Дуже до речі, сьогодні на дружньому сайті "Гоголівська академія" завершився конкурс перекладів. Кому цікаво :
http://gak.com.ua/authors/10404

Нещодавно вийшла у світ поетична збірка нашого колеги по перу Сонця Місяця, з чим його і вітаю! :)

Подальших успіхів і натхнення!

наближається тиша. великою невидимою кулею.
боязко пробігає тінь. тінь тіні. ледь-тінь.
напруга росте, куля накочується
і чавить усе на своєму шляху.
навкілля завмирає. мовкне.
простір, позбавлений звуків, стискається
у сірникову коробку.
частки секунд пульсуючим ланцюжком
з’єднуються у безперервність.

тихо як у вусі. тихо. ти–хо.
тихо аж дзвінко. дзень! дзень-дзень!
дзвенить.
рої різдвяних дзвоників
починають кружляти довкола жарівки,
яка, мабуть, світить попід стелею чи не вічність.
здалеку, спочатку ледь чутно,
озиваються трійчасті дзвони
якоїсь містичної дзвіниці.

сміливіше, гучніше, ближче.
гудуть, наввипередки розхитують землю -
балам-балам!балам-балам!
знову дзвоники, знову дзвони.. двоники - дзвони...
як грім вривається між того галасу
розкотистий удар велетенського дзвона:
бамм! баммм! бамммм!
стеля починає обертатися і опускатися донизу,
сірникова коробка зменшується, тиша росте,
звуки немилосердно зливаються, резонують,
жарівка під стелею біліє
і сипле пекучими голками.
обертаючись разом зі стелею,
утворює безперервне сліпуче коло.
ще трохи і, здається, що у вухах вибухнуть бобми.

раптом – скрип.
короткий, тихий, ненавмисний.
все зависає. на мить. здивовано.
тиша тиші...

жарівка відчайдушно спалахує
і гасне, сходячи жаринами.
як у сповільненій зйомці,
рух повертає у зворотньому керунку:
стеля розкуручується догори,
сірникова коробка з тріском росте,
збільшується, наповнюється повітрям,
великий дзвін задихається
і з глухим зойком розколюється навпіл.
опадає додолу, плавно, немов пливе
через товщу безбарвної олії,
дзвони і дзвоники
наздоганяють його череп'ям і дрібними порошинами,
невидима куля втрачає вагу, розчиняється
у живих потоках барв, що раптом вигулькнули
нізвідки, запахів, що їх супроводжують.
з глухого кута виразно вимальовується вікно,
відчиняється і тріпоче назустріч фіранками-крильми.
вакуум наповнюють знайомі речі,
на душі стає легко і звично.
на душі стає вільно.

ходила босоніж по відталинах
і слухала, як мовчать двоє – він і вона
довго мовчали
мовчали важко
мовчали голосно
аж грушки на вербі задзвонили
а потім засохли і розкришилися
і верба всохла
ще до Стрітення
і розкололася на дві половини

а зроби-но мені
з того дерева
сани
бо слизько душі
на весняному льоду
ліва половина вгору везтиме
права – додолу
а коли ніч стане рівна дню
посаджу кісточку
і виросте дичка
і вигляне сонце
і покропить дощ
і розтануть сани
і задзвонять дзвони на дичці
і зав’ється кривий танець
довкола колиски
і стане день гомоніти
і стане ніч колисати
а сонце з місяцем
у піжмурки гулятимуть
він зниже плечима
вона зітхне
і покотиться колесо
аж доки його не видно стане

каплиця ніколи не спить.

каплиця чуває.
перебирає вервицю тривання,
приймаючи подорожніх.

коли запалюють свічку,
відчиняє образи,
і благословляє на день.

коли надходить ніч,
вона вкладається не спати.

приглядається до облич,
які течуть крізь лики святих,
і збирає у дзвін поклони.

пильно стереже молитви.
малі і великі,
тихі й гучні,
у горі та радості.

рано-вранці,
коли від першого світла
осипаються вітражі,
сяєво супокою
наповнює
її простір,
вкарбовуючи
у позачасся.

необхідність чатує
біля дверей мого пробудження,
готуючись до денного поспіху
і відхекуючись на черговій зупинці.

коли маршрутка, переповнена голосами,
нарешті вибухає на кінцевій,
світ затихає.

соборний дзвін
преображає місто,
і Полтва повертає
свої русла до витоків,
щоби промовити
вранішню молитву подяки.

тремтить пальмове листя,
що це йому діється? -
щойно зеленіло,
а вже й жовкне,
щойно жовкло,
уже й чорніє.

а верба пригадує,
дивується,
полохливо їжить котики.
і так день за днем,
рік за роком...
_

сьогодні встелятимуть землю
листям пальмовим, .
а завтра його топтатимуть.

розпинатимуть,
щоб Воскрес.
Воскресатиме,
щоб розіп’ятим бути.

день за днем,
рік за роком.

усміхнеться верба котиками -
забудуть гілки,
що листям пальмовим
зналися.
писанки писатимуть.

зійде сонце,
утре сльози воскові.

і настане Третій день,
як мовлено.

прийшли.
свічку від молитов запалити.

дихнуло кадило.
розтеклося благословення
воском і ялівцем.

зачерпнули води цілющої -
кипить,
гартує вогнем,
охрещує.

дзвонять дзвони,
обпікаючи морозами
йорданськими.

у ялівці пташка
цівкнула,
дзьобнула
сиву ягоду.

а день собі радіє та довшає.

1.
обережно -
на подвір’ї злий пес.
обережно -
на твоєму подвір’ї
чужий злий пес.
обережно,
моє подвір’я -
гицлярня для чужих
і злих.

2.
течуть сльози.
кажете, врекли?
візьміть молоток -
забийте на місце
несподіваний цвях.


3.
чобіток
давно готовий.
але минулорічний
ще порожніє
бажаннями.
вчеплю новий,
може Санта не здогадається,
як довго його чекаю.

тиха зоря
радість возвіщає.
лиця –тарелі.
світлом повняться.

дванадцять апостолів
свічки несуть у Святвечір.

шурхотить сіно,
гучнішає коляда.

Христос рождається.

і народиться Месія...
маємо вуха, щоб слухати.
чуємо.
і звістить це зоря...
маємо очі бачити.
сяйво зі Сходу.
маємо серце, щоб вірити.
Син Божий.
маємо душу, щоб відчувати.
Ідімо ж, поклонімося...

Радій, мати Маріє – не час плакати.

кружляють кружляють
дрібні лелітки
заламують руки
ламаються навпіл
лементують заточуються
підіймаються
біжать дорогою
догори до неба
аби не догоріти
аби донести світло
зі сволоку світу

ми - свято
ми – тихо
ми біло

Завмерли дерева,
у покірному благанні
взивають до неба
жовтими долонями.
І розносить вітер
дахами їхні зітхання,
сумні від самотності,
і стихає благоговійно
від усвідомлення
нетлінності живої душі
у проминанні земному.

У маленькому царстві
згасає день,
і, вперше промерзла до сивини, ніч
запалює крихітний каганчик
у горіховій шкаралупці,
щоб не скрадатися навпомацки,
щоб потім довго-довго,
майже у півжиття,
під невиразні відблиски
просвічувати крізь кору
вколисані думки,
перебирати вервечку
благословенних Богом
дочасних снів.

А вранці випаде манна небесна,
яку люди спросоння назвуть
першим снігом.

довго йшли
сонце пражило
вітер шаленів
дощ лупив
сніг заколисував
збивали ноги до крові
обвітреними вустами
спрагло ловили краплі
обвітреним серцем
горнулися до віри
але ж далека гора!
вдалося
таки дійшли
видряпалися на сам верх
зітхнули полегшено
стали і
диву дивуємося
тепер
добре видно
звідки ми
прийшли

зійшов туман
додолу
а гора – не гора
підніжжя

хто ми?
куди йдемо?