І
Чотири роки по виході «Капіталу» (І. т.) з’являється роман Федора Достоєвського «Біси» (1871 р.), хоч влучніше було б його зв’язати з «Маніфестом» Маркса з-перед 24 років (1847) – «примара, примара комунізму блукає по Европі».
Дуже прикметно й дуже дивно, що, при існуванні тепер уже величезної літератури про большевизм, дослідники так мало зупиняються над цим романом, який становить першорядне джерело знання про большевизм і є, справді, найважливішою позицією серед літератури на цю тему. Як вже було підкреслено, серед дослідників, на жаль, переважають т. зв. «знавці Росії», які з енергією, вартою іншого призначення, старанно «атомізують» проблему, ніби навмисне нехтуючи її основним ядром. Три чверті, якщо вже не 90 %, тих «знавців», передусім, відривають таке і с т о р и ч н е явище, як большевизм, від і с т о р і ї, від «часу й простору», так якби те явище постало десь у стратосфері й цілком не мало свого «місцерозвинення» на нашій грішній землі. Антиісторизм – то перший і основний гріх тих «науковців». Натомість вони, зазвичай, розтинають, перцелюють «а пріорі» абстрактно взяту проблему на прерізні аспекти: соціологічний, соціяльний, економічний, матеріяльний, порівняльно-«революційний» (обов’язкові аналогії з т. зв. великою революцією у Франції) і т. д.
Розуміється, «Біси» – роман, отже то ніби красне письменство, а не наука. Слушно. Але можна б було довести (і то на ряді інших прикладів), що того роду романи важать для освітлення проблеми багато більше за найавтентичніші історичні документи чи наукові трактати, особливо, коли ті трактати писані науковцем безкрилого розуму й причинкарського типу.
Вельми прикметним є вже те, що большевицький уряд фактично був цілком заборонив той роман (ком.: Прекурсори большевизму віддавна зизим оком дивилися на творчість Достоєвського взагалі, а на «Біси» передусім і особливо. Пригадую бурю, яку були зняли Максим Ґорький і пізніший сов.-комісар Луна-чарський р. 1912 з приводу спроб інсценізації «Бісів» у московськім т. зв. Художественім Театрі.) і лише згодом, в міру зміцнення совєтської імперії, либонь раз цей роман з’явився в «академічнім» повнім, отже, непопулярнім виданні творів Ф. Достоєвського. Можна бути певним, що в публічних бібліотеках СССР – роман той не існує. І дуже характеристично, що той роман не фігурує ані в т. зв. антикомуністичній пропаганді за межами СССР, ані навіть серед т. зв. «російської» еміграції. Про криптобольшевицьку чи п’ятиколонну пропаганду немащо й згадувати.
Всі ті чинники, нехтуючи, й замовчуючи «Бісів», розуміється, мають повну рацію: більш б о л ь ш е в и к о з н а в ч о г о, о т ж е й а н т и б о л ь ш є в и ц ь к о г о т в о р у в с в і т о в і й л і т е р а т у р і д о с і н е і с н у є, окрім хіба «Історія певного міста» М. Салтикова-Щедріна, малодоступного своїм стилем для незнайомого з комплексом «Росії» читача, та ще хіба романів «Тайний агент» і «Очима Заходу» англійського письменника Джозефа Конрада (як відомо, поляка з України, Йосифа Коженьовського) теж, очевидно, малопопулярних.
Наскільки знаю, роман «Біси», не зважаючи на великий розголос в останніх часах творчости Достоєвського, досі не має популярних перекладів (за вийнятком хіба німецького). Перекладено давно «Карамазових», «Злочин і кару», навіть «Бідних людей», існує величезна критично-літературознавча про Достоєвського література (зокрема, у Франції й Німеччині), але «Біси» залишаються для світу незнаними, в більшій навіть мірі, аніж для сучасного підсовєтського читача.
Факт, вартий застановлення!
Очевидно, й у нас цей роман Достоєвського, на жаль, мало або й зовсім незнаний.
«Біси» – це може найбільше, що було створене цим дуже плодовитим письменником. До певної міри, роман цей ніби виходить поза рамки загальної творчости, ба й літератури взагалі, аналогічно, напр., до польської «Не божественної Комедії» З. Красінського, що своєю візійністю переходить границі звичайної літератури і теж м. ін. становить важливе джерело для відчуття д у х у большевизму, бувши теж своєрідним пророцтвом про нього.

II
Втягнений в справу революційного гуртка (т. зв. «петрашевців») і, вже поставлений перед шибеницею, Достоєвський був «уласкавлений» царем Миколою І і засланий на Сибір. Психічний шок від такого способу «уласкавлення», а потім каторга, розуміється, відбилися на вразливій психіці Достоєвського дуже руйнуюче. Та людина, викорінена вже перед тим національно й родинно, зламана була морально назавжди.
Елементи паталогічні відбилися й на його писаннях, які назагал навряд чи становлять пожиточну чи мистецьку лектуру. Його романи – це, скорше, клінічні матеріяли для психопатології й криміналістики. На технології його повістярства, як влучно зазначив один критик (Павло Гостовець), відбилося уміння «робити» цікаву «сенсаційну» фабулу такого французького, в той час ще дуже голосного (ним зачитувався юнак-Шевченко) «бульварного» письменника Евгена Сю. Достоєвський в «сенсаційну» тканину своїх романів вплітає важливі проблеми психо-філософічні й філософічно-релігійні, зокрема проблеми християнства й православія.
Завжди переслідуваний браком грошей, він ті романи ускладнював і поширював, часто на шкоду їх композиції. Тому, опріч своєї моральної нестравносте, вони трудні до читання просто з причин композиційно-стилістичних.
Отже, з цілої творчости Достоєвського «Біси» вирізняються такою впрост стереоскопічною виразністю пророчої візії російського большевизму, таким розкриттям большевицького «підґрунтя» Росії, таким ясновидінням деяких м а й б у т н і х історичних подій (подія так зв. 9 січня, распутініяда, постать Леніна, навіть Троцького й багато іншого), що, справді, трепет проймає сучасного читача. Цей епілептик з розтерзаною психікою, сам завжди опанований бісами пороків і найстрашніших гріхів (так звана «Сповідь Ставрогіна» з «Бісів», за свідченням сучасників, має автобіографічний характер), спромігся, справді, на ясновидіння грядущого зла. Відсилаючи читача до самого роману, дозволю собі тут запитувати один з найяскравіших «ідеологічних» уступів, що подає головні точки концепції одного з героїв роману – «ідеолога» Шігальова. Це зі знаменної розмови Ставрогіна з Вєрховєнським:
Він (Шіґальов. – Е. М.) вигадав «рівність»... У ньому шпигунство. У ньому кожен член суспільства слідкує один за другим і зобов’язаний доносити. Кожен належить всім і всі – кожному. Всі раби і в рабстві – рівні. В потрібних випадках – наклеп і убивство, а головне – рівність.
Першим ділом – обнижується рівень освіти, наук, талантів.
Високий рівень наук і талантів доступний тільки вищим здібностям – не треба вищих здібностей! Вищі здібності завжди захоплювали владу і були деспотами. Вищі здібності не можуть не бути деспотами і завжди приносили більше розпусти, аніж користе – їх виганяють або страчують. Цицеронові – відтинають язик, Копернікові виколюють очі, Шекспіра побивають камінням – ось де шіґальовщина! Раби мусять бути рівні, без деспотизму ще не бувало ані свободи, ані рівности (характеристична для героїв Достоєвського нелогічність: пор. попередню згадку про «деспотизм вищих здібностей». – Е. М.), але в отарі мусить бути рівність – і ось шіґальовщина! Ха-ха-ха, вам страшно? Я – за шіґальовщину!
...Ледь-ледь родина або любов, – ось вже й бажання власности. Ми винищуємо (це) бажання: ми пустимо пияцтво, поклеп, донос; ми пустимо нечувану розпусту; ми кожного генія згасимо ще немовлям.
...Раби мусять мати правителів. Цілковитий послух, цілковита безобличність, але раз на 30 років Шіґальов пустить і судорогу, і всі нараз починають пожирати один одного, до певної границі, розуміється, єдино для того, щоб не було занадто нудно. Нудьга – це почуття аристократичне, в шіґальовщині бажань не буде. Бажання й відчуття – для нас, а для рабів – шіґальовщина.
...Ми пустимо пожари... Ми пустимо легенди. Розхит такий піде, якого ще світ не бачив.
(«Біси», кн. 2)
Коли вперше, ще юнаком, доводилося намагатися (безуспішно) читати цей роман, зміст його видавався маячінням психопата, і роман випадав з рук. Лише десь на початку 30-х років, коли вже загальний образ большевизму розгортався на повну широчінь, «Біси» почали промовляти з силою незвичайною, роман читалося, «не минаючи титли, ніже тої коми», і до нього поверталося раз-у-раз.
Тоді, допіру, стало ясним вповні, чому поліційно-«виховний» апарат СССР м у с і в цей роман «із’ять», «упраздніть» (вживаючи геніяльно-точних виразів з поліційного словника традиційної «Росії»), не допустити його до широкої читацької маси. Роман той був уже з д і й с н е н и м п р о р о ц т в о м, був магічним дзеркалом дійсности, демаскуванням «революції» і нещадною аналізою большевизму враз із розкриттям та насвітленням його глибокого коріння.
Що більше, Достоєвський в «Бісах», хоч і дуже делікатно, майже «пунктовано», але показав і ті нитки, що лучили «родимий» большевизм з інтернаціональним і комуністичним соціалізмом.
Важливим доповненням до «Бісів» належить уважати твір сатирика М. Салтикова-Щедріна – «История одного города». Автор – один з найліпших знавців адміністраційної механіки «Росії», яко бувший губернатор. Книга його – в сатирично прихованій і дуже, з огляду на цензуру, ускладненій і гротесковій формі – подає, сказати б, есенцію і с т о р і ї «Росії». З автора був позитивіст, раціоналіст, далекий від усякої містики – освічений і проникливий чоловік. Його твір, розуміється, має зовсім інший, аніж «Біси», зміст і стиль, але він з якоюсь математичною стислістю подає щось ніби «плян», основний «проект» страшної імперії. І тому «система Росії» виступає в нім яскраво і плястично враз з її потенціяльно-большевицькою підосновою (не раз Щедрін пророчо уживає самого слова «комунізм»). Його стилізований «опис градоначальників» (себто правителів, в яких пізнаємо і царів, і вельмож, і окремих діячів імперії) на чолі з геніяльно й пророчо, певно на «матеріялі» Миколи І накресленим Уґрюм-Бурчеєвим, – є свого роду літературний шедевр. В Уґрюм-Бурчеєві, напр., є стільки разючо-аналогічних рис, що ми впрост пізнаємо в нім Сталіна. (ком.:Десь у середині 30-х рр. Д. Донцов в редагованім ним львівськім «Вістнику» зробив був дотепну літературну містифікацію, умістивши уривок з «Історії» Щедріна під переверненим прізвищем автора. Уривок цей був настільки «сучасний», що багатолюдей уважало його за твір сучасного підсовєтського письменника, який нелегально переслав був його за кордон. Уривок той власне описував «правління» Уґрюм-Бурчеєва з драматичним описом його глибоко-символічної війни з рікою, яка «злочинно текла» всупереч «приписам влади»...) Писаний навмисне канцелярійно-адміністраційною, зрозумілою лише для знавців «Росії», її специфічною урядовою мовою, цей твір майже цілковито неперекладальний. А саме специфічний стиль тієї мови і складає найважливішу, часом найістотнішу, частину самого змісту книги.
До цієї ж теми відноситься одна з найліпших книг про «клясичну» Росію Миколи І, написаних чужинцем-наочним свідком. Це – відома, але, на жаль, мало студійована книга бистрозорого й чуйного француза, маркіза де-Кюстіна «Russie en 1839», книга далека і від демонічної метафізики «Бісів», і від сатиричної ґротесковости Щедріна, але тверезо-раціональна, суто «декартівська» і повна найгостріших помічень, найвлучніших формулювань і того блискучого національно-французького духу, що його французи називають непереклаладальним словом «esprit».