Нароялившись рояльно,зароялили роялі.
Звучно звуки зазвучали - озвучуваний звукач таки їх визвучив.

сонце захворіло і вже запізнювалося на небо. запалили ватру, як комунікатор, для коротких новин. ватра теж у сирому й вологому повітрі не могла стати собою. жевріла зірка. небо ж в той час сумно-синьою стрічкою спало в очікуванні свого ясного жовтого доповнення, бо без жовтизни світла сонечка, небо - ніщо, лиш космічна синява. навіть золоті ниви йому не взмозі допомогти, бо їх сяйва видиме лише вдень, яке наразі не може принести сонечко. хоч і хворо в повітрі, енергетика тут, на горизонті, все одно та, що треба, бо хоч не бачиш синьо-жовтого цілісного символізму, ти відчуваєш його атмосферу, потужну енергетику, тільки відкрися і свіло проступить від тебе, із землі. а там, дивись, і сонечко вилізе, мусить здоровим бути. значить буде. можна хотіти і намагатися, для себе ж, не для ворога!

..і зійшло Небо на Землю, подібно Сонцю у Світло. але разом із ними Земля впізнала і Темінь, і Світло, бо несло Небо на Землю свої порядки і звичаї, своїх братів, сестер, а найперше себе. напустило за собою туман, пелену таїнства і загадок. з того почались світогляд (почали бачити і доповнювати собою і здогадками світ), віра, зароджувалось мистецтво, фетишизм, магія, анімізм, тотемізм, елементи філософії ще задовго до існування людської подоби і її уявлень про паралельний світ «вгорі» на Небі, бо ж не могли бути там і називати це «своєю територією», хоча й мали вдосталь місця на Землі, манила незнанням Вись, тому й згодом всяко міряли й намагалися наблизитись до ... самі не знали чого, але були бажання і багата уява, бо то були початки і передпочатки, про що сьогодні вже ми мріємо, але не знов, а наново, не з чистої, а з нової сторінки непочатку книги товстої, може й мудрої, та про те ми, можливо, дізнаємося пізніше.

я померла втретє побачивши тебе-не-тебе не в твоєму світлі згасло все що так хотіло жити лишились твої плями на склянці від випитого томатного соку того що із зів’ялих помідорів посаджених пізнього літа чомусь так пізно чи то так рано а все-таки варто було прожити а жити будем ще будем далеко чи близько вже не важливо сонце зайшло без прощань не давши зрозуміти де варто чи взагалі потрібно ставити крапку бо тільки жалкую що пишу пишу пишу так навмисне чужим стилем але величезним але у своїх словах своїми думками за які вдячна всім негероям і тобі і тобі-тому-хто-читає низьких уклін за надихання нашим життям нашим кінострічкам які закінчились лише на цьому папері але реалії водоспаду світу житимуть до апокаліпсису на який сподіваємося треба буде йти якщо треба буде як на сеанс у кінозал і вийти з нього мусимо мудрішими сповненими бажань ідей світла позитивного песимізму бо треба продовжувати нести ідею нескінченності та приспівів що часто повторюються тут чи то там не буде місця
я померла нерухомо стоявши на комі шоковано спостерігала її пертворення у безжальну крапку
але не варто сумувати якщо хтось засмутився треба вірити і чинити за вірою тримаючи в живих серцях надію
відродження пінкфлойдівської доби мусить бути і я з нетерпінням цього чекаю бо гадаю що це і буде довгоочікуваним новим початком від старого кінця
«Кінець,але ж був і початок» - хай проникає у свідомість і серце дивний голос Янки Козир

«сьогодні ти мій. я твоя королева. не тому королева, що твоя, а тому твоя, бо королева», а завтра будуть скинули з престолу, будуть били корону, змішають з болотом роками набуту репутацію, і вже, навіть не проста селянка, розбита панянка буде озиратись, шукаючи тебе, зниклого безвісти разом із її фортуною.
буде наступило.
нещасна
розбита жінка
з надією
в сьозах
бродить по сцені з
недопалком свічі талану,
шукає в темряві життя,
не може зрозуміти прикрого буття,
бо щойно втратила сенс існування, сповненого чаром слави,
реальної примари власне щирого життя.
ну як так могло статись? хто б подумав, коли життя, пророчене наперед, так легко збувалось в тяжких трудах і квітах долі. повітря було забагато.
тепер же дихать нічим стало.
а що казати за життя? нема й того
усе пропало,
тож думать треба було стало...
за плату вірності мистецтву...
ця жінка витратилась зовсім,
сповна задовільнила всіх артжерців,
коханню місця тут не стало
самотніше нікому не бувало...
а з неї вилися вірші
на щастя-жаль не у мої пісні.