Моя риба вперто лізла на дерево
Я вам скажу навіть більше,- не так уже й падала
Моя риба , нажаль, у цьому була посередністю
І нікого не радувала

На боках її вилискувала позолота
Але і бажання виконувались так собі
Плавати рибу пускали якось в болото
з пихатою ряскою.

Риба кожного дня марила океанами
Випустіть мене, хоча б уві сні
Люди навколо виявились гуманними,-
- Ти ж все-таки риба! Можеш співати пісні!

Я - ненаписані речі, невисказані слова,
непроявлені знімки, непройдені пустирі.
У мені, мабуть, зараз проходять жнива
і будуються монастирі.
Дуже рідко йде дощ, ще рідше - падає сніг.
Є маяк, а отже - є море і береги.
У моря є кораблі, у мене є кораблі.
Немає курсу, компасу, мап, команди, снаги.

Я - непрочинені двері, розчинна кава, причинні сни.
У мені, мабуть, суша ділиться на материки.
Потрібні будуть мости, щоб все до купи звести
Для них зрубаємо ліс, витешемо дошки.
16.01.2012

Ти сядеш зі мною вночі в останній трамвай.
Ти ввійдеш до моєї кімнати, хочеш, чи ні – доведеться.
Скільки рук рознімали тебе і мене! Не зважай.
Ти оселишся поруч з моєю квартирою, шкірою, серцем.
Поцілуєш чи ні, доторкнешся чи ні – суєта.
Не важливо, чи будуть між нами дотики, погляди, спогади.
Ти уже відчував, як буває без мене пуста
Вулиця, засніжена і людьми переповнена.
Спускались до низу, стрибали в траву,
На розігрітий пісок падали горілиць.
А якщо я прийду, я ж усе розірву.
Одним рухом змету все, що ти так любив, з полиць.
Ти знаєш про це й не противишся,- тільки прийди.
Я знаю про це й не спішу, хоча так спішу!
Я спрагла, хоч майже весь час біля води.
Як раніше ти. Я вже довго собі брешу.

Втратити все, щоб щось почати з нуля.
Вийде чи ні, не важливо, головне - трать.
В вікнах трамваю – засніжена коліЯ.
Коли зайдеш, мовчи і тихенько сядь.

Заламываю книжные страницы,-хрустит переплет
Крошатся мои нервы в слабый утренний чай
Может, сегодня что то произойдет,
Но для меня останется «невзначай».
Соседские ссоры за стенкой, споры и крик.
Бьется посуда, бьется сердце, я слышу
Из нашей квартиры...
Остановился миг.
Ты помнишь, ты помнишь наше, НАШЕ, малыш?
Это было похоже на цветение вишен –
Облетая, белые лепестки покрывали землю собой,
Посыпали голову пеплом, не находили покоя...
Наше осталось светлым. Там, за темной чертой.

Двое идут пешком, идут никуда не спеша,
Ночь похожа на корм, которым покормят птиц,
Споющих к утру рассвет. А сейчас она хороша.
Он сорвет ей цветок, она не опустит ресницы,
Лето, было тепло. Сколько там общих лет?
К осени с холодом – страх, первые капли дождя,
Поезд покинул вокзал, а я сжимаю билет,
Вру и себе и другим, и ухожу уходя.
Если вернусь на перрон, то только в забывшихся снах
Боль – широкий зрачек, предчуствие – рушится мир.
И столько теперь всего разложено на весах,
в вихре слились очертания крыш, ступенек, квартир...

Принеси с собою желтых, осенних листьев
Собери их в подол старой, поношеной юбки
Еще влажных от росы и, как ты, не отошедших от ночи.
Просыпь немного на пол озябшей маршрутки,
Назови мою улицу внезапно и громко выстрелив
В серые, повседневные взгляды попутчиков
Не разневав, не удивив,- ожесточив.
____
Рассыпь их на полу моей квартиры
Покажи мне как это, когда на улице осень.
Опои меня миром, отрави меня миром
Золоти, серебри, трепай мои волосы
До блаженного забытья, до трещин в бетонной стене
Что б не вспомнить от своего до твоего имени
И если спросят, чего бы хотелось мне,
Я бы сказала: Попасть под осенний ливень!
Принеси мне хотя бы листочек, прошу.
Дуновением ветра опусти на бумаги,
Спрячь под подушку, положи в карман.
Пусть он станет холодным глоточком отваги
Невинный, беспомощный талисман,
Частичка осенней влаги.

Она шила плюшевых собак, будучи совсем юной,
она шила короткие платья, будучи старше.
она была аннушкой с маслом на патриарших
и падали головы с плечь и катились за ней...
а ведь говорят,что с возрастом люди умнеют...
это наверное, если пряди белеют
а пальцы не держат уже так уверенно струны
или поводья, - что у кого в руке.


прищурь глаза, превращая свет фар в боке,
кто все эти люди и куда они едут ?
туда,где не быть никогда тебе.
одной.
теперь они двое с тобой,
теперь они двое твои, не это ли счастье?

Она шила длинные юбки, посыпая прошлое пеплом
Она бы зашила рты всем, кто думал иначе.
она бы сбежала от правды,а ведь так любила ее, свою,
(в ее правде никто не мог ее обмануть)
пусть иногда ей хотелось вновь оказаться в строю
но были слова и поступки, которые значат
гораздо больше несовершенных грехов
ради которых надо бы стать святым на пол года.

хочется теплой весны и мягкой погоды,
хочется тишины и уединенья
ждать его возвращенья с работы,
собирать ягоды на варенье
засыпать от его заботы,
чуствуя,как он укрывает пледом,

Мы все еще живы, видимо в этом вина
Или она в вине, но в нем же, вроде бы, истина?
Люди не могут плакать, искупая сполна,
то, что они еще здесь
а притворяться бессмысленно.
Тысяча предисловий, только один эпилог,
и то,если успеть спеть лебединую песню,
прежде, чем истлеют все твои сотни строк,
все деяния. И тогда после первых "двести"
кто то пошутит,кто то, смеясь, в ответ...
Нет тут вины, под чистыми небесами
У нас есть еще не один счастливый рассвет.
Цветами, стихами, бодрыми голосами
Храня перед собой же святой нерушимый обет.
Чтить память ...
2010

Холодно ли тебе,
мой сон, моя милая, вешнее солнце мое?
Холодно ли тебе,
есть ли то, что мучит тебя?
Есть ли то, чем северное воронье
Минуя твое окно, накормит своих воронят
Есть ли боль, раз так красным вены в твоих глазах
Как на витрине, усталость нахваливают другим,
Есть ли мука в тяжести, что в шагах
Прячется, так покорно следуя в дом за ним?
Небожители плачут, нет на небе дождя
Небожители шлют испытания,
А ты гасишь под вечер свет.
Усни, мое солнце… Рассветет еще погодя…
На утесе одна оставшись, ты услышишь ответ
Искуплением всех грехов, исцеленьем от давних ран
Упадет в твои руки блажь и слабость в веки твои…
И поднимется над землей сметающий ураган,
И не станет уже домов, только ТЫ на фоне двери…
10/2010

Чим пахнуть чорні нитки твоїх розпущених светрів?
Прісною водою слів і дощу у вересні
Криком,від якого падають цегляні будинки наших дахів,
Високих дахів. І поки тіла ще теплі
Стрибаєш у воду,лишаючи дущу на березі.
Восьмого поверху.
Збираєш рештки листів,
записок,ще не написаних на серветках.
горить вогонь.спалює все твоє.
Не переймаюсь. у мене ще вдосталь є.
не відчуваю. а хочеться, хочеться ще.
Душа на березі.
Стрибаю у воду з дощем.

17.09.10

Лай собак и эхо детского крика
на лопатках песчаные крошки прогретых крыш.
Ты со мною счастлив, малыш?
Ты со мною счастлива, Эвридика!
Кирпичи, картинки быта внизу
На экранах желтых попсовых окон
И давно расколот холодный свинцовый кокон
Подстрекавший ночь на слезу.
Солнце падало в никуда
в неразборчивое домой.
Я хочу пройти это все… и вместе с тобой !
А над нами висят провода,
А над нами нет даже ветра,
что б заставил их надсадно гудеть
я улыбаюсь. Ты знаешь, все знаешь впредь!
нам тепло и можно вот так подождать рассвета...
04.08.2010

Уколет в макушку…
Не совесть, не стыд, не страх
Уколет и просто
Смеяться в спину начнет
А ты и так которую ночь на гвоздях
А ты глотаешь холодный, проклятый лед
И засыпаешь, от холода сжав кулаки
А может от злости,
А может, от не-тепла
Ты бы хотела слышать его шаги,
Только сама в который раз подошла
Сломался каблук,
Голос сорвался на хрип
Зеленой ступенькой,
Но только не вверх, а вниз.
И ты бежишь к двери, за которой стук.
И ты летишь. Толкнет еще на карниз
Такая вот жизнь.
Характер то твой не тот
Характер твой властный…
Кто помнит тебя такой ?
Может быть те, кого превратила в лед
Ты, отвергая любовь, причиняя боль?
Теперь смотри, как летят от молний к земле
Бессвязные вдохи и отстраненный твой он.
Усни сейчас…
Завтра, может быть, будет теплей…
Завтра возможно закончится этот том.
Станут теплее руки, станут ярче глаза
Перехочется спать, сжимая его ладонь
Перехочется выть, и прижимать тормоза
К полу, которым станет небо. А в нем огонь
Твоей восставшей звезды и воли восставшей твоей
И все же его рука нежно сожмет плечо…
Усни… потуши глаза… прошу, потуши скорей
Пока еще нету слез, пока еще не при чем…
26.07.2010

Я в памяти сохраню
Все хорошее. Плохое сотру
Выветрив бред из башки к утру
Выпив воды, вновь на первую пару
Душу, расстроенную гитару
Понесу на холодном ветру.
Без чехла.
Загудят провисшие струны
Поставлю ее у забора
присяду на корточки.
Подкручу колки до упора.
Бычком из форточки
Упадет за шиворот снег
Растает, потечет вдоль дуги хребта.
Какая ж еще я все-таки школота!
Я счастье то видела лишь во сне
В глазах твоих.
А в мире острых углов,
Все намного проще, без слов,
Без поступков. Как белый стих
Жизнь неровная и не ложится на ноты…
Переход. Заунывные песни.
А в паузах,- шпроты
и пенициллиновый хлеб.
Пой, гитара, пусть он глух и ослеп!
Так, чтоб голос сорвался, а гриф твой треснул,
О своем, о сокровенном, пусть о не честном,
Пусть о черном, но все таки пой.
Полетят монеты к ногам, а камни - к спине,
Он перевернется рядом во сне,
Накроет своей рукой.
Пой, окаянная, пой!

2010

Бог знает, что делает,
хоть ты в Него и не веришь…
Я вижу ангелов, я улыбаюсь им.
И тихо верю,- они меня заберут.
Даже когда забываюсь,
а руки твои не врут,
Под крик,- «Он не тот!»,
но раз ты все еще тут,
не надо сбивать гробы,
попутно ломая двери,
Пока я любима тобой
и ты мной любим,
Пока не стали пеплом
мечты о белом.
Я вижу ангелов.
Но лишь улыбаюсь им…
Бог знает что делает,
он занят любимым делом.
2010

Я никогда не стану меньшинством...
Как холодны последние дороги!
Кучка Гамлетов произносят свои монологи
За накрытым черной скатертью столом.

Ты сердит неймоверно на то, чем я тихо горда.
синий цвет спецодежды, синий цвет изоленты...
Я возьму в понедельник твои, дедуль, инструменты,
и твоей дорогой пойду, неся провода .

Хорошо,когда есть кому просто в печали тревог...
На отшибе общей толпы возле серой площадки
Два седых уже друга в печали держали лампадки,
Защищая от ветра избитой рукой огонек.


.......................Октябрь,2009,

И вот так, из пустого в порожнее переливая,
Изведя на нет всю себя, постоянно плача,
Ты откроешь глаза, ты, что раньше звалась «родная»
И поймешь, что он хочет жить, но уже иначе.
Что ему надоели твои печальные письма,
Что пусть он и грустит, но забудется,- перестанет,
«Не хочу к тебе»,- как циничный контрольный выстрел.
«Береги себя»,- побледневшими вмиг устами.
Он ушел и пусть, жизнь его, ты уже не вправе
Очернять ему его юность своей тоскою.
Поменять коней на непройденной переправе
Не захочешь ты. Развернувшись, пойдешь босою.
Отзвенят по вам ностальгией счастливых улыбок
Ваших светлых дней голоса и исчезнут вовсе,
Он найдет себе ту, что сможет не делать ошибок,
И поверит, что та его любит намного больше.
Ты еще погрустишь, ведь уж не на кого опереться
Ты теперь будешь жить в тихой гавани снов и быта
Только вот никому не откроешь больного сердца
И в глазах красных вен станет больше, ведь ты забыта.

20.06.2010

Переворачивался мир внутри
За решеткой под небом 4 на 3
Темнота, тишина, едет лифт, гаснет свет
Иногда полыхнет и уйдет силуэт
Ничего сверхестественого, просто слова
О том, что болит голова
Разрываясь на части
Искусаны плечи
Опущены веки
Красные нити сквозь спину…

Пропустите меня перейти незамеченной
В мир твоей теплоты!
Я тебя не покину…
После слов моих
многим сложнее найти причину
и просто меня оставить
как чашку еще горячую, но пустую
на стол поставить…
не хочу быть похожей на щенка под дождем,
взгляд которого вытащит фразу,-
мамуля, смотри какой милый,
мамуль, ну давай заберем!
Не хочу
Я срываюсь, лечу
Опускаюсь на мертвый бетон
Этажа с ярлыком 29
Его грязь это все таки грязь,
Хоть и цвет ее белый.
Ты не трогал таких как я, но я все же твоя.
Под решеткой 4 на 3
Возле лестницы в небо, опутанное проводами
Ты клянешься мне всем святым
Что окрепнет с годами
Этот наш бестелесный как дым
И горячий, как пламя
Мир. Я верю. Смеюсь
И киваю тебе,
Ты мне тоже киваешь
и веришь так же как я
говоришь, ты какая то, детка, сама не своя…

как из пушек по воробьям, вниз котились по этажам
мысли, пьяные в хлам
и слова,- «никому не отдам», «никогда не предам»
опускались к нашим ногам…

Опустошающая боль от осознания горькой правды
И если так будет всегда… что скрывать, до последнего буду терпеть..
Буду плакать, тасуя колоду, бросая карты
И жить.. даже не на половину… где то на треть.
Счастья не так уж много, можно считать по пальцам
Дни, когда засыпала, улыбаясь во сне…
Любовь из меня тихонько, но твердо сосала кальций
Нежно вертела ночью стальные ножи в спине
Шептала мне тихо на ушко что прошлое кануло в лету
А дальше передо мною рай, где рука в руке
Глаза в глаза, губы в губы… но это тает с рассветом
Сползает куда то плотью скупой слезы по щеке
Мы далеко забежали, хотя остались на старте?
Мы ничего не успели и не хотим воплощать?
Ты промолчишь, дождь прольется, потушит пламя петарды
Которая не взорвалась, если б мне тоже молчать…
08.05.2010

Засыпать с блаженной улыбкой
Просыпаться и видеть небо.
Все вокруг совершают ошибки,
Разбавляя сплошной белый

Рыбой пахнут слова в блокноте
А на вкус отдают металлом
вынимаю крю4ки из плоти,
Поздравляя с началом

И сквозь голые ветки леса
Посмотреть на немые звезды
Поднимаю глаза,но вижу
Лишь сучки и вороньи гнезда

Нашу вечность в твоем взгляде
наши крылья в сплошном белом
и цинизм на страницах тетради
вдруг запах горелым...
05.04.2010

Наверно неважно, какой длинны у тебя ресницы,
когда на них совершенно нет туши,
неважно уже, на какой частоте твое сердце бьется.
Сольются воедино или тела или души,
Вонзятся в твою спину не то ножи не то спицы,
Но солнце вот так же встанет
и мир не перевернется
Замкнется твоя серость
На нем.
А его уже нет.
Или есть он. Теперь неважно
Ресницами на щеках
Опустятся твои крылья
Ощипанные на дне
За шиворот снег прольется
Расстаяв на гаражах.
Холодной грязной водой
Остудит твою любовь
Укажет на самом деле
место твое в углу
Он позовет за собой
Гордость, вливаясь в кровь,
скажет свое опоздавшее
"Я никуда не пойду"
Снова,- под утро,- солнце,
Неважно,какой длинны...
Заезженная пластинка на тему "Убей меня"
Я выхожу на кухню.
Кофе,тепло, блины...
Както уже не боьно.
Вылечусь за два дня)
20.03.2010

Не кричу каждую секунду от счастья,-живу по средствАм.
Не взвешиваю каждое действие, наверное, зря.
Делю все, что ты обещаешь, напополам
Ставлю бОльшую долю на красное
календаря.

Время неумолимо,- стирает и страсть, и боль
но раз мы все еще вместе,- пусть будет так.
сотри с лица моего всю последнюю соль,
Сотри последние горести с желтых бумаг.

Сожги наше прошлое, как сжигают траву,-
Одной подброшенной спичкой огромный луг...
Я стала старше, я больше не позову,
Если ты снова что то разрушишь вдруг.
12.02.2010

*назва*
__________________________
[Ти приголомшуєш мене за відкриттям відкриття...
Кнопка off. Активний пошук.
Дивитись на чуже щастя, змальовуючи вибране в своє життя.
Плагіат. В не дуже чистий-чистий-зошит]




*сам вірш*
_________________________
Непевними рухами (руки трусяться)
Тримати тонкий олівець,- із останніх сил.
Він схожий на ту соломинку,
в яку ти вкладаєш останню надію,
як тонеш.

Чому ти страждаєш? змушена?
Та ж він ні про що (ні про що!) не просив!
Дивись на щасливі сніжинки
Пустими очима повії.
Холоне

Присипана снігом, байдужа,
тупа інвалідка любов
Прийде весна, а чи щось в собі принесе?
Ти віддавала їй серце, щоб він його розпоров?
Він віддавав їй серце,- ти вбила його за це!
05.02.2010

У кожному слові твоєму відчуженість і порожнеча
Нечути ніяких кроків, а тільки оті важкі,
якими приходить туга щогрудня, а грудень щовечора
помалу згинає плечі вагою її руки

І в мене вже серце-не-серце і в тебе серце-не-серце
Ми закриваємо двері без сподівань на дзвінок
Ми відкриваємо вікна і, як зіпсовані речі,
падають наші зорі у довгий яр помилок

Там вже лежать наші душі, і згодом впадуть наші мрії
а поки холодний вітер бинтами розмотує сніг
на втрачене майже-щастя і витрачені надії,
прощає мене!.. за тебе, за себе, відтак за всіх.

03.02.10

У нас впереди теперь много пустых декабрей,
Много иллюзий, скрашивающих вечера
Теперь за окном ходит сброд незнакомых людей,
в черном квадрате двора,
А раньше ждал ты....
Приносил мне тепло в руках,
Разбавлял мои грезы, укрощая мой нрав,
Вызывал весну в моих полупустых глазах,
Весь мой покой забрав.
И я согревалась...
А помнишь наш старый дом,
Где вьюга и ветер нас не могли достать?
Я даже пыталась как то тебе связать
Нелепый шарфик к пальто...)
И если не спал, ты варил мне кофе сутра,
Ведь как не старалась, я не умела варить.
Так как ты. И с тобой я была добра,
Могла никуда не спешить.
Наверно, любила тогда...

Но время, негласно призванное лечить,
холодной водой подмывало те берега,
Где ты, уже раздраженно, учил меня жить,
А я уже не берегла
Ни мир, ни покой.
Угнетаема серым злом, в сердцах закричала,-
Тебе не сюда домой!
И хлопнула дверью в неистовстве за тобой,
Сползая по ней спиной...

Но этих слез тебе не увидеть впредь
Их больше нет, только грусть под кофе с утра.
Из за того. что не к кому мне лететь
Сквозь черный декабрь двора......(с)
24.01.2010

Безнадежность, сестра моя и твоя
Каждое утро ждет меня за углом
Тихо целует цифры календаря
Опустошая мой дом.
Она привела безразличие и тоску,
Она зажгла свечи, глаза мои потушив
И тихо мне пела, что тот, от кого бегу,
Все еще где то жив.
И я засыпала на зыбких ее руках
И не было боли и не было больше слез
Пришла отрешенность. В синих пустых глазах
Ты мне ее принес.
Ты добивал меня, после кричал "люблю"
"Да неужели?.."- грустно шептала я.
Счетчики сердца снова равны нулю,
И не сойдут с нуля..(
19.01.2010

Я стала сентиментальной,
Как стареющая волчица
Мои зубы уже не белы,
Я кусаю уже не насмерть,
Моя шерсть спутана,
А в углу моей серой норы
Лишь печаль сиротливо ютится,
Променявшая на спирт
Всю былую мою отвагу
И блеск в глазах,-
Под ребрами у меня
Неприкаянные волчата
Выгоняющие прочь,
По снегу, в овраг,
К проруби, или туда,
где капканы под стекловатой...
22.12.09

Та треба далі жить. Відпустити його.
Він мене по-ходу давно вже з речами за двері виставив.
Танцювати східні танці. Ждати принца-нє-наркамана
І з усього цього хаосу хоч якихось зробити висновків.
Заварити галімої кави, головне, щоб була гарячою.
Випити її, побачити он-лайн 70 відшліфованих додіків.
На чиїсь "как дєлішкі?" з моєю дурною вдачею...
Краще офнути комп. Позвонити якійсь там подрузі,
Якщо ще залишились такі. І свою неприкриту прострацію
Виливати із себе на поки здорові голови.
Я така ідіотка! Певно, маєте рацію,
Коли кажете, всі ми з одного, з прокислого, тіста зроблені.
Я не вбила тебе, але віру сильно скалічила.
До кінця наших днів,- як не здохне, кульгати на милицях,
І кричати їй скошеним ротом: "Немає нічого вічного!"
І плювати мені у спину в твоєму німому відчаї,
Розчарованій у воді на моїх помарнілих вилицях.
03.12.09

Сердце рыхлое, как земля,
На которую рухнули наши мосты,
И теперь, начиная с нуля,
По утрам поливаю цветы,
Жду весну. Заправляю постель.
Вместо кофе пью слабенький чай...
Никакая гроза и метель
не нарушат мой рай.
Я за серою гладью окна
Вижу мир, не чужой и не мой.
О, вон там я ходила одна,
А вон там,- с тобой.
И когда меня спросят о том,
Не тебя ли так тихо я жду?
Я отвечу что нет, все в былом,
И глаза отведу)
4.12.09

Нет смысла говорить о моей любви
О твоем безразличии, ставшим моим уделом,
И о том, как сидя на корточках у закрытой двери,
Черную твою ненависть усердно красила белым.
Вспоминала твои руки, видела сны,
Ты ко мне приходил, улетая под звон будильника
Одевалась, бежала туда, где мечты земны,
Улыбалась тебе, как лайф, сразу становясь «вільною»
Нет смысла оправдываться. Все разрушила я сама.
То, чего так хочется, не всегда нас приводит к лучшему.
Со слез началась моя третья с тобой зима…
Будь с кем хочешь, но только прошу, от случая к случаю!
Я знаю, ты будешь счастлив с хорошей девочкой,
Или с девочками… Но точно,- ты будешь счастлив.
Все, что осталось под дверью,- сердечко, стрелочка,
Ненависть и кисточка, со слипшейся белой краской.
3.12.09

Иногда хочется держать кого то за руку
Опереться о чье то плече,-
Линии мира станут наивно плавными,
Остановится счет...

В чашке горечи не видно не видно дна,
но вопреки всему пьешь...
Ты так долго переживала ливни одна,
И еще поживешь!

Но сейчас как-то особенно тяжко
В то же время... Иногда хорошо. Без слов
Горечь до сих пор нелепо пенится в чашке,
В мире острых углов.
22.11.09

Сбереги меня от зла и суда
Не люби меня, прошу тебя, дорогой
Я не спасу тебя, не вылечу никогда
Скорее убью собой.

Поцелуй меня и тихо забудь.
Не кричи о том, что верил мне, я лгала...
Не перебью тебя, не брошусь к тебе на грудь,-
Чтобы уйти смогла.

Чтобы уйти? Убежать от самой себя,
Сесть среди белых стен, взгляд упереть в потолок,
Искать тому,что я правильно себя повела
Еще хоть один предлог

21.11.09

Забери мене, любий, і тікаймо світ за очі,
Забери мене, рідний, далі від нього сховай.
Поцілуй мене, серце, в небеса підіймаючи,
І іди, куди знаєш, чи кохай, чи лишай,
але так, щоб ніколи, ніколи його не бачила,
І ніколи вже наші не перетнулись шляхи...

Наша грьобана доля все давно передбачила
Може чуєш, сміються десь вгорі пастухи?

Десь вгорі чи внизу... Хто тут став нашим "автором"?
І до кого з примірником бігти з підписом на форзаці?
Міцно тиснути руку,-О, які ж бо слова і метафори!!
І на вушко: "Вам більше заплатять, як всі повмирають в останнім абзаці!"

Забери мене, любий, і тікаймо світ за очі,
Від усіх авторів, від нього, від мене, закрий, захисти...
Щоб на вушко нікому нічого більше не радячи,
Рахувала у клітці золоті і не дуже прути.
01.00.2009

Две капли сладкого бреда
Первая - за здоровье,
Вторая - за упокой.
Я никуда не уеду
Сидя у изголовья
Останусь с тобой.
Это все сон и неправда
Просто глаза закрою,
Дрему смахнув с лица.
Буду с тобою,солнце,
Только теперь реально
Буду - и до конца!!!
Белые белые стены
Давят на мои нервы,
словно в земле живьем...
нет ничего страшнее,
чем ощущать своим сердцем,
как не стучит твое!
2008

Вітер десь свою звичну ласку забув,
Вечори зреклися затишку пряного,
Навіть чашка випитої кави біля губ,
Знову швидко стає порцеляною.
А була ж моїм прихистком досі...
На дорогах пахне листям і булками,
Ми, перЕсічні громадяни країни під назвою Осінь,
Все ще бігаємо босі провулками.
Дощ почнеться - надовго прощатися з крилами.
На землі після неба здаються всі надто кволими,
Розуміючи,- вижити доведеться своїми силами -
Стає холодно...
19.09.09

Самий праведний погляд. Спокута ще перед провиною?
Я ж давно тебе знаю, блищить твоя "вірність" золотом.
Чорні катані пальці ховаєш за спиною.
Чорну катану душу ховаєш за воротом.

Ми б могли не зустрітись, та сталось усе, як задано.
Щось не те перетнулось в вересні дві тисячі сьомого...
Але ж трусяться руки, коли ти про мене згадуєш,
І стискаються зуби в присутності невідомого.

Я давно зрозуміла, що байдуже, чим ти дихаєш.
І за воротом в мене не душа, а петля.
Бруд на катаних пкальцях скоро відмиється.
Бруд життєвих позицій змиє тільки земля.
12.09.2009

Сумне мовчання вільного ще лайфу...
Шукала вчора постать у юрбі.
Здоровий глузд незазнаного кайфу,-
Усе, що ти залишив по собі.

Нехай летить усе у чорну прірву!
О, скільки ще таких на мене ждуть!!!
Сьогодні я, мабуть, уже не вийду.
Сьогодні, мабуть, навіть не позвуть.

Цю дівчину, о, навіть не знайому
Не згадуй серед інших. Не таких...
А завтра повертатися додому,
Везти у серці спогади і сміх.
23.08.09

Така собі печальна посмішка
В останніх літніх днях.
Вона у дьогті жовта ложечка,
Дістата навмання.

Тобі напевне адресована,
Йому чи ще комусь.
Обіднім сонцем зацілована,
Не вами, от і злюсь.

Така собі остання посмішка,
Що мить - і вже сльоза,
В шершаве серце подорожника
По серденьку сповза.

У річці тоне наше літечко
За ліс летить тепло.
Ця посмішка, як біла квіточка,
Посаджена у скло.

Колись давно - твоя заручниця
Назад три сотні літ
Побачу скоро вже ті рученьки,
Що зав"язали світ.

І як я вибралась не відаю!
Зате тепер - своя.
І вільна. І тобі не віддана!
Хоч посмішка - твоя. =)
25.08.09

Кому я пишу і у чому зізнатись мушу?
На булому світі я точка матеріальна.
Постійно тягнули мою непостійну душу
То в небо за хмари, то в темне якесь провалля.
Пройде певний час і розсиплються їхні мури.
Неначе у шафі, сховались в своїй зневазі,
Пихаті ведмеді, поділено ваші шкури!
Я матиму все, як мала всіх на увазі.
Так просто, так легко вдихату, що ти - єдина!
Калина все стигне, а вчора ще тільки квітла.
Я вже незалежна, я вільна, як Україна.
Аби не жовтіли лиш очі мої блакитні.
Не бралися люттю, як льодом вода в криниці,
Не вірили іншим, таким, як самі, непевним,
А й далі дробили оту остогидлу крицю
І не зупинялись у кинутому: "Даремно"
24.08.2009

Гаснут звезды мечтой-спасателем,
Просто некого обвинять!
И была бы одна писателем,
Если б ручку могла держать.
Небо, солнце! С чего бы хмуриться?
Оправдания не найти.
И ходил бы один по улице,
Если б ведал, куда пойти.
Свет зажегся в прозрачной лампочке
Душу малую осветить.
Та, одна, не носила б тапочки,
Если б туфли могла купить.
Дождь на улице, люди мокрые,
Но сухая щека бела.
Тот, один, разве пил бы горькую,
Если б дома любовь ждала?
Отчего же ему, коварному,
Все сходило с нечистых рук?
И одна б непременно повесилась,
Если б был подходящий сук.
Лень густая, немая, хмурая
Отступай от всех нас скорей.
Ведь один бы одну почувствовал,
Если б люди росли умней.
24.09.08

Вже нічого не зробиш, коли зникла любов...
Коли чуєш її затихаючі кроки
В передпокаї серця... Коли знову і знов
Зупинити б її, хоч на мить, хоч на трохи.
За плече розвернула її і дивлюсь
В її очі... так страшно! У них - порожнеча.
Вона тихо пішла. Ну а я? Зостаюсь...
Крають серденько в кров нею лишені речі.
Вже нічого не зробиш, вже лише каяття.
Чую, рипнули двері, вона вийшла і зникла.
І не вразить уже глибина почуття,
І бездонна душа, і слова: "Я так звикла..."
Я дивлюсь у вікно, як спішить вона геть
Крізь засніжену ніч в неосвітлені далі...
Де ж її назавжди, що не знатиме меж?-
Заіржавілий бік золотоїї медалі!..
Зникли фарби і глянець, а залишився бруд
Не вмикатиму світла, хай вважають - заснула...
Скільки ще пережити потрібно облуд?
Я, рахуючи, збилась, і безвольно здригнулась.
30.11.08

Желтые глаза, узкие зрачки
Не за кем теперь плакать и страдать,
Петлями следы, словно маяки
На снегу холодном! Некуда бежать.
Высоки деревья, ветер, словно нож,
Серый хвост поджав, воет на луну,
Плохо, тоскно ей. Ты её не трожь,
И, прошу, оставь, хоть на час одну.
Колкие снежинки падают на мех,
Морда обнажает белые клыки,
Толи заскулила, толи детский смех
Потревожил ветви трепетной ольхи.
Лапы, что изрезал острый синий лед,
В снег сует она, притупляя боль.
Голову забросив, поздних птиц полёт
Наблюдает воя, выполняя роль.
Не зови жестокой, не гони её
Ей и так досталось от лихой судьбы
Загляни в глаза, там увидишь то,
Что она скрывала от большой толпы.

(написано давно)

Скільки у мені бруду!
Скільки вульгарності!
Прямоти, від якої захоплено
Свистять хлопці (такі ж як і я)

Скільки у мені бруду!
Скільки ненависті!
І цинізму, сарказму,
Що знеславлює рідне ім"я

Це приводить всіх в жах,
Викликає обурення,
І захоплення, від якого
Косо сміюсь в засмальцьованих недрах душі.

Але з іншого боку...
Я ж так часто ходжу зажурена,
Хоч не плачу, та зрештою,
Я складаю наївні вірші.

Я танцюю, сміюсь,
І читаю всесвітніх класиків,
Я люблю!
Та люблю
Лиш таких же брудних, як і я.
"Ти без маски!Без маски!-кричать мені в спину заздрісно.
А ,поглянувши в очі, жахнуться,-
Чия ти? Чия?!!"

Значить просто горіти самими думками приречена,
Значить власними діями тільки собі щось доводити…
Де ви, фрази, що завжди і всюди були недоречними,
Де ви, очі, що досі із розуму зводили?

Значить жити… Як завжди чекаючи заліків –
Бо за ними свобода, і літо, тоді й побачимо…
Так від цілі й до цілі під шум динаміків,
Але ж щастя – дорога, не пункт призначення!!!

Так і буде, як вирішиш, так і станеться,
Не закохана! Справді? Це все дарма…
Поки бачимось, крапку в кінці не ставимо…
А розстанемось… То розстанемось з усіма.

Значить вірити… Ось і вся мені відповідь
Може думати, може мріяти… і писати комусь…
Ну навіщо?? Життя ж то колись все виправить…
Але не дочекаюсь, і комусь підкорюсь.

Чим завадити і кому тут іще зарадити?
Хай не я, але змін тобі, сонце, в твоїм світогляді!
І у недорозчиненій каві шукати виходу
Із полону, що досі лякає в твоєму погляді!!!
24.04.09

Грация луны,
Полной, незапятнанной
Не уснет песок
Даже в ночи.
Дюны и холмы
Бежевыми пятнами
Стелятся у ног
Гладь и молчи.
Смотри!
Это солнце взошло,
Это значит, что нам всем будет жарко.
Утри
Окаймленное потом чело
Под лучом, ослепляющее диким, ярким.
Вскину руки ввысь:
Загорится песок,
Никому уж не потушить.
Здесь вы все равны
На огромный строк
В Сахаре моей души!
26.02.08

Зводила з розуму сама думка про нього!
Дівчинка на ослінчику тихо плела вінок
Майже сховавшись від світу за темну облогу
Із почуттів, печалей, всіх не її думок.
Десь над лісами за річку сідало сонце,
Десь там на лузі квіти схилялись вниз.
Плів свою сіть павук на її віконці…
Серце горіло, наче розсохлий хмиз.
Синій барвінок і м’ята, терпка, як воля
Трави і листя, жовті нудні квітки
Так, як віночок, швидко плелася доля,
І почуття, що прошили їх білі нитки.
Зараз могла б докорінно усе змінити!
Думка, як блискавка, здогад, неначе грім!
Діяти, діяти, горенько зупинити!
Буде щаслива! Довіку і тільки з ним!!!
Годі плести! І вінок полетів подалі
Рвучко підвівшись, стиснула кулачки
Рипнули двері, вона заспішила гаєм
Крізь надвечір’я на їй лиш відомі стежки.
Мчала, не бачила лісу навколо себе,
Ніг її босих шкода їй не було.
«Я вже іду, мій коханий! Іду до тебе!»-
Серце співало, серце її вело.
Ось воно, місце, де досі були щасливі
Тут полюбила серед дубів і трав…
Тільки його, його вже немає поруч!..
Дівчина плаче. Тут (Щоб ніхто не знав)
Дівчина плаче тут, щоб ніхто не бачив.
Жде його! Тільки за нього приходить ніч.
Дівчина йде. Його серце кляне ледаче,
І те обличчя, прекрасніше сотні облич.
Тихо заходить до темної хати своєї
І піднімає з долівки зів’ялий вінок.
Зорі горять. Заглядають у вікна і двері
Волею пахне купка нудних квіток.
Долею віє, що серед них вплелася.
Завтра вже дівчина буде щаслива знов…
Крильця рожевих метеликів! Повелася.
Тільки б повірила вдруге в його любов!
02.06.08

Я не страдниця, я ― щасливиця!
Жаль, лиш ти сьогодні осліп.
Підійми з землі свої милиці
І іди подалі у світ.
Я не страдниця, хоч обпечена,
Що живого місця нема.
На любов до тебе приречена:
Ти сліпий, а я ще й німа.
Я не страдниця, не покинута
Я забула все, що було!
Тільки що ж печалі прилинули,
Серце тугою поросло?
То пустир далекий, закинутий,
То не серденько, то ― смітник.
Не любов, а зламана іграшка,
А в душі росте чагарник.
Тільки що ж, до купи все скидавши,
Весь цей мотлох ― любов мою!
Я кричу, я плачу, повірте лиш!
Буду з ним, наче у раю.
Наче і не було нічого,
Ані зради, ані біди
Під ногами від щастя твого
Залишились лише сліди.
Ти повернешся, все владнається,
І без сумнівів душ юрба,
Що кохана твоя ― не страдниця,
А щасливиця золота!
04.06.08

Давай відверто! Хоч раз відверто і щиро.
Мені розкажеш і я тобі розкажу
Бо є за що свинець розлити за шкіру.
І привід є, щоб просто не йти за межу.
Немає сил, талант за долівку скотився
Немає слів, хоч безліч кружляє думок
А десь не так… бо в серце свинець пролився
А десь все так... Як кара, дзвенить дзвінок.
Нема безумств. Не треба, я жду стабільності
О, так! Я жду. І слів не змогла дібрать.
Ти відхрестивсь від самої вірної вірності.
Я відхрещусь від прагнення з вами літать.
Завжди брехав, та я лиш раділа видумкам
Сама брешу! Та краще не знать про це
Чим ближче ми, тим більше я ненавиділа
Тебе, тебе, тебе! Ти пробач за все...
А краще так: ти сам попроси пробачення
І буде так, як хочу і я, і він...
Прости, прощай, цілую і до побачення
Давай підем, ти в ночі, а я - у дім.
І засинай. я також тихенько спатиму.
Нехай же дух спокійно колише нас.
Ніколи вже тебе я не поважатиму.
Любитиму... Його! Але ще не час...
29.09.08

Повісь у кімнаті її свої милиці,
Його недолуга любов,
І чесно скажи, чи хоч раз ти дивилася,
Як серце ночами плакало?!
Як важко душі залишатись безсилою,
Але піддаватись знов,
І знати, що інша йому корилася...
Мовчати, лише б не втратити...
Повісь у кімнаті її свої милиці,
Мов торба, впади до ніг,
За нього випрошуй у неї прощення,
Молися, ридай, кричи...

Але каяття їй лише наснилося.
...За вікнами падав сніг,
І замість тих милиць в кутку на столику
Залишені ним ключі...

Погляд з-під лоба вовчий
Я посилаю вам
Все одно не зламаєте,
Все одно не віддам.
Все одно ви не вірите -
Фрази мої сумні -
Я ж бо лишалась щирою!
Я ж не брехала, ні!
Спалахи там, за вікнами -
Залишки бур, грози,
Рештки сварок розхристаних,
Краплі на тлі лози.
Ти вже пішов з душі давно,
Хоч не сказав «прощай»
Ну а вони… їм все одно,
Ну а мені ― печаль.
Досить! Чимало хочете,
Наче кулон ― ярлик
В чорній воді полощете
Серця останній крик.
Розпач, безумства, погляди,
Біль в глибині мене…
В руки, завжди холоднії,
Раптом тепло сяйне.
Це не тепло, не кров, не біль
Ні, не нектар, не солі…
Гріє мене, пече мене…
Знов повернулась в о л я.

Десь в далі на осілій, зів’ялій землі
Будуть нас на всі боки корити…
А давай не розводить свої кораблі,
А давай намагатись любити!
Десь усі будуть палки в колеса стромлять
І злословити будуть до скону,
А давай ми не будем у серце стрілять,
І залишим на потім патрони.
Я прошу, я молю і не вірю сама,
Я пишу лиш для себе о д н о ї
Надто рано прийшла в наші душі зима,
Залишила кохання в покої.
Ти десь там в морі інших, знесилений вже
Там і будь, не вгавай без зупинки
Я не хочу любові, любила уже
Я прошу лиш твоєї підтримки!
І коли разом з ним підеш далі в життя
І коли вже за руки двох інших
Ви згадайте мене, не прошу каяття…
А давайте… і змовкла… і тиша!

Вона хотіла зніматись в кіно,
Він хотів у цей час бути з нею й сміятися з вас,
А потім просто по місту іти,
Це було так давно,
Що згоріли відтоді мости.

А я дивилась крізь пальці на них
На їх тисячі щасть і на тисячі тисяч лих,
Я разом з ними сміялась тоді
Це було так давно,
Що літа поплили по воді.

І може це називають тепер
Щастям втрачених днів, що так рідко приходять із снів
Їх у наш час все одно не знайти,
Це було так давно,
Що вже пізно по сліду іти.

Вона хотіла зніматись в кіно,
Та тепер комерсант, і забула про мрії давно,
А він тепер зводить в місті мости
Що колись розвели,
Що примусили просто піти.

Вона спішила додому в сім’ю,
Він ішов на роботу і думав про долю свою,
Коли зустрілись їх очі на мить,
Все було так давно,
Що не встигли вони зрозуміть.

Але в душі кожен з них знову став
На секунду лиш тим, ким мій погляд колись їх знав,
І обернулись вони назад,
Та були це тепер
Архітектор і комерсант.

І, посміхнувшись тихенько думкам,
Розійшлись, як тоді, знов не вірячи давнім словам,
А я дивилась крізь пальці на них,
Знов на тисячі щасть
І на тисячі тисяч лих.