і вчора і сьогодні й завтра
не знатиму всього про автора
ні заповіту ані пам’ятника
ні заповідника ні маятника
вони напевне засекречені
оті любови мрії вечері
у давніх текстах між підтекстами
блукаю дурно я із тестером

весна наступає на п’яти лютому
(не місяцю) – ворогу найщирішому
із викликом кидає «я-люблю-тебе!»
і тисне – аби він вже щось вирішував

єдину проблему – весни депресію
згадаєш – і нумо стрічати літо
жовтіюче поле уяви пресою
засіяно – сходить і все – не жито!

і що залишається – знов оратимеш
та й то самотужки без жодних радників
і вродить-таки не зерном – лапатими
листками надії – півколом райдуги!

Чи літо бабине, чи вже тепер – сонет,
Вона ж бо й далі сипле Діє-словом,
Не Беатріче, не одна з Джульєтт,
І не Лаура – Баба, промислова.

Її ловили – хто відром, хто – гаком
Петраркові нащадки й Данта слуги,
І замовляли – горе забалакати! –
Понадсучасним віршем, недолугим.

А їй би стиха – завести весільної…
І гопака – аби гули світи всі!
Тоді б зустріла не картеччю – сіллю,
Із хлібом запашним, що аж світився б!

А їм вона – то Баба, то Нібаба вже,
Ну як тут будувать майбутнє райдужне!

найперше люблю у критиках – крики ті
вигуки – «так не пишуть люба!»
категоричні очі на викоті
трагічні пальці в заломах грубих

«ніхто—і—ніколи—тебе—не—читатиме!..»
робиш висновок і… годі сквúрити –
в багатті вірші чудооово палатимуть
когось зігріють… за так – без приводів

а потім буде щасливий ранок
і купка попелу під ногами
і раптом – феніксом – віршик-равлик
воскресне – світлий і бездоганний

єдина проблема весни – депресія
чи то не весни – людини веснéвої
авітамінозна апато-сесія
о дайте подушки кисневої!

весна наступає на п’яти лютому
(не місяцю) – ворогу найщирішому
із викликом кидає «я-люблю-тебе!»
і тисне – аби він вже щось вирішував

рішуче зриває покрівлі й нáкривки
випростує душу нáвчену
летіти й сідати на злоті маківки
виводити білі зáчини

...і раптом забуваєш з ким на ти
в самому серці темної кімнати…
за день наступний пам’яттю заплатимо
і завмремо як вицвіла латин
на сторінках… чи магмою на кратері
до нововивержень… а ти чим заплатив?

там річка більш синя, трава зеленіша,
на штучному полі пшеничка жовтіша,
і пташка співає куди голосніше,
ніж справжня, і крильцями б’є…

натиснеш на кнопку – життя цікавіше,
запустиш програмку – і жити простіше,
але не смакує варення із вишень
з екрану – воно не твоє…

і пташка, якщо придивитись пильніше,
не ість і не п’є, так і ти все частіше
готовий забути, що світ є вільніший –
не цей віртуальний вольєр!

він поет ніби справжній усе заримує
не залишить за кадром ні спеку ні сніг
у гонитві за музами зіб’ється з ніг
і заплаче за жертвами жана гренуя

все розпише до літери – вічне й не дуже
правду виріже стилосом по-живому на тлі
зажиттєвого досвіду – щоб він зотлів!
і – без жартів – ховайся він всюди мій друже

…влітку пише про літо узимку – про зиму
восени – лиш про осінь навесні – про весну
всесезонний поете ніхто б не заснув
під дощем на осонні у пошуках рими

         Иду, иду… Чуть звякает нога. 
         Снега – снега… Снега – снега – снега… 
                І. Северянин, «На Сіріусі» (грудень 1909 р.) 

сніги сніги сніги сніги сніги
іду іду рипить із-під ноги
ні то не сніг – то спогади крислаті…
під ноги! – плаче текст без берегів

іду іду іду іду іду
рипить рипить читай читай читай
крижинку сенсу кинуто – на чай
нетанучий відбиток на льоду…

листопад 2009 р.

радіємо рейтингам вигукам «браво» як діти
свою популярність плекаємо вдень і вночі
на стільчика влазимо – віршика пробубоніти
вершини долаємо… не висоту – височінь

а хтось помирає (чи вже) безневинно і тихо
і позначка «нуль» застрягає між тамтим і цим –
світáми чи свíтлами – не від стихійного лиха
природною смертю без участі чум і вакцин

а ми переходимо – понад 6,0 – ніби в сні
у темряві посмішка не дотяглася до бронзи
нічо – підрихтують! засвітять софітно «мерсі!» –
й навіки змаліють примари житейської прози

сині вершники в житі
з прожилками білих вен
розпашілі хвилини
простежити їх – ген-ген…

ті намахані коні
одне викликали – гнів
я любила тебе
рівно стільки як ти мене ні
і любила за те лиш
що ти мене не-любив
вистачало на каву
на віршика й піну днів
а за решту – не знаю
мовчати би – не вдалося
розлюбила і годі
залиш мені звив волосся

годі вершникам скніти
в болотянім полі-сні
…перепуджені коні
та лицар не на коні…

перебираєш в пам’яті паролі
любов-надія-віра-що-там-ще
міг бути і щасливим – з неба зорі
знімати і ховати під плащем

аби затим кохану рятувати
від ворогів… та хоч би й від нудьги!
даруй весну їй! – свято на додаток
розтоплюй кригу!.. розмітай сніги!..

ген-ген пішло – луною! – не згадати
десь потаємний ключик в часі зник
не відчинити скриньки. в серці кратер
розкроює на частки – пересмикує

ніде твої паролі – у мережі
що раптом розсипається в руках
дарма згадались видива бентежні
летючі мрії – миші по шпаркáх

не-божевільна хоч комусь здалась такою
тобі такóж? – не винна я у тім
середньовіччя звивини в житті
сучасному бувають – поза грою!

а ти не хочеш бачити і чути
затулиш вуха і замкнеш вуста
заплющиш очі і… рахуй до ста
який тобі від істини здобуток?

я не-тебе згадаю уві сні
твоїх бо фотографій густо-рясно
і сам ти тут – а йóго кроки рястом
позаростали але пам’ять – ні!

та добре добре я тебе чекатиму
із воєн перемовин перемир’їв
із полюсу північного з екватору
з рівнин гірських хребтів і плоскогір’їв…

чекатиму а ти все не вертатимеш
писатимеш а згодом ніби втомишся
я ж захлинатимуся пам’ятними датами
зриватимусь на схожий тембр голосу

я ще чекаю так тебе чекаю ще
хоча забула колір-розмір-родимки
і вже побоююсь – а раптом не згадається
те все коли повéрнешся не подумки

знову в путь – моя в твоїй руці
(що? – рука!) заснула й чи жива ще?!
бути мною набагато важче
ніж тобою (правди манівці)

я не хочу правди – тут кохання
тепло-тихо-вічне (день у день!)
добре не співаємо пісень
ні хвилино не спиняйся! – рання

пташка у затерплій пучці – ні!
нічичиркне про свою утечу
радість просторікам – вистиг вечір
ніби шведський стіл на чужині