Сірість світання, блакиттю сповита,
В серці моїм відзоветься пекуче...
Місяць втече, а за ним - його свита,
Й вибухне сонцем суцвіття квітуче.
В душу мою злине тінь сумовита,
Й блиск перетвориться в морок сліпучий.
Сонячний промінь зануриться в ніч -
Прояв усіх світових протиріч.
Так ця контрастність позицій життєвих
Творить характер емоцій миттєвих.

Миттю закрию засліплені очі -
Бачить не в силах проміння святого.
Бачить не в силах наступника ночі,
Зріти несила заступника Бога...
Промінь з небес ненастанно пророчить:
Ще не закінчилась моя дорога.
Й час не настав відійти в небуття:
Ще не закінчилось моє життя.
Втілене в душу питання пекуче:
Доле, навіщо ж ти так мене мучиш?

Душе моя, невблаганно причинна!
Розуме мій, невблаганно самотній!
Чом тебе доля мені доручила?
Чом на життєвій дорозі німотній
Тінню пливеш ти мені під очима,
Думою мучиш в печалі скорботній?
Мислоньки ж мої ніколи не сплять,
В серці лиш смутком незримо болять.
Важкість цих дум переносити мушу:
Важкість лікує від хворості душу...