Ні, не боляче… Просто хижак вивертає назовні.
Хоч навколішки встань, а молитися точно не слід.
Під колінами тане підлога… і очі, як дірка у човні, -
Труять душу новини, розмови і люди – обгортки від бід...

23/04/2016

І ямбами твоє ім’я в потилиці!
Так нудить... Певне, творча гіпоксія:
Один удар – і в серця зводить вилиці.
Подайте запальничку! Може стліє...

04.12.2009 р.

Я вже грала цю п’єсу – в ній всі монологи сумні,
У фіналі – фінал, всі актори – моральні химери…
Ми вдавали, що знаємо роль, та воліли партери,
Щоб горів режисер у байдужості кволім вогні…

Нарікали на небо, на велич людей і світил,
Променисті слова без останку стікали в долоні...
Зараз нам все одно… Лиш пульсують пригнічено скроні,
І ховає душа свіжі болі вчорашніх могил.

26 листопада 2009 р.

Дивись крізь мене в порцеляну ночі:
Я ж тільки дим, брудна пригорща солі…
В тобі колись блукали мої очі –
У кволій схованці пригніченої волі.

Тепер дивись! Твій погляд не бентежить,
Ти не палаєш… Може вже й немає
Того вогню? Та знай – за нами стежать –
Таких, як я, повільно відпускає…

23.11.2009 р.

Якось порожньо так... То, мабуть, уже осінь
Наступає на п'яти, хоч як не біжи...
Чужих доль і кохань журавлі стоголосі
Все продовжують шлях до своєї межі.

Як самотньо і холодно падає небо
Металевим забралом на наші думки.
Не почуєш мене, бо шепочу до тебе:
Розлилося життя - вже не ті береги...

15.10.2009 р.

Моя душа формату А4,
Думки бітом по клаві цокотять…
А простір в межах власної квартири –
Квадратні метри волі – що з них взять?..

І тут тобі – кохання, дружба й доля!
Глобальне і нудне, печаль і синь…
Біжи! У борщик вкинеш трохи солі –
І знову в свої роздуми поглянь =)

09/06/2009

Не приводь її до мене,
Свою хвору Мельпомену –
Я на дні!
Стліють душі у сакралі,
Маски усмішки й печалі –
Вже в труні…

Амплуа – вино іскристе,
Твоїх дум густе намисто…
Ще не час!
Літо в снах моїх пророче
Знає дні і карі ночі –
Знає нас…

Позабыта... Пургой заметенная
Эта злоба моя полуночная,
Жаром сердца и льдом опаленная,
Как на небе звезда одинокая...

Разорвется - и в бездну осколками...
Разрыдается криком молчания,
Больно ранит нас фразами колкими,
Упиваясь нектаром отчаянья.

Затуманит все мысли, мечтания,
Вырвет память пережитой радости...
И шепнет про беспечность скитания,
Про мучительно горькие сладости.

Напоследок шелками окутает,
Но не спрячет шипы наслаждения.
И с любовью вражду перепутает,
Навсегда позабудет спасение...

Лето, 2006

А мені… мені й дихати важко
Від скупої вірності наших рішень,
Від вірної скупості наших зношень!
Хіба ж ти літаєш, моя пташко?..

Перемоги над нею чекати –
Її перемога на груди вже тисне –
Тепліє-леліє в душі ненависне…
Ромео, хіба ж не важкі в мене лати?..

Поселені на Божій території,
Духовності і волі «мудрі зодчі»,
Творці слиняво-слізної історії –
Ми – вакуум у вишитій сорочці…

Змінюсь? Звичайно!.. Може й до пуття =)
Життя ж іде - химерне і мінливе,
А той, хто бачить в ньому лиш красиве -
Не уявляє, що таке життя...

Па-пара-пара-пара-па…
Чому б не вимкнути свій розум?
Думки – в сміттєвий бак… Ти ба!
Уже і тупість – перший козир!

Злетіли кульками у вись
Питання, ночі, дні… Стоп! Де ти?
Ні! Так не піде – повернись!!!
Дратуй мене – під ніс куплети… =)

Ввімкну назад… і знову що?
Вулкани-стреси понад дозу…
Ти прочитав мій лист?! Дійшов???
О, Боже! Вимкнути б мій розум!..

26.05.2009 р.

Самотою жорстоко розбитий вокзал твого погляду -
На підвалини синьо-спустошених поверхів стель…
Як востаннє барився – боявся життєвого огляду:
Почуттями, вершинами, тінями заздрісних скель.

Не важливо, чи так я живу, чи всього лише думаю –
Ти приїдеш туди, бо інакше зробити б не зміг.
Я піду, от тоді ти зайдеш, от тоді буде «all of you»,
А до того – зустріну подалі – не стань на поріг!

Я ловити й не думала! Знай: як задумаєш – зловишся!
Відпустити?.. Чи зняти з реєстру засмучених душ?
Не до тої звертаєшся, любий, не тому ти молишся:
Подивися у воду! Поверхні лишень не поруш!..


25.05.2009 р.

Лиш темна ніч… і дотик твого тіла –
Пекельний, як вогонь, п’янкі уста,
Від погляду твого душа німіла,
Стояла тиша вічна і проста…

Тремтіння губ і водоспад цілунків,
Безмежжя ніжності твоїх долонь…
Ми випили любов із райських трунків –
Ми вибрали на двох один полон...

Свідомість марила, жила тобою,
Здавалося – все сон, коротка мить…
Підступний ранок змив тепло водою,
Та пам’яті душі йому не змить!

"Це та, яка ніколи не здається..."
Життя мене зламало, певен будь!
Що кажеш ти? Хто у кінці сміється,
Той переміг? Не впевнена... Мабуть...

Тоді я посміятись пропоную!
Над ким? Хіба важливо? Просто так!..
Ти знаєш, завжди людям імпоную -
Тим, хто зловив непевність у кулак.

=)

Дихати дайте!.. Дихати вільно!..
Геть заберіть надоїдливі руки!..
Дружні обійми тиснуть так сильно –
Чую сердець ваших заздрісні стуки…

Дайте повітря – амбіцій і волі –
Я вже сама відчиню своє небо…
Чи боїтеся?.. Я сильна – ви кволі!
Я – переможець… І фактів не треба!

Уносит ночь печали и мечты,
Но все горит в душе пожар разлуки,
Я вспоминаю, как смеешься ты,
Твой нежный взгляд, неистовые руки.

Твои прикосновения, слова,
Признания, манящие надежды…
И так в истоме кружит голова,
Ведь ты – единственный и самый нежный!

С тобою в этом мире мы одни,
Мы перепутали века и годы…
Мне снятся звезд далекие огни,
Но тяготит величие свободы…

Порою мне так пусто без тебя…
Душа, как странник, не найдет покоя.
Но я живу, воспоминания храня,
Люблю тебя, дышу я лишь тобою!

2005

Моя самотність чорнокрилим птахом
Не лине з вуст, не б’ється пульсом… ні!
Вона принишкла, оповита жахом,
Приспана болем, слухає пісні…

Вона зсередини закрила книгу:
Душі літопис і мого буття…
Не буду я чекати на відлигу,
Мене вже більш не крають почуття!

Засни! Помри! О… сіра моя доле!
Вкраду твій подих і продам твій крам!
Це краще, ніж нічне холодне поле,
Ніж знати те, що він уже не сам!

2005 р.

Вгорі холодне небо, втомлене і сиве,
Готується до сну, гойдає день…
А я живу під ним, чекаючи на диво,
І дихаю теплом його легень.

Лежати горілиць, вдихати цю свободу,
Сприймати сум крізь призму золоту…
А небо все ще ллє оту живильну воду,
І плаче старістю, клянучи самоту…

Коли заблукає у місячнім світлі дорога до тебе,
Коли зникнуть зорі у темному небі і згаснуть вогні -
Поклич мене тихо і лагідно, мов та зозуля, до себе,
Що в саду моєму так ніжно кує уночі...

Поклич - і прийду я... У добру й недобру годину,
Якщо навіть буду я в зовсім далеких краях,
Та й там, все одно, я до тебе, голубко, полину
І буду співати з тобою у теплих полях...

листопад 2003 р.

Я відчуваю тихі кроки в срібній тиші,
Ловлю твій подих теплий, блиск очей…
У небо падати, здійматися все вище:
До зір смарагдових, бурштинових ночей…

У скронях ніжний шепіт пульсом б’ється,
Твоя душа живе в моїх думках,
І мріями в ударах мого серця
Злітає щастя легкокрилий птах…

11.02.2009 р.

Я так устала падать в эту бездну,
Где только тьма, страдания и мрак,
И если хочешь… Хочешь, я исчезну?
Шепни на ухо, дай мне только знак…

Уйди за поворот, в тумане растворись,
Закрой мои глаза и дай покой…
Ведь так никчёмна эта злая жизнь:
Пусть станет без тебя она пустой!

О, эти раны все не заживают,
Осколками любовь вонзилась в плоть –
Так боль реальна, но они не знают,
Как нам помочь все это побороть…

Я попытаюсь все стереть, любимый…
Поверить, что ушел ты навсегда!
Но ты со мной, ты памятью хранимый,
Ты – мой, но я… по-прежнему одна…

11.02.2009 г.

Мы лишь люди… глупы, как всегда…
Строим замки на кладбище снов,
Растираем во прах города,
Убиваем осколками слов...

Мы не звери! До них далеко!
Мы хитры, безрассудны и злы…
Мы засорены так глубоко,
Что чернее угля и золы…

Чувства близких для нас – это тень,
Наша выгода – вот самоцель!
Мы во тьму обращаем наш день,
Обменяв все глубины на мель…

No name, no face, no home,
And now I’m almost dead.
This summer was such warm
As voices in my head…

My single soul lives far away,
I don’t know what I need!
I cry… I lost myself again…
But I will breathe… You’ll see!

Немає слів… ні, є! Та, все ж, немає…
Холодна, невимовна глибочінь…
Як палко хтось когось і десь кохає,
Вдивляючись в очей безмежну синь…

Сьогодні ця любов настільки сильна,
Міцне, паралізуюче чуття.
А завтра – ти одна, ти зовсім вільна…
З нуля розпочинається життя…

Зітреш солодкий присмак поцілунку,
Фотоальбом свідомості зітреш.
Нова… Людина вищого ґатунку:
Готова ти до всього і без меж.

То що ж любов, l'amur… оте кохання?..
Пішло? Згадаєш? Ні… Чого мовчиш?!
Ти топиш в склянці горе й безталання.
Навіщо?! У минулому залиш!

Любила, сподівалася, клялася…
То й що? Допомогло? Звичайно ж, ні!
Без нього все ж на ноги ти звелася,
Ти ж сильна… Сильні лиш в самотині…

А може і нема її, любові?
Брехлива пустка, твій адреналін…
Усе й нічого у єдинім слові,
Одна асоціація – це він.

Пройшли роки… та знову ти кохаєш!
Не спиш, на зорі дивишся сумні…
Страждаєш, плачеш… від усіх тікаєш…
Чому ж ти не повірила мені?..

Ты – запретный смертельный наркотик…
Без тебя жизнь – мучения ада!..
Ты – беглец, я – бесстрашный охотник:
Ты все дальше – а я только рада!

И, казалось бы, можно смириться:
Бросить якорь, спустить паруса…
Ведь с тобою мы – гордые птицы,
Мы – планеты одной полюса.

Параллели, синонимы, рифмы –
Мы так близко, но так осторожны...
Мы – мазки черно-белой палитры,
На холсте так безлики, ничтожны…

Сквозь столетия, бури и нравы
Пронесем эту боль безнадежно,
Но в одном лишь останемся правы:
Вместе – тьма, но и врозь – невозможно!..

Не нужен Твоего прощения оскал!
Сама могу легко сказать: «Прощаю!»
Я – гордость – твой душевный маргинал –
Во тьме седых сомнений обнищаю…

Я не покаюсь о тебе в судьбе своей:
Пусть будет так – отныне и до тризны!
В рыданьях летних проливных дождей
Мои слова послушны и капризны…

Ты запираешь мое сердце на засов –
Уходишь тенью от своих ответов…
Завистливые хоры голосов
Поют нам злые арии советов…

На відчайдуха-самогубця схожий:
Влітаєш в петлю пострілом одним,
Кидаєшся під потяг, тонеш…Може,
То все пусте…Жага життєвих рим…

Помалу тягнеш ниточку надії
На штучній паралелі сподівань…
Ремінісцентні образи та мрії –
Будівники скляних мостів вагань.

Безглуздо-дикий ілюзорний світ
Поглинув порожнечу почуттів –
Не чуєш серця…Тягне, мов магніт…
Ти просто дослухаєшся до слів.

Когда посмотришь ты в мои глаза,
Как в темные распахнутые двери,
Увидишь лишь, как льдинкою слеза
Вниз упадет…И скажешь: «Я не верю!»

В душе моей все умерло навеки,
Лишь злая боль без проблеска надежды…
А в жилах ноют холодом расплавленные реки
И не цветут сады весенние, как прежде…

И не пытайся отогреть меня любовью!
Ей вход закрыт, есть место только мести!
Замерзли чувства, загнанные болью,
Сгорели мысли в лаве вечной лести…

Бо стояти над прірвою
з саморобними крилами -
надзвичайно страшно...


Вона стояла там, згорнувши крила,
Закривши очі, слухала пітьму…
У тиші кроків шепіт не вловила,
Удари серця та душі струну…

Вона не знала, що він тут – навколо,
Вона не думала, що він – у ній…
Молилась… і не кинула додолу
Ті крила, що лишились їй одній…

Сльоза скотилася безмежним горем,
Шалене серце вилітало геть,
А страх поволі наближався полем
І дихав у потилицю ледь-ледь…

Вона подумала, що час змиритись:
Стрілою самоти – на глибину…
Але ж… Не може доля помилитись:
Її кохає він… лише її одну…

11.12.2008 р.

Я – твій гріх… твій смертний гріх…
Я – ковток води в пісках пустелі,
Я – прощення від гріхів усіх
І розплата вічна, наче скеля.

Я – твій голос, слово, розум твій,
Я – твоя загадка незбагненна,
Я – безодня, ну а ти – у ній:
Де б не був ти – будеш біля мене!

Я – твоє прокляття, згуба й мука,
Я – твій темний ангел на плечі.
Я все знаю! Знає все розлука,
Тільки ти не говори, мовчи…

14.12.2008 р.

Пусті слова, пусті думки… Один маршрут…
Загублені серця в розгублених риданнях –
Ми продали їх за нікчемний бруд,
Знівечене, п’янке і дике безталання…

До чого щастя?.. Правда – в самоті,
В стражданнях гірких, у сльозах, у втомі…
Це – все твоє надбання у житті,
Моменти щастя – зовсім невагомі!

Я ненавиджу слово «майбутнє»…
І ненавиджу слово «чекати»…
Що нам ті дефініції, сутність?
Ми приречені просто страждати…

Переписана начисто доля,
Перероблена з чорного в сіре,
Переліплена в снах і покорі –
Лише вдавана сила та віра…

Тебе я мушу вистраждати… Мушу!
З кінця і краю, з пекла до небес:
За тебе вмерти і продати душу,
Щоб знову ти в очах моїх воскрес…

Тебе я мушу сотні раз прощати!
Вертати з темряви й прогнати в ніч …
Мовчати, вірити, чекати й знати,
Що не розтанеш серед тих облич…

Тебе я мушу загубити в бурі,
Залишити самого в час страшний,
Щоб потім зрозуміти у зажурі,
Що ти – єдиний… Цілковито мій…

Я крикну, ковтаючи вітер вологий губами,
Залишу думки у колодязі вічних світів:
Здається, закрилася брама небесна над нами –
Але ж я хотіла, щоб цього і сам ти хотів…

В червоне фарбую вчорашнє сумне моє чорне,
Вбиваю останній гвіздок у щасливу труну…
А смуток холодний до себе так лагідно горне,
Впиваючись кігтями в сиву від зойку луну…

Все сказане мною – то сповідь душі перед смертю,
Слова з ешафоту, благання до Твого Петра…
Так дай же притулок моєму тендітному серцю,
Розбитому вщент ніжним співом людського «добра»!..

Я відчуваю потяги до прози:
Слова втрачають свій реальний сенс.
То як твій настрій, метеопрогнози?..
Все добре? Значить, побороли стрес... :)

У мене все, як завжди, пречудово:
Інет і кава - звичний мій процес.
Сумую? Ні! Та що ти... все так "кльово"...
Чому ж тоді писала смс?..

Мммм... зводить мозок від думок...
I need your help/ I need you so...
Не допоможе "русский рок",
Не вилікує тіло soul...

Суворі шпальта web-сторінок
З'їдають кожен біт душі:
Я - майже стертий фотознімок,
Я - голос відчаю в тиші...

Дефрагментація стосунків -
Вже не шекспірівський сонет -
Потік безглуздих смайл-цілунків:
Невже життя - це Internet?!

Ти вкрав мої сни, закарбовані в мріях,
Ти висушив сльози, забуті в піснях…
І навіть пекельний той попіл на віях,
Що жив раннім птахом в туманних гаях.

Ти зник…Не залишив свій подих на скроні…
Розбив мою долю, надію, мій шлях!
Ти навіть не думав, що десь на осонні
Колись було тепло у весняних днях…

Ти просто пішов, загубився в світанні…
Злякався безглуздо-сумної пітьми.
А я йшла назустріч їй, ніби востаннє,
Шукала кохання твоє між людьми!

Чому я могла? І чому не забула?
Чому була здатна продовжити бій?..
Я просто, мабуть, ще тоді не збагнула,
Що ти – то не ти… і що мій – то не мій!

Тихий, лагідний шепіт зелених тополь,
Ти і я в одинокому місті...
Я устами торкатимусь теплих долонь -
А у відповідь - тиша імлиста.

Шепіт, лагідний шепіт зелених тополь -
Краще, ніж одиноке мовчання...
Тиша в місті, безлюдне мереживо доль,
Безнадія і смуток чекання.

А я чую той шепіт підступних тополь:
Про кохання, про ніжність, про тебе...
Загубитись в очах, потонути дозволь!
І не знаю - для чого?.. Так треба...

Ніжний, лагідний шепіт веселих тополь...
Ти розтанув... пішов... розчинився...
Я одна серед міста, лиш шепіт отой -
Гірка згадка, навколо лишився...