом «совєтської». Про «російську інтелігенцію» існує немала література, ми, одначе, рекомендували б той стислий і глибокий начерк, що дав його Ґ. Федотов (див. «Новий Ґрад»).

Кожне поважніше історичне явище не можна розглядати, як deus ex machina. Кожне має за собою генетичну нитку. І явище большевизму, що явило світові оголений образ історичної державної машини Москви та її імперії, як рівнож наочно продемонструвало історично-національний дух царату, вимовно підтверджує цю аксіому. До дрібниць. Бо й, напр., явище т. зв. невозвращенства має за собою величезну давність: коли московський цар Борис Ґодунов (татарин, наступник Івана Грозного) відправив був до Західньої Европи 18 молодиків вчитися, то жаден з них не повернувся. «Подихавши повітрям духової свободи, трудно добровільно вертатися до в’язниці», – коментує цю подію Ґ. Федотов.
Ані «совхоз», ані «колхоз» не є наслідками «марксизму» чи «комунізму» чи вигадкою большевиків. «Совхозом», цебто маєтком державного сільського господарства, були всі поміщицькі маєтки Московської і Петербурзької імперії аж до р. 1861. «Колхозом» було кожне село («деревня») на теренах етнографічної Московщини від початку історії тих теренів і аж досьогодні. «Колхози» в постаті «воєнних поселеній» культивував на теренах колоніальної України в добі ніби найочевиднішої «європеїзації» імперії підручний диктатор імператора Олександра І – славнозвісний Аракчеєв... Большевизм лише продовжує й поглиблює старі історичні методи з «індустріялізацією» (Петра) включно.
Недарма серед апостолів московської общини, опріч діячів царистично-реакційних, бачимо й таких світочів радикалізму й поступовости, як здеґенерований дворянин А. Герцен, «патлатий семінарист» (вираз Шевченка) Чернишевський, один з духових батьків Леніна – Н. Міхайловський, а навіть... сам Карл Маркс. Коло р. 1880 винахідник «наукового» соціялізму прийняв, апробував і затвердив концепцію Чернишевського – Міхайловського, в якій московська комуністична «общіна» мала уможливити безпосередній «стрибок» до комуністично-марксівського соціялізму, оминаючи «страшенно довгу путь» (Чернишевський) «римсько-феодальної, міщансько-індустріялізованої Европи» (Герцен).
Всіх перелічених осіб, враз з такими переконаними царистами-реакціонерами, як Лєонтьєв, Побєдоносцев і інші, враз навіть з Л. Толстим, яко «філософом», єднала с п і л ь н а ж а г у ч а н е н а в и с т ь п р о т и є в р о п е й с ь к о ї г у м а н і с т и ч н о ї к у л ь т у р и...
В історії «Росії» немає нічого нового, нічого, що хоча б в зародку вже раніше не існувало. Не є новим явищем у тій історії ані наочна тепер для цілого світу агресивність совєтської Москви (ціла історія «Росії», цієї «воєнної імперії», є історією безперервного хижацького, культурно безпідставного, отже цинічно-грабіжницького імперіалізму), ані старанно укриті внутрішні причини тієї аґресивности.
За царювання Івана IV, царювання, здавалося б, найменш сприятливого для якихбудь зовнішніх агресій, відбулися найбільші й найбільш клясичні в історії Московії завоювання, і то одночасно на сході й заході: від західньоевропейських республік Новгорода та Пскова починаючи й на поординських, татарських ханатах Казаню та Астраханю – кінчаючи. Але й це ще не все. Саме за часів Івана Грозного, і то ч у ж и м и Москві, окраїнними й «козацькими» руками – був завойований, чи пак «возз’єднаний» Сибір... Здавалося б парадокс? Ні, це було одне з найдосконаліших потягнень московської в н у т р і ш н ь о ї політики; скеровування революційних (хоч би в потенції) сил народніх мас на зовнішні цілі, на в и ч е р п у в а н н я тих сил в грабуванні ч у ж и х з е м е л ь.
Як часто царат, чи московський чи «імператорсько»-петербурзький, чи – і особливо – московсько-совєтський – користає з цього традиційного способу старомосковської «державної мудрости»! І хіба не відчайною спробою уникнути революції 1905 р. була невдала для петербурзького царату війна з Японією?
Сподіваючись, що все сказане попередньо дорисувало хоч основні контури нашої теми, спинимося, на закінчення, більше на її технічно-політичних, далеких від всілякої метафізики аспектах. Відійдім від минулих віків до часів значно ближчих нам, добре знаних сучаниками або з власного досвіду, або з живої пам’яти старшого покоління.
Запевне читальникові відомі прізвища двох знаних державних діячів з останньої передбольшевицької доби петербурзької імперії: С. Вітте і П. Столипін. Цих два імені – а в перспективі часу вони вже є історичні – можна б узяти за яскраві символи, зв’язані з проблемою того, що треба б назвати п о л і т и ч н о ю д о к т р и н о ю всякої «Росії».
Підсумовуючи все сказане в попередніх розділах, доктрину ту можна б було зформулювати різно, починаючи від старомосковського «Бог на небі – цар на землі», через «православіє-самодержавіє-народность» Миколи І і аж до «пролетарі всіх країн, єднайтеся» – сучасности. Але, коли йде про найістотніше і найреальніше, то доктрину ту можна звести до кількох, чисто раціональних стверджень, розуміється, з неуникальним при того роду формулах спрощенням.
Кожна «Росія» не може стерпіти в своїх границях ж а д н о ї с в о б о д и – ні особистої, ні родової чи племінної, ні – тим більше – національної, навіть у відношенні до нації пануючої (за Миколи І слово «нація» було заборонене, як революційне). Не може стерпіти свободи ні фізичної, ні метафізичної, ні тілесної, ні духової – отже й Церква може бути лише департаментом міністерства внутрішніх справ.
Всяка «Росія» стоїть на фундаменті всебічного нищення індивідуальносте, отже й на фундаменті заперечення права приватної власности, яко б а з и о с о б и с т о ї с в о б о д и індивідуума, роду й стану.
Тому «Росія» є приватною власністю або автократа-царя, або «соціялістичною власністю» безструктурного, безобличного, чисто механічно-зліпленого «колективу», цебто, єдиної централізуючої бюрократичної машини – чергового «царя».
А що в границях «Росії» знаходяться численні внутрішні границі племен, народів, рас і культур, нічим духово з «Росією» не пов’язаних, то кожна «Росія» мусить, незалежно від того, чи вона монархістична чи «демократична» (бо була вже й така!), тримати величезний поліційно-терористичний апарат, озброєний в е л и ч е з н о ю в н у т р і ш н ь о ю а р м і є ю (в сучасній СССР, напр., та армія є лише трохи менша від постійної армії для зовнішніх завдань). Ця необхідність цілком логічно випливає з внутрішньої ситуації цієї держави, і жаден «керенський» не міг би від того закону «російської» механіки ухилитися. Якщо при деяких царях сторонній обсерватор не міг того зауважити, то большевики оголили всі таємниці цієї державної механіки – цинічно і не без успіху – на очах цілого т. зв. цивілізованого світу.
Отже, 1) тотальне знищення всякої о с о б о в о с т и, а, в логічнім зв’язку з цим, – 2) тотальна заборона п р и в а т н о ї власностита 3) в с е б і ч н и й, перманентно-модифікований і дозований терор, як с и с т є м а, – це і є ті основні підвалини, на яких може існувати державна конструкція типу «Росії». Це і є, в найістотнішім, державна її доктрина, ускладнена також логічно випливаючою з тієї доктрини мілітарною агресивністю, дипломатичною будовою всіляких «невтральних смуг» і – в замірі своїм – рухомих «залізних заслон», за якими діє численна агентура в постаті «комуністичних партій», п’ятих колон і цілих зграй «учених» (що, знаючи оборонні таємниці своїх держав, ніби невинно займаються або теоретичним «студіюванням санскриту», або практичним гомосексуалізмом).
Одним словом, «Росія», як імперія, мусить – хоче вона того, чи не хоче – розпоширювати культурно-політичні властивості середньовічної Московщини на всі завойовані («возз’єднані») терени країн, народів і культур. А що цього не можна зробити без діяння сили, кожна «Росія» мусить бути також в о є н н о ю і м п е р і є ю з культом агресії і – скажім не дипломатично – грабунку й спустошення.
Два визначні державні мужі імперії на переломі XIX–XX ст., задивлені в культуру європейського Заходу і настрашені процесом неуникальної дифузії цієї культури на терени європейської частини імперії, рішилися, один за другим, на кроки, які, щонайменше, можна б назвати революційними. В дійсності їх замір, несвідомо для них самих, був не лише революційним, а й героїчним, при чім героїчним т р а г і ч н о. Це була спроба боротьби, вживаючи античної термінології, з самою історичною м о й р о ю «Росії».
Річ ясна, що вислід тієї боротьби був такий самий, як і в кожній трагедії.

І
Сергій Вітте, хоч іменований при своїм звільненні останнім царем – графом, був сином Юлія Вітте, правдоподібно, німецького колоніста в Прибалтиці чи, скорше, на Одещині. Його блискуча, майже казкова, бюрократична кар’єра – від начальника залізничної станції Хвастів до міністра імперії була, в значній мірі, спричинена випадковою зустріччю з царем Олександром III і зумовлена необмеженістю влади автократа-царя. ( ком.: Вкоротці по катастрофі царського потягу біля ст. Борки, отже в досить нервовій ситуації, цар Олександр III на одній з залізничних станцій України випадково почув був з-за вікна вагону розмову поміж комендантом свого потягу і якимсь незнаним урядовцем. Урядовець підвищеним голосом заявив: «Мені життя мого імператора дорожче за ваші приписи, я не дозволю на таку скорість потягу, бо добре знаю профілі шляху на моїй дільниці». Закликаний царем до вагону, урядовець виявився начальником одної з дільниць т. зв. Південно-Західніх залізниць – Сергієм Вітте. На другий день Вітте вже був міністром шляхів імперії...) Це дало початок своєрідному політико-психічному гамлетизмові С. Вітте: демократ західнього типу і майже «республіканець» з переконання, він був назавжди осліплений необмеженими можливостями автократичного царату, що для нього, людини кипучої творчости, відкривав ніби велетенське поле діяльнисти. Але, поза тим, С. Вітте був видатним математиком (його залишали при Одеськім університеті), особистістю великих та всебічних талантів і не малого творчого розмаху. Його валютова реформа, що піднесла фінансовий стан імперії на ніким не передбачений рівень, та майже геніяльне перепровадження Портсмутського миру по, здавалося, фатальній для царату поразці у війні з Японією – то вимовні свідоцтва здібностей цієї виняткової людини. Це був справжній «інженер» при державній машині імперії, яку він – з його знанням і можливостями – хотів і, здається, успішно міг коли й не реформувати, то, принаймні, вдосконалити. Та дальший перебіг його діяльности показав всю трагічну утопійність його замірів.
Як політичний «інженер», Вітте бачив і знав з власного досвіду всі хиби історично-перестарілої (як йому, людині «поступу» XIX ст., видавалося) машини своєрідної імперії. Він ясно бачив ті границі націй і культур, що перетинали імперіяльно-географічну «єдність», утримувану лише тайною поліцією, корпусом жандармів та поліційною армією. Людина західнього походження й думання, понадто математик, він добре знав, що та імперіяльна «єдність» є лише «функцією» тих, природою своєю механічних і тому не зовсім певних, «величин». Він повзяв ідею (дуже обережно, не зраджуючись з нею нікому) не більше й не менше, як еволюційно перетворити неорганічно-механічну «Росію» на централізовано-монархістичний, але органічний Bundesstaat Германського типу – при допомозі – і в цім таївся трагічний парадокс! – саме автократично-всемогутнього історичного царизму. (ком.: Запитаний колись, як він уявляє собі майбутнє «Росії» С. Вітте «не замислюючись», відповів: Сполучені Штати Америки. Думаю, що це було після його особистого знайомства з США під час конференції в Портсмуті.)
Трудно було б підозрівати С. Вітте в якімсь особливім незнанні історії «Росії», природи московського народу, чи невідчуванні духа деяких «істінно-русскіх» явищ (напр., пануючу в імперії релігію він досить точно й влучно називав «православним поганством»). Але не підлягає сумніву, що німець з походження і європеєць з виховання й освіти, понадто людина позитивістично-раціоналістичного думання, С. Вітте, рішаючись на таке завдання, не відчував д у х у історично-московського царизму (хоч би й в шатах «імператорства» та в реальнім втіленні в німецькій по крові династії «Романових» – Гольштайн-Ґотторпів). З певністю Вітте не знав, традиційно-фальшованої в школах, історії Московщини, а це ж Московщина в тягу століть – витворила поняття «цар» і вповні викристалізувала ідеологічний зміст царизму й технічну систему царату. Коротше С. Вітте, відважуючись на свій, справді, героїчний чин, був несвідомий ані надлюдської трудности свого завдання, ані самого факту, що першою й головною перешкодою на першім же кроці він зустріне саме і с т о р и ч н и й ц а р и з м, як головного ворога, якого, в своїй західньоевропейській наївності, раціоналіст і математик Вітге, уважав якщо не за союзника, то за Архімедову підойму свого реформаційного чину.
Об’єктивно Вітте хотів подолати царизм за допомогою царизму – і в цім полягала трагічна парадоксальність його пляну
Нелюблений останнім царем, спізнілим романтиком цареправославія і вже спокушеним распутініядою, Миколою II, С. Вітте був закликуваний до влади лише в моменти очевидної небезпеки. «Maedchen fuer alles», як іронізував про себе С. Вітте мовою свого походження, він ще рятує династію й імперію, погасивши пожежу революції 1905 року мутною рідиною облудного псевдоконституційного маніфесту 17 жовтня 1905 року (можливо, сам С. Вітте – і це дуже характеризує його психіку – вірив у щирість врятованого ним від видимої смерти «візантійця» Миколи II).
Це була третя виграна С. Вітте політична битва («золота валюта», Портсмут, рятунок династії й імперії). Але, видно, належав він до тих, що, виграючи всі битви, програють головну. Валютова реформа чи Портсмутський мир – то були речі, які не дотикали істоти царизму, навпаки – зміцнювали його. Маніфест 17 жовтня був тією зброєю (правда, зфальшованою зброєдавцем), якою С. Вітте оборонив смертельно загрожений царизм. Але коли наївний Вітте почав настоювати на здійсненні імлисто-мутнавих обіцянок маніфесту, цар, навіть такий безхарактерний (хоч і безхарактерно-впертий), як Микола II, звільнив першого інженера і відданого слугу імперії, як непотрібного льокая, згірдливо й безсердечно...
Отже, задушевна ідея С. Вітте, яку він викохав жертвенно-героїчно, часом з надмірним пониженням себе в очах малограмотної придворної черні (що уважала С. Вітте за людину низького походження), потерпіла блискавичний крах у першім же зударі з основою «Росії» – недоторкальним в своїй цілості історичним царизмом, сакралізованим протягом століть при допомозі «православія» на догмат і табу.
С. Вітте, граф «всеросійської» імперії і повержений царизмом велетень серед здеґенерованої дрібноти придворного дворянства, – умирає в забутті й неславі напередодні затамованої ним в р. 1905 і вже знову готової до вибуху революції, яка в історії і Московщини, і «Росії» була завжди, за виразом А. Пушкіна, «бунтом безглуздим і нещадним», бунтом тотального раба, викультивованого царизмом в умовинах царату, – додамо ми.

II
Завдання, яке собі поставив другий герой останнього акту петербурзької трагедії, було, на перший погляд, значно скромніше і значно менш революційне. Але тільки на перший погляд.
Петро Столипін, походженням з родовитого московського дворянства, був, певно, одним з найліпших представників пануючої в імперії нації. Мавши земельний маєток на терені Литви, він довший час був губернатором у цій західній колонії імперії. Обсервуючи аграрні відносини серед селянства, зв’язаного з землею правом власности, і порівнюючи ті відносини з селянством московської метрополії, яке того права не мало (й не знало), він прийшов до висновку, що єдиним виходом для зміцнення й оздоровлення селянського стану в його рідній Московщині і тим створення міцної бази для монархії та захитаної імперії – а час був революційний – було б запровадження там законодавчим шляхом, власне, права власности селянина на оброблювану ним землю. (ком.: Те, що загально відоме в історії імперії, як скасування кріпаччини (р. 1861) в дійсності було: 1) звільнення селянина з р а б с т в а, при земельнім маєтку поміщика, та з обов’язку панщини, цебто безплатної праці в тім маєтку і, одночасно, 2) наданням поміщикові п р а в а в л а с н о с т и н а з е м е л ь н и й м а є т о к, що перед тим був de jure державним, цебто наданим враз з кріпаками поміщикові д е р ж а в о ю за ті чи інші перед царем чи державою (що було те саме) – заслуги. Селянин опинявся без з е м л і. Акт 1861 р. був моментом з’явлення величезних мас сільського п р о л е т а р і я т у. І тому ліпші державні діячі цієї «реформи» перестерігали царя Олександра II проти згубних наслідків половинчатости (як вони казали) тієї реформи. Аграрні відносини в колоніях імперії – Україні, Польщі, Прибалтиці і т. д., там, де віками панувало римське право власности, укладалися інакше.) Покликаний внедовзі після упадку С. Вітте на становище міністра внутрішніх справ і прем’єра, П. Столипін з незвичайною впертістю й енергією домігся був від настрашеного революцією 1905 р. царя спеціяльного закону (9 листопада 1906 р.) про початок запровадження селянського права власности на землю, що мало б наслідком своїм перехід селянина від стану традиційного «колхозника» своєї «общини» до стану вільного власника приналежного йому господарства-хутора.
Здавалося, плян П. Столипіна був і логічним, і природним, і, зрештою, «мінімальним». Але дійсність показала, наскільки й цей плян був в обличчі «Росії» і максимальним, і революційним, і... утопійним.
Року 1911 в театрі Київської опери під час антракту прем’єр-міністер імперії П. Столипін – на очах присутнього царя і всіх достойників – був забитий. Убийник (Боґров) міг проникнути в щільно стережений будинок опери лише тому, що був співробітником самої ж таємної поліції («охрани»), що несла охорону будинку, бувши о д н о ч а с н о членом терористичної групи революціонерів (такий терорист, логічно беручи, скористав би з нагоди скорше забити самого царя – головну ціль терору...).
В історії російських революційних рухів співпраця революціонерів (спеціяльно терористів) з таємною поліцією імперії не лише не була новиною, а й мала немалі своєрідні традиції (Азеф і багато інших). Трудно аналізувати тепер обставини замордування Столипіна хоча б уже тому, що справа та була зліквідована урядовими чинниками дуже хутко і якихбудь документів чи матеріялів не полишила. Таємничі обставини при замордуванні імперського прем’єр-міністра, запевне, були і «таємниця» смерти П. Столипіна залишиться таємницею, правдоподібно, уже назавжди.
Але загальновідоме було зовсім не таємниче відношення до аграрної реформи П. Столипіна, з одного боку – революційного підпілля (яке вже виформувало зародок майбутнього большевицького керівництва), а з другого боку, як це не дивно, – близьких до трону кол найвищого дворянства («Совєт Об’єдіньонного Дворянства»). Революційне підпілля слушно бачило в з’явленні серед селянства типу міцного господаря-власника («кулака») небезпеку втрачення для революції селянської маси, як рушійної сили. Але чим пояснити не меншу, а може ще й більшу ненависть до реформи та її ініціатора збоку людей одного стану, одного культурного кругу й тої самої землевласницько-бюрократичної кляси? Чим пояснити явну нехіть царя до людини, що своїм походженням і відданістю тронові та династії, як зрештою й своїми особистими якостями – доброю волею, прямотою, відвагою й характером – не могла збуджувати (протилежно до Вітте) жадних сумнівів? Чим пояснити, що смерть Столипіна – з руки аджеж ніби революціонера – викликала і у царя, і у придворної та бюрократичної еліти – «зітх полегші», як свідчать сучасники? (ком.: Не позбавлено особливої пікантности, що проти реформи Столипіна і на з а х и с т сакраментальної історично-московської «общини» встали в Державній Думі р. 1906 ліві ліберально-буржуазні і ідеологічноніби скрайньо «західницькі» кола на чолі з П. Мілюковим. «Община» і для цих «європеїзованих» кіл була – «табу». Досить заплутана аргументація тих кіл зводилася до того, що проект Столипіна йшов ніби «по лінії дворянської (?) політики», що на зміну поміщикові прийде, мовляв, «кулак», і що це буде «руйнація» історично-зформованої «общини»... Ліва громадськість всім цим дворянським плянам (реформі Столипіна. – Е. М.) протиставила захист непродажности наділів селянської общини, заховання в ній старих порядків переділів (– періодичного перерозподілу «неподільного» масиву приналежної колективу землі. – Е. М.) частинних і загальних (...), поліпшення продуктивности шляхом переходу до кооперативного, машинного і інтенсивного господарства... (П. Мілюков – Воспоминанія, Т. II). Як бачимо «ліва громадськість» вже р. 1906 передбачила колхози, совхози і машинно-тракторні станції СССР.)
На всі ці запитання може бути лише одна відповідь: своєю аграрною реформою Столипін небезпечно діткнувся був, як перед ним С. Вітте, основної догматичної підвалини державної доктрини «Росії»: д е р ж а в н о ї власности над б є з о б л и ч н и м р а б о м -підданим, який в системі «Росії» мусить залишитися у в’язниці традиційно-московської «общини» і не сміє мати жадної приватної власности, бо то – м а т е р і я л ь н а б а з а д л я о с о б и с т о с т и й ї ї д у х о в о ї с в о б о д и. А особистости система завжди царистичної «Росії» – не терпить, бо особистість в тій системі – не міститься. Намагання Вітте, як і Столипіна, в суті речі, вели в тім самім напрямку, який – в дальших наслідках – мусів привести «Росію» до натурального «розленування». І те, що стояло на сторожі тієї «Росії», чи то був цар і монархісти, чи то була «революція» і соціялісти, чи то була ліберальна демократія (Мілюков), – не могло не стати на захист перед небезпекою с п р а в ж н ь о ї революції, яку започаткував переконаний монархіст і царист, до крови відданий імперії, родовитий москаль з національности – Петро Столипін, якого замордували – в особі свого спільного аґента – і царизм, і революція, і – через них – національний дух власного народу.
Характеристично, що справжній жаль по Столипінові був лише на Україні: селянські маси були йому вдячні за полегшений шлях до своєї остаточної господарської емансипації від імперії, малоросійське дворянство бачило в нім мужа, що ту імперію оздоровив би й зробив би її (хоч на певний час) життєздатною. Тож є д и н и й на теренах імперії пам’ятник II. Столипінові стояв – до 1917 р. – в Києві, перед магістратом столиці України.

1956

Примітка
Включаючи цю працю до книги, мушу додати, що знану книгу М. Бєрдяєва «Истоки и смысл русского коммунизма» (Париж 1955) довелося побачити щойно тепер (лютий р. 1965). З почуттям певної сатисфакції, не знайшовши в ній нічого для мене нового, знайшов я, проте, в ній авторитетне підтвердження основних думок моєї праці. Кажу «авторитетне», бо Н. Бєрдяєв не лише філософ з голосним ім’ям, але (для мене насамперед) один з ранніх марксистів б. Росії, свідок приготування сов. революції і її уважний обсерватор.
Рекомендуючи книгу Бєрдяєва тим, хто інтересується темою большевизму, мушу підкреслити, що від’ємним складником книги російського автора є парадоксальна одержимість самого Бєрдяєва російсько-московським месіянізмом... Ця обставина де в чім затемнює, назагал ясний виклад історії большевизму в його книзі, а часом і деформує «месіяністичними» збоченнями аналізу і с т о т и большевизму.


Е.М. Січень 1965