Павутиння, наче струни,
мухи наче звуки,
грають павуки-музики
увертюру муки.

Грище ночі ріже очі,
тне тканину тиші.
З раю душі шлють депеші:
безвість манить, пише.

В зміст незмінний вірю міцно,
в іншім небезпека:
суть відсутня в змінних колах
Дантевого пекла.

травень, 2010р.

буття, задивлене в відсутність,
і це - моє буття.
життя, немов чужа присутність -
це зовсім не життя.

ці рафіновані контрасти
у снах розмазую,
щоб на лопатки дійсність класти
своєю масою.

моя дзвінкоголоса тиша -
впадає в крайності.
круг мене лиш кімната хижа
до незвичайності.

німе мовчання лихо судить
мою апатію
за ці ганебні пересуди
й за психопатію.

на мене давить хижий простір
цього відчуження.
вже верне від шаблонних тостів
"в моє одужання".

розгадую загадку небуття,
а в нім - Присутності
й приходить раптом забуття
моєї сутності.

розтягую минучість днів,
систему змінюю,
ось губи мої - білий гнів -
укрились піною.

ховаюся від всього світу -
і він ховається.
абсурдність небуття розвідав
тож залишається

бути

Цей самотній день - тільки мій...
Важко як бути людині самій!
Цей самотній день - тільки мій...
Вітер самотності - мій суховій...

Важко мені за веселість боротись,
Важко всі сили докупи збирати,
Важко сприймається вся ця марнота,
Важко весь сум цей з душі прибирати...

Я до захриплості хочу кричати,
Хоч тимчасову полегкість відчути:
Знову в самотності день зустрічати...
Більше не в змозі тебе передчути...

Цей самотній день - тільки мій...
Важко як бути людині самій!
Цей самотній день - тільки мій...
Вітер самотності - мій суховій...

Тиху нудьгу заберіте від мене!
Тихо зламайте, немов соломину,
Тихе життя це, за спокій хвалене,
Тихо заповніть ці хворі хвилини...

Відповідь стрілась на всі запитання -
Висохли очі від їх мокротиння:
Ти - моя перша, єдина й остання,
Рідний притулок, єдине затіння...

Цей самотній день - тільки мій...
Важко як бути людині самій!
Цей самотній день - тільки мій...
Вітер самотності - мій суховій...

День цей самотній рутиною дише,
День цей скорботний болить мене дуже.
День цей самотністю сповнює тиша...
День цей сумний претерпи, моя душе!

Нині закрилися грізні скрижалі
Того скаженого, дикого болю.
Тільки всміхатимусь мовчки надалі,
Дивлячись смутно на власну недолю...

Мій самотній день - тільки мій...
Мовчки всміхаюсь у муці німій...
Мій самотній день - зовсім мій...
Тиша панує в душі грозовій...

Куди б ти не йшла, я б пішов за тобою,
Куди б ти не бігла - я б біг тобі слідом
Коли ти затужиш - не знайду спокою,
Коли ти помреш - за тобою я піду...

Та сьогодні стрічаю в журній самоті
Найсамотніший день у своєму житті...

Сірість світання, блакиттю сповита,
В серці моїм відзоветься пекуче...
Місяць втече, а за ним - його свита,
Й вибухне сонцем суцвіття квітуче.
В душу мою злине тінь сумовита,
Й блиск перетвориться в морок сліпучий.
Сонячний промінь зануриться в ніч -
Прояв усіх світових протиріч.
Так ця контрастність позицій життєвих
Творить характер емоцій миттєвих.

Миттю закрию засліплені очі -
Бачить не в силах проміння святого.
Бачить не в силах наступника ночі,
Зріти несила заступника Бога...
Промінь з небес ненастанно пророчить:
Ще не закінчилась моя дорога.
Й час не настав відійти в небуття:
Ще не закінчилось моє життя.
Втілене в душу питання пекуче:
Доле, навіщо ж ти так мене мучиш?

Душе моя, невблаганно причинна!
Розуме мій, невблаганно самотній!
Чом тебе доля мені доручила?
Чом на життєвій дорозі німотній
Тінню пливеш ти мені під очима,
Думою мучиш в печалі скорботній?
Мислоньки ж мої ніколи не сплять,
В серці лиш смутком незримо болять.
Важкість цих дум переносити мушу:
Важкість лікує від хворості душу...

Хтось тихо ламає антени
Чужих запланованих акцій.
В газетах з`являються теми
Про ріст світових пертурбацій.

Питання вкриваються цвіллю,
Сваволіють світські закони,
Не втримають їх перед ціллю
Й з колючих дротів перепони.

Життєвих доріг парадигми
Ніхто з нас не здатен збагнути,
Тоді, як видніються стигми
На тілі небесних маршрутів.

Хтось тихо сидить у квартирі,
Хтось творить снаряди фугасів,
Письменники - тягнуть мортири,
Поети - сідлають Пегасів.

Окрилений світлом Свободи,
Цей натовп сліпих анархістів -
Про мир йде просити угоди
В озброєних, злих пацифістів.

Погода приносить домкрати,
Руйнує підвалини ладу,
Й знов пхаються в бій демократи
За втрачені свої посади.

Від одностатевих одружень
Вже стали з`являтися діти.
Домкратія! Вольності збуджень!
Лиш їм по-мудацьки радіти!

Ось злизує влада природу
Своїх політичних полюцій,
Й втирає з обличчя народу
Гримасу близьких революцій.

Завихрене осіннім падолистом,
Знебарвлене хворіюче життя мертвіє.
Про темну сторону забувши чисто,
На світлість місяця замріяно зорію...

В коморах пам`яті - слова вертепів,
Заповнені святим психоделічним крамом.
В психоделічному святому небі -
Видніються камінні недогризки храмів.

Від грому у залізі заховавшись,
Рахую блискавки, як пароксизми гніву.
У трунах віршів мову поховавши,
До тебе з цих рядків звертаю пантоміму.

Твої пальці сіють дотик,
як акупунктура.
І життєві анекдоти -
це література

твого змученого часу.
І твої зітхання
піднімають мерзлу масу
гіперпосилання

на легку сторінку смерті,
що лежить на споді
під пластівками потертих
світових мелодій.

Ти торкаєшся до світу
холодом зневаги.
Твориш сніг посеред літа,
й без самоповаги

роздягнувшись - одяг вкинеш
в круговерть осінню,
і нагою легко линеш
у зимові сіни.

Ти чекаєш свого часу
і своєї ролі,
плавиш простору пластмасу
й вгадуєш паролі.

В всьому, що реалістичне,
ти, мов пташка рання,
вгадуєш сомнамбулічно
власне існування.

Пишеш ти смішні сонети
і життєві драми,
ліпиш з пластику планети
з сушами й морями.

Ти торкаєшся до вітру,
й він несе із неба
зіркових світил палітру,
й все, що тобі треба,

щоб створить красу для світу.
Й твоя нагорода -
ми, невдячні твої діти,
наша ти Природа!..