1
Хто їсть фрукти непомиті,
й рук не миє - добре робить.
Він найкращий друг на світі
мі-мі-мі-мі-мі-мікроба.

Поклади немите в ротик,
оближи брудне й побачиш,
як стрибну я в твій животик
і відчуєш, як там скачу.

Хоба!

Приспів:
Я мікробчик-обчик-обчик я мікроб.
Дуже-дуже-дуже-дуже хочу, щоб
діточки мене любили
і зі мною всі дружили,
хоба-хоба, хоба-хоба, хоп!

2
Гляньте швидко в мікроскопчик.
Там на вас чекає диво:
Всім привіт! Це я – мікробчик,
і розумний і красивий!

Ні-ні-ні, не лийте воду,
киньте мило, не жартуйте.
Чистоти боюсь я зроду.
А-я-яй, ой-ой, рятуйте !

Приспів:
Я мікробчик-обчик-обчик, я мікроб.
Дуже-дуже-дуже-дуже хочу, щоб
діточки мене любили
і зі мною всі дружили,
хоба-хоба, хоба-хоба, хоба-хоп!

3
Як з мікробами дружити?
Від мікробів лиш хвороби.
Ми не хочемо хворіти.
Утікайте всі мікроби!

Приспів:
Будем ручки завжди з милом мити, щоб
не добрався до животиків мікроб.
Ми здорові й чемні діти,
і не хочемо хворіти.
Мікробахам -барабахам скажем «стоп!»

Посилання на відео: https://www.youtube.com/watch?v=MyRB4-K1gS8

Жив був кіт у місті Львові,
кіт звичайний, смітниковий.
Мав оселю на вокзалі
у якомусь там підвалі.

Кіт щодня ходив на чати:
проводжати й зустрічати
поїзди й локомотиви.
В спеку, холод чи у зливу

кіт мостився на пероні,
та вдивлявся у вагони.
Носом журно й тонкосльозо
дим вдихав із паровоза.

Хто кота уперше бачив,
думав, зараз кіт заплаче.
«Мня-а-а-ав!» – котилося пероном
тоскним, жалісливим тоном.

Але кіт не плакав, тільки
витягав з чохла сопілку,
клав на лавку капелюха
і шукав того, хто б слухав.

Хоч без слів була та пісня,
кожен чув, як в серці тисне:
«Дуже хочеться сосиски,
а крамничка зовсім близько!»

Жив був кіт, що їсти просить.
Кіт живе у місті й досі
Як зустрінете у Львові,
киньте, киньте гріш котові.

Голуби і горобці
накрутили голубців,
поскладали в темний кут.
А сорока тут як тут:
«Я у гості , скре-ке-ке,
що в кутку смачне таке?»
Зазирає, круть і верть:
«Зголодніла я на смерть!»
Прилетіли і сова
і ворона лугова.
Запах ширився крізь ліс
і звірятам вістку ніс:
приманили голубці
і лисичок і зайців.
В закамарках власних нір
голубці занюхав тхір.
Перетнувши річку вбрід,
причалапав дід ведмідь.
За ведмедем слідом з хащ
на обід з’явився лящ.
Дуже скоро за столом
від пожвавлення гуло –
наминали голубці
голуби і горобці,
і сорока, і сова
і ворона лугова.
Втовк аж двадцять п’ять на спір
курокрад захланний тхір.
Підгорілі голубці
з’їли лиски і зайці.
Наймасніший у ляща
за щоками аж лящав
Решту всі пожер ведмідь
і волав: «Іще несіть!»
Згодом глянули в горнець:
тю, останній голубець...
Хто ж той наспритнійший гість,
що його найпершим з’їсть?

з літа до літа щасливий однаково
джміль з контрабасом трюхикає маками
сонце і квіти і зелень смарагдова
грає на повну цвірінькове радіо

час відлітати за хмари на гойдалках –
літніх канікул ще стільки не пройдено
ще безтурботно без пасоки вересня
тягнеться в небо кульбабова вервиця

Як чудово,бо кульбаба
не страшна сердита баба,
що на печі спати мусить,
а усміхнена бабуся.

Життєрадісні смішинки
на зорі кладе в торбинку
і летить над липи, клени
на моріг пругкий зелений.

Там вона, моргнувши хитро,
розв’язавши торбу з вітру,
золоті смішинки сіє
у траву, як літні мрії.

Але іноді кульбабу
у світи мандрівка вабить -
за моря і океани.
Щойно зійде шлях туманний,

із кульбабового ока
у смішинчин цвіт глибоко
утіка павук, що виткав
срібну місяцеву нитку.

Два опасисті ведмеді
продавали бочки з медом
всім звірятам лісовим –
погукали до сови:

«Мед скуштуй-но, люба сово,
він без цукру, чесне слово,
на ніч ложкою черпни –
гарантуєм гарні сни»

А сова: «смішна затія,
бо не сплю, не сплю вночі я –
бо пишу вірші , та ще й
я полюю на мишей

Зайцю теж пропонували:
«Мед бери, його в нас валом!»
Заєць носом покрутив
і утік від смакоти.

Адже це не морква сита,
не капуста соковита,
і не ріпа, й не буряк –
має заєць власний смак.

З вовком теж не сталось дива –
вовка тягне на м’ясиво,
і до того ще й сире.
Мед у горлі лиш дере.

Сподівалися на лиску:
«Мед купи, кумо, - від тиску!»
Їм кокетливо кума:
«В юних тиску ще нема».

Білка, видра і куниця
похвалили для годиться.
Взяли б клеїти горшки,
але надто він важкий.


Не любитель меду й олень,
бо немає в меді солі,
а колючим їжакам
бочка з лубу не така.

Так до вечора ведмедям
не вдалось продати меду.
Крам вантажили на віз,
прикро стало аж до сліз.

Вже дорогою додому
старший скаржився малому:
«Ех, ніхто насправді мід
так не любить , як ведмідь».

Грядками, опіллями
йшов зайчисько стріляний
в хату за кичерою
з рідними вечеряти.

За плечем неторкану
ніс торбину з морквою.
На межі з копицями
всівся підкріпитися.

Заєць зирк у торбу і -
хтось усеньку моркву з’їв,
вигриз дірку з крайчику,
де ж вечеря заяча?!

А їжак-латайбіда
каже зайцю: «Торбу дай,
залатаю дірку я,
щоб вітри не диркали"

Йде вухань із торбою,
в три погуби згорблений.
Торба ледь не лускає –
напхана капустою.

сидять в годиннику маленькі чоловічки -
Тиринь-Пружинь, Ходак – Перестрибак.
у них свої традиції та звичка
працюючи мугикати «тік-так»

а їхній приятель – сонько Горластий Дзвоник,
лише б куняв та спав і ніч, і день.
не пробуй розбудити, бо спросоння
сваритиметься гучно: «дзень-дзелень!»

мені про мешканців розповіла кузина.
я з ними побалакати хотів,
годинник розібрав, якась пружина -
«тиринь», і опинилася в смітті.

поцупили мишки тепло, на горішки
дістанеться їм від кота:
він сир з мишоловки вкраде тишком-нишком,
а сир - то така смакота!

без сиру похмуро у мишачій хаті,
і миші - самі не свої.
котові тепло доведеться віддати,
щоб сир з мишоловки не їв.

плескалося літечко
у дзвінкій ріці
сіяло крізь ситечко
кольоровий цвіт

фарбами веселими
малювало світ
танцювало трелями
між зелених віт

чорними черешнями
колихало сад
ягодами вешталося
їло всі підряд

золотило променем
ніжило теплом
залишивши спомини
швидко утекло

Спи, моя Іриско,
cпи, моя солодка.
Люляють колиску
зіроньки-стокротки.

Птаха білокрила
горне пташенятко,
вушками накрила
мама зайченятко.

В порості ліщини
дрімки ловить лиска.
Спи, моя дитино,
спи, моя Іриско.



2010 р.

На облізлу черепицю
влігся кіт:
«Остогидли жебри ниці -
сором, стид.
Всенький день просив уклінно:
«Їсти дааай!»
Не прожити й день у ліні.
Був би рай,
якби з неба – не дощисько,
молоко...
І м’ясця б у миску чисту
не шматком,
а плястерками, з гарніром
« Kitekat».
І сметани з білим сиром...
І котлет...
щойно виловлених тлустих
надрибин –
хочеш їж, а хоч, милуйся.
От, якби...»
Вийшла дівчинка із брами.
«Так!!! Неси!!!»
Кличе: «Коте, гаму-гаму,
кси- кси-кси».
З даху котик долі скочив -
ось він - я:
« Почастуюся охоче,
смачно, няв».

Хто там скулився у травах -
чи то мишка, чи то ґава
на покинутій галяві,
де шумить прадавній гай?
...Очі блимають зелені -
ходить вовк чи зла Марена...
Серце стукає шалено
і шепоче: утікай!
І біжить мале зайчатко,
а куди – не має гадки:
«де ж поділась рідна хатка,
рідна мама і брати.
Що мені робити далі?
Сил залишилося мало,
сутінки стіною стали
і роззявили роти!»
Серед лісу - безборонне,
дуже втомлене та сонне,
спати – зась, бабай у кроні
запугукав, засопів.
«Хоч би він мене не згамав!
Чом не слухався я маму,
чом побіг я за грибами?
Не їдять зайці грибів...
Більш не буду, обіцяю!
раптом чує, хтось гукає:
«Озовися, Заю, Заю!»-
стрепенулося умить.
«Я отут, агов, матусю!»
і відчуло, сльози дусять,
засвербіло десь у вусі,
ніс від сорому горить.
Очі втерло, ні, не плаче:
«Мамо, братики, пробачте!
Був нечемним і невдячним,
аж сьогодні зрозумів.»
Обійняла мати сина,
цілувала безупину.
І опісля вся родина
Радо рушила домів.

"Ні, не спати ще не досить!" -
невгамовне серце просить -
скраю неба ельфи й досі
водять свій танок на босу,
сріблозвуком, злотословом
творить нічка світ казковий...

Так би слухати, глядіти,
та малих цікавих діток
тягне втома світ за очі -
там де хмарі сон туркоче,
де у місячну колиску
колисанка лине зблизька.


2010 р.

У зозулі в пірї – чічка,
але боса, черевички
на узліссі залишила...

На смарагдовому схилі
ночували в самотині,
де димляться гори сині.
Аби нечисть не вхопила
й не припали часу пилом,
як гласить легенда сива,
чарівна чугайстра сила
обернула їх на квітку -
наче сонце ясне влітку
між шовковими вітрами,
що звиваються багряно.

Лиш знайдете, дітки, зілля,
заструмить «ку-ку» довкіллям.
Не лякайтесь дивних знаків,
це – зозулина подяка:
квітка у часи минулі
в ліс пташину повернула,
дарувала невеличкі
та розкішні черевички.
Щоб сховати слід, зозуля
черевички радо взула,
і до лісу – бігом, чвалом,
(звідки, капосну, прогнали).
Там живе собі й донині...


Навесні ж у теплу днину
відкривають сонцю личко
«зозулині черевички».

травень2010 р.

Плаче котик у кутку -
хтось наддер біленьку лапу,
і Софійка в дитсадку,
й за вікном дощисько капле.

Вушком котик час пряде,
виглядає - стерпла шия,
де моя Софійка де,
хто мою біду зашиє?

Клацнув радісно замок,
голос рідний із порога.
Котик, втішений, замовк -
йде «Котяча допомога».

Вечір сяде під вікном,
кіт засне в міцних обіймах...
Лапка - зцілена давно,
не болить і спить спокійно.


2010 р.

зіроньки срібні блимають дрібно,
тихо летять до вікна,
сон до колиски теплий і рідний
горнеться : «спи-засинай».

ельфи у квітах свічечки гасять-
спатоньки час і пора,
хрущ обізвався втишеним басом,
місяць вхопивши за край.

сни кольорові райдужні сови,
бачиш, несуть зусібіч
слово до слова - цю колискову
тихо співатиме ніч.

ото віднині -
і вже за тиждень...
пильнуй, дитино,
цю дивовижу -
червонобоке
і синьооке,
і гопки –скоки,
як вільні роки.
маленький чижик
весь мак посіє,
тобі залишить
дитинства мрії -
кавальчик паски,
великий кошик...
а ще покласти
всього потрошки:
як пишуть воском,
як чутно дзвони
і стоголосий
гаївки гомін,
і світло свята -
Христос воскресне
благословляти.
і - весни, весни...


2010 р.

Бум і бум, і сто раз бум -
із нічого грюкіт, шум.
Що це аж до неба скаче?
Мій новий червоний м’ячик.
Ой, ловіть, хапайте швидко,
зараз буде гол у шибку...-
трах і бах, і дзень-дзелень!
А не зле ж почався день.

Тішиться руда лисичка,
Що купила черевички -
Гордо лісом походжає.
Тут – де не візьмися, заєць
«Гей, вітаю вас, лисички!» -
Проясніло в лиски личко,
Усміхнулась, рада-рада:
«Гарні черевички, правда?»
« Ні, це я грибам–лисичкам,
Он, сховались у травичці»
Лиска глип - а там сімейка,
Сім лисичок, сім руденьких,
всі тугенькі, невеличкі:
"Ох вони і симпатички!
Хто б подумав, що зустріну
Я отут свою родину,-
Пощастило, що й казати,
Мабуть, нині в мене свято –
Є новенькі черевички,
І знайшлися посестрички!"

Човником до берега -
що привіз нам березень?
А привіз нам радощів
у весняній пригорщі,

потічки- проталини,
щоб потіху мали ми.
Перші квіти проліски
визирають боязко,

чи мороз не вигубить?
Ущипне врядú-годи -
сонечко приластиться,
прожене напасника.

Заспіває пташечка
виповзе мурашечка,
білий світ – обновками.
Йде весна з коновками!

... падав сніг на поріг...

Злився зайчик довговухий:
Назбирав на ковдру пуху,
Того, що зима-бабуся
З неба завжди стільки трусить,
Чемно приволік до хати
І пішов щасливий спати.
Зранку зирк, а з того пуху
ані знаку, ані духу.
І міркує: «От напасті,
Хто ж той пух зумів украсти?-
Слід малий, відбитки пальців,
Як у мого друга-зайця.
Тааак, сліди ведуть до ліжка...
Уночі підкрався нишком...
Ковдру пухову поцупив...
То не сон був! - хтось тут тупав.
От нахаба, от злодюга!
Я ж його вважав за друга».

Відро на чубі, у руці мітла -
Стоїть поважна баба снігова.
Із камінців і рот, і очка два
Морквина де?! Була – і загула.

Сліди дрібні ведуть на манівці,
Одні у поле, інші - ніби в гай.
Ото морока. Ну ж бо, відгадай,
Куди побігли снідати зайці.

2010 р.

Приготую фарби, пензлик і альбом -
Ух, яка зима чудова за вікном.
Де гілляччя виглядає з-під снігів,
Рудохвостий мишолов подріботів.

У рядок - червоні цятки нагорі,
Це сидять птахи поважні, снігурі.
Малюки зліпили бабу снігову,
І тепер спішать на ковзанку нову.

Пролітають білі кулі - файний «пас»,
І одна ото попала в ціль якраз:
Затуляє присоромлено Данилко ніс,
Попередив його Макс, а він поліз…

Намалюю знамениту гру – хокей.
І тебе візьму, не ний уже, ОК.
Найспритніший - воротар, не ловить ґав.
Це, Сергію, справді, я - таки впізнав!

Видається, що готово. Гарно як!
Малювати - я із малечку мастак.
А, казали, що не вийде, хи-хи-хи!
Зачекай, а звідкіля брудні штрихи?..

Забілю швиденько плями у кутку…
Покотився раптом пензлик по листку,
І білило по малюнку - хляп і трась…
Не біда! – це завірюха почалась.


Грудень 2009 р.

Голодно, важко,
Де ти, комашко?
Зимно і сніжно,
Скрутно без їжі.

Птаха ляклива
Прагне поживи,
Дивиться в очі -
Їстоньки хоче.

Жменька пшениці
У годівницю.
Пригорща проса:
«Пташечко, прошу!»

Сало на нитці-
Це для синиці.
Голубам - хліба
Щедро і дрібно.

Добрі гостинці
В диво-хатинці
Харчу багато -
Пташечці свято!

Притьмом сорока,
Де бачить око:
"Радісні вісті -
Гайда всім їсти!»

«Вію, вію білим-білим
М’яко стелю снігу килим»,-
Колом-колом хуртовина
Дме за комір без упину.
Срібні сани, сиві коні,
Виринають із просоння…
А на небі дивні знаки
Сяють, місяць вийде заки.
Сіє тиша таємницю,
Сподівання золотиться.
З неба стелиться до плаю
Ніч Святого Миколая.

Усі чекають Миколая…
Принишкла радість. У вікно
Дитячі личка заглядають –
Ну де ж те ДИВО, де воно?!

До сну дітей гукає мати,
Дрімота крильцями бринить -
Малі силкуються не спати,
Щоб не проґавити…За мить,

Коли з небес, де урочисто
Нуртує білий водограй,
Поллється сяйво золотисте,
І прийде врешті Миколай!

Молодик згорнув доріжку
І приліг поспати трішки
В темряві нічній.
Натомились жваві ніжки,
Затихають крики-смішки
Сонно серед вій…

Мерехтять зірки далекі,
Наливає сяйвом глеки
Дядько Водолій.
Таємничим космотреком
Відміряючи парсеки,
Мчить планета мрій.

А на ній - фантазій діжка:
Літо бавиться у сніжки,
Взимку – буйний сад…
Восьминоги ходять пішки,
Роздають смачні горішки,
Синій шоколад…

«Диво-птиці, диво-звірі :
Та ніхто б і не повірив,
У такі дива.
Я і сам ото, допіру,
Дивувався понад міру,
Що таке бува.

Від магічного салату
Височезним став,як тато,
Лиш без бороди
Побабахкав із гармати,
встиг на вітрі політати
В чарівні світи.

На планеті - стільки волі,
І не треба йти до школи -
Вік би тут сидів.
Та зламав якісь паролі,
І завис на парасолі
Поміж полюсів…»

Верескнула раптом кішка -
Все злилось уперемішку,
Ніби водоспад…
Позіхнув Юрась у ліжку,
«Зореліт» вхопив за ріжки –
Час уже назад.

04.12.2009 р.

Зорі- мишенята.
Круглі оченята,
Зóлота печать,
Дивляться несито:
Місяць надкусити
Зуби норовлять.
Бо ж такий гігантський
Жовтий сир голландський,
Смаколúк нічний.
І ковтають слину
Зорі безупину -
Знають, що смачний.

20.09.09.

Підкинув хтось дбайливій пташці-ночі
Округле срібне місячне яйце.
Вона йому так лагідно туркоче,
По-материнськи горне під крильце.
Вилуплюються сни у піднебессі –
Пухнасті золотисті світляки.
Їм колискову про сумну Принцесу
Співає нічка-мати залюбки.


01.08.2009

Не покличу осінь.
Навіть,як попросить.
Прилетить руда –
Не відчиню двері,
Хай лиш на папері
Листям опада...
Буде сонце спіти
В осяйному літі
Смаком помаранч.
Зачекає осінь –
Лискою у просі
Згорнеться в калач.



24.07.2009 р.

У смугастім відеречку
Носить бджілка мед із гречки.
І складає у щільник
Цей солодкий смаколик.

У вощаній комірчині
Пахне сонцем скарб бджолиний -
Дорогий нектар квітковий
Шоколадно-бурштиновий.

Так щодня і щогодини
Мед краплина до краплини
Невгамовна трудівниця
Консервує, як годиться.

Взимку,коли цвіт зів'яне,
І поживи вже не стане
Будуть бджоли їсти ласо
Приготовані запаси.

Лиш розквітне перша квітка,
Навесні, а потім влітку,
Стане бджілка працювати,
Солоденький мед збирати.

А навколо тихо-тихо...
Раптом – фур-р! – квітковий вихор
Закружляв.
Він летів по цілім світі
І намисто з різних квітів
Розсипав.

Барвінкові візерунки
І конвалій ніжні трунки –
Благодать.
Незабудки синьоокі
Теж милують наше око,
Веселять.

Білі пелюстки рум’янку
Стали в коло – і до танку,
Не спиняй.
А про що троянди мріють,
Та сказати не посміють?
Не питай.

А лілеї білолиці
Пахнуть так, що аж не спиться,
Будять кров.
Ледь голівками кивають
Пісню солодко співають
Про любов.

То ж візьми в веселки фарби,
Пошукай найкращі барви-
Кольори.
Упіймай квітковий вихор,
Забувай про горе-лихо
І твори.

У моєму дивосвіті
Диво дивне з дивних квітів
Синіх, білих та бузкових,
І яскраво –веселкових.

У моєму дивосвіті
Пахне листям ніжний вітер,
Пахне горами, річками
Хатою моєї мами.

У моєму дивосвіті
Вдень завжди лиш сонце світить.
А як дощик накрапає,
Це він землю напуває.

Ось поллє він диво-квіти,
І його мій диво-вітер
Крилами, мов у лелеки
Прожене ген-ген далеко.

У моєму дивосвіті
Цілий рік панує літо.
Є весна лиш кілька днів,
Так, щоб пролісок зацвів.

У моєму дивосвіті
Люди всі – такі, як діти,
Добрі, щирі і мрійливі,
Може, трішки пустотливі.

Можу я про дивосвіт
Говорити зо 100 літ…
А, скажіть, де Ви живете?
Поділіться по-секрету!