Очи черные, очи страстные,
Очи жгучие и прекрасные!
Как люблю я вас! Как боюсь я вас!
Знать, увидел вас я в недобрый час.

Ох, недаром вы глубины темней!
Вижу траур в вас по душе моей.
Вижу пламя в вас я победное:
Сожжено на нем сердце бедное.

Но не грустен я, не печален я,
Утешительна мне судьба моя:
Все, что лучшего в жизни бог дал нам,
В жертву отдал я огневым глазам.

1843

"Светла речка под окном твоим шумит:
Можно, девица, коня мне напоить?"-
"Кто мешает!.. да подальше от меня:
Я мала еще, боюся я коня".-
"Мак червонный под твоим цветет окном;
Мак притоптан: кто ходил к тебе по нем?"-
"Полно, парень, злые речи говорить!
К сиротинке бедной станет кто ходить!"-
"Бог с тобою! До тебя мне дела нет;
Да скажи, зачем ты сердишься на свет?"-
"Я не знаю, что-то сталося со мной:
Все мне грустно, плакать хочется одной".

1843

Молода еще девица я была,
Наша армия в поход куда-то шла.
Вечерело. Я стояла у ворот -
А по улице все конница идет.
К воротам подъехал барин молодой,
Мне сказал: "Напои, красавица, водой!"
Он напился, крепко руку мне пожал,
Наклонился и меня поцеловал...
Он уехал... долго я смотрела вслед:
Жарко стало мне, в очах мутился свет,
Целу ноченьку мне спать было невмочь:
Раскрасавец барин снился мне всю ночь.
Вот недавно - я вдовой уже была,
Четырех уж дочек замуж отдала -
К нам заехал на квартиру генерал...
Весь простреленный, так жалобно стонал...
Я взглянула - встрепенулася душой:
Это он, красавец барин молодой;
Тот же голос, тот огонь в его глазах,
Только много седины в его кудрях.
И опять я целу ночку не спала,
Целу ночку молодой опять была.

1841

Я недугом томим,
Но отрадно мне с ним,
Мне приятны недуга мученья.
Он ужасней всего,
Но и прелесть его
На земле не имеет сравненья.

Я недугом объят:
Вижу демонов, ад,
Вижу мир в наготе подземельной;
Вижу солнце без дня,
Вижу свет без огня,
Вижу мглы океан беспредельный.

С чёрной тучей грущу,
С буйным морем ропщу,
Вижу светлых алмазов рожденье;
Знаю, в недрах земли
Как граниты росли,
Чую трав и дерев прозябенье.

На земле тяжело,
На земле несветло:
Всё здесь пахнет и златом, и кровью!
Люди ближних гнетут,
Люди честь продают
И торгую святою любовью...

Полечу на эфир:
Как прекрасен тот мир!
Как блестящие звёзды роями
В стройном чине плывут,
Кольца огненны вьют
И расходятся вольно кругами...

И в гармонии той
Я летаю душой.
Свет неведомый ум озаряет.
Пред умом тает тьма,
И природа сама
Перед ним тайники отворяет.

Звёзд небесных светлей,
Краше солнца лучей
И зарницы полночной живее,
Ярче жгучих очей
Ненаглядной моей
Он в душе непонятно светлеет!

Но недуг отлетит:
Начинаю я жить,
Прозябать, как земное творенье,
Стану в мире страдать
И, как радости, ждать
Мой прекрасный недуг - вдохновенье.

1837

«Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?» —
На Коноплиночку в степу Будяк тукав.
«Да як рости мені? і сам здоров ти знаєш,
Що землю у мене з-під-корінця забрав».

Бува і чоловік сьому колючці пара:
Людей товче та й жде, щоб хто його кохав.
Я бачив сам таких і, може б, показав,
Та цур йому! розсерджу комісара!

Лисичка подала у суд таку бумагу:
Що бачила вона, як попеластий Віл
На панській винниці пив, як мошенник, брагу,
Їв сіно, і овес, і сіль.
Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки.
Давай вони його по-своєму судить
Трохи не цілі сутки.
«Як можна гріх такий зробить!
Воно було б зовсім не диво,
Коли б він їв собі м'ясиво»,—
Ведмідь сердито став ревіть.
«А то він сіно їв!» — Вовки завили.
Віл щось почав був говорить,
Да судді річ його спочинку перебили,
Бо він ситенький був. І так опреділили
І приказали записать:
«Понеже Віл признався попеластий,
Що він їв сіно, сіль, овес і всякі сласті,
Так за такі гріхи його четвертувать
І м'ясо розідрать суддям на рівні часті,
Лисичці ж ратиці оддать».

Глянь, глянь, летять, та їх летить чимало,
Куди оце летять з оселі Горобці?
Дивлюсь, у сад, побралися молодці.
На Вишеньці їх сеть-то насідало,
І бенкет зараз підняли;
Цвірінькають, джеркочуть, знай, на Вишні
Із ранку самого до пізньої пори,
Я простий чоловік, то й взяв собі на мислі,
Що Вишеньці моїй предобре у саду,
Що їй превесело, бо як край еї йду
Або і так коли зирну у сад із хати,
Все звелять горобці по гілочках скакати.
Ось тиждень як, не був, дивлюсь — кат його ма!
На. Вишеньці, гостей нема.
Чого лишень вони літаті перестали?
Як розібрав, бодай-, і не казать!'
Ох! поти жевжики вчащали,
Поки і всі ягоди на Вишні обдзюбали —
Тепер да бідної ніколи не летять.

Ізліз мій дядько на дзвоницю
Та, знай, гука: «Оце кумедія яка!
Всі люди на землі мов ті перепелиці:
Здається більший з них не більше п'ятака.'
Гай, гай! .Як же вони дрібненькі!
Так ось коли я їх як треба розібрав!»
А мимо йдучи, хтось на дядька показав
Та, далебі, мене спитав:
«Що то таке, чи щур, чи горобець маленький?»

1840

На ставі пишно Лебедь плив,
А Гуси сірії край його поринали.
«Хіба оцей біляк вас з глузду звів? —
Один Гусак загомонів,—
Чого ви, братця, так баньки повитріщали?
Ми попеласті всі, а він один між нас
Своє пиндючить пір'я білеї
Коли б ви тілько захотіли,
Щоб разом, стало бить, вся беседа взялась,
Ми б панича сього якраз перемастили».
І завелась на ставі геркотня,
Гусине діло закипіло:
Таскають, грязь і глей,зо дна
Да мажуть Лебедя, щоб пір'я посіріло.
Обмазали кругом — і трохи галас стих;
А Лебедь плись на дно — і випурнув як сніг.

Я бачив, як пшеницю мили:
То щонайкращеє зерно
У воду тільки плись, якраз пішло на дно,
Полова ж, навісна, пливе собі по хвилі.

Привів мене господь побачить і панів:
Мов простий чоловік, там інший пан сидів,
Другі, задравши ніс, розприндившись, ходили.
І здумав зараз я, як тільки поглядів,
Що бачив, як пшеницю мили.

Хто знає Оржицю? а нуте, обзивайтесь!
Усі мовчать. Гай-гай, які шолопаї!
Вона в Сулу тече у нашій стороні.
(Ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь.)
На річці тій жили батьки мої
І панства чортів тиск: Василь, Іван, Микола,
Народ письменний, страх,
Бував у всяких школах,
Один балакає на сотні язиках.
Арабську цифиру, мовляв, закон турецький,
Все тямлять, джеркотять, як гуси, по-німецьки.
Подумаєш, чого-то чоловік не зна!
Да не об тім, бач, річ. Усю торішню зиму
Рибалка ятером ловив в тій річці рибу;
Рибалка байдуже, аж ось прийшла весна,
Пригріло сонечко і з поля сніг погнало;
У річку сніг побіг, і Оржиця заграла,
І ятір, граючи, водою занесла.
«Уже ж вона мені отут сидить в печінках,
Ся річка каторжна! —рибалка став казать.—
Куць виграв, куць програв, ось слухай лишень,
жінко:

Піду я до Сули скажену позивать!»
І розні деякі казав, сердега, речі,
Із злості, як москаль, усячину гукав;
А далі почепив собі сакви на плечі,
У люльку пхнув огню, ціпок у руки взяв
І річку позцвать до річки почвалав.
Чи довго він ішов, чи ні, того не знаю;
Про те ніколи сам Рибалка не казав;
А тільки він дійшов, як слідує, до краю.
Сула шумить, гуляє по степам.
Рибалка дивиться і очі протирає:
Не вірить сам своїм очам,
Бо по Сулі — чорти б їх мучив матір —
Пливуть хлівці, стіжки, діжки, усякий крам
І бідного його ниряє ятір!
Здихнув Рибалочка да і назад поплівсь.
А що, земляче, поживибвсь?

Ось слухайте, пани, бувайте ви здорові!
Еге, Охріменко дурний:
Пішов прохать у повітовий,
Що обідрав його наш писар волосний.

Заграло, запінилось синєє море,
І буйнії вітри по морю шумлять,
І хвиля гуляє, мов чорнії гори
Одна за другою біжать.
Як темная нічка, насупились хмари,
В тих хмарах, мов голос небесної кари,
За громом громи гуркотять.

І грає, і піниться синєє море.
Хтось човен на море пустив,
Бурхнув він по хвилі, ниряє на волі,
Од берега геть покотив;
Качається, бідний, один без весельця.
Ох, жаль мені човна, ох, жаль мого серця!
Чого він під бурю поплив?

Ущухнуло море, і хвилі вляглися;
Пустують по піні мавки;
Уп'ять забіліли, уп'ять простяглися
По морю кругом байдаки;
Де ж човен'дівався, де плавле, мій милий?
Мабуть, він не плавле, бо онде по хвилі
Біліють із його тріски.

Як човнові море, для мене світ білий
Ізмалку здавався страшним;
Да як заховаться? не можна ж вік цілий
Пробути з собою, одним.
Прощай, мій покою, пускаюсь у море!
І, може, недоля і лютеє горе .
Пограються з човном моїм.

1833

«Ні, мамо, не можи» нелюба любить!
Нещасная доля із нелюбом жить.
Ох, тяжко, ох, важко з инм річ розмовляти!
Хай лучче я буду ввесь вік дівовати!»

— Хіба ж ти не бачиш, яка я стара?
Мені в домовину лягати пора.
Як очі закрию, що буде з тобою?
Останешся, доню, одна, сиротою!

А в світі якеє життя сироті?
І горе, і нужду терпітимеш ти.
Я, дочку пустивши, мовляв, на поталу,
Стогнать під землею як горлиця стану.

«О мамо, голубко, не пдач, ие ридай.
Готуй рушники і хустки вишивай.
Нехай за нелюбом я щастя утрачу;
Ти будеш весела, одна я заплачу!»

Ген там, на могилі, хрест божий стоїть,
Під ним радо й вечір матуся квилить;
«О боже мій-милий! що я наробила!
Дочку, як схотіла, із світа згубила!»

1840