Вечірня кава. Аромат грози.
Ридма ридає небо над собором.
І хмари-чумаки, йдучи у гору,
Волочать понад шпилями вози.

Ще прийде мить солоних сніговиць.
А поки править вечір дощ-бариста.
Скидає місто Лева золотисту,
Єдвабну шкіру сонячних дзвіниць.

У закапелку стигне старий дім,
Неначе пляцок з вогким маком крапель.
Дай, леве, нам на щастя свою лапу,
У пам’яті лиши цей перший грім

І бруку голоси, і шепіт веж,
І флюгерів рипіння молитовне…
А злива не вщухає, невгамовна:
Регоче у калюжі — допливеш?

Ми підемо із левом по воді.
І буде кави рівно по коліно,
Коли покличе місто день промінний,
Загравши на веселковій трубі.

2012

1
Коли вечір гострішає у німоті,
і розпечене лезо сонця
крає обрій навпіл,
вікна кволих будинків
стають кавуновим насінням.
Чорним.
Розчавленим.
Безнащадним.
З такого нічого не проросте —
ані вогнику,
ані крику «петрику-треба-вчить-уроки»,
ані цвіркання канарок на підвіконні.
Лише вітер — останній двірник у місті —
cтрушує пил із тиші та спомини задуває,
наче у храмі свічки.
За-бу-ва-є…

2
Коли Петрика звали Петрик, а не Петро Миколайович,
коли випасав він змія у небі із другом Данькою,
сонце горіло над ними, мов кругла церковна банька,
ніби шептало змію: «Тільки біди не наклич…»
В повітрі лунала симфонія: фортепіано, Брамс
(мати грала щовечора). Мляво сідало сонце,
та й вибухнуло вночі…
«Море хвилюється раз,
море хвилюється два,
море вогненне хвилюється три…»
Петрик щодуху кричав «Завмри!..»
…і почорніло віконце.

3
Усе своє маєш тепер при собі,
найголовніше — вицвілу стрічку
від паперового змія.
Того дня він злетів понад хмари
і не повернувся.
Того дня ви поїхали геть
і не повернулися.

4
Місто мертвих годинників —
пазл із битих шибок.
Ти складаєш його уві сні,
шукаєш полинну музику,
аби воскресити квітень,
у Прип’яті розіп'ятий.
І як же добре ти знаєш, що справа даремна:
доки сонце зійде —
пам’ять очі виїсть…

2011

Місту Лева

1
Побравшись із залізницею,
Залишаєш по собі місто –
Тісто,
З якого пам’ять твоя
Ліпитиме жайворонків,
Аби скуштувати весни
Із присмаком недограної увертюри.

2
І залишиться музика, застигла у камені.
Готичне одкровення довгих нот,
Вічним бранцем якого
Прямує до шпилів погляд.
І твій абсолютний слух -
Зір. Навиворіт.

3
Якщо вітер
Уперто куйовдить твоє волосся,
Прислухайся.
Зведи очі до неба.
Певно, він хоче,
Щоб ти почув
Кончерто гросо для флюгерів з оркестром.


4
Припасти до сонячного куманця.
Пити очами міцний світанок.
П’яніти швидко й надовго.
Набувати нових імен -
Соковитих,
Мов серпневі яблука.
Вологих і теплих,
Наче бруківка по зливі.
Блискучих, ніби люстерко роси,
В яке задивилась
Фігурка Діви Марії…
Пити.
Убирати у себе
Шепіт дерев, голубів
І каріатид.
Ще-е-е-е-е-е...
Спрага – єдина правда
Львівського всесвіту.

5
Шосте відчуття –
Відчуття сполучених посудин.
Чуєш, як в тобі переливаються вулиці?

6
Зоряне небо костельного світу –
Друшляк,
У якому Бог
Відкидає спагетті комет.
Деякі з них
Випорскують
На таріль старовинних дахів,
Зачинаючи Час бажань.
Обери свою хвилину.

7
Ввечері
Тобі усміхнувся кіт.
Перетворився на рибу.
Риба співала до півночі.
Доки не щезла.
(Чого тільки не побачиш
У вітражах людських облич).
А вранці ти впізнав її профіль
На кавовій філіжанці.

8
Одного маленького плацу
Достатньо,
Аби в центрі його
Відчути себе геніальною інсталяцією
Найвідомішого небесного Майстра.

9
Лікуючись залізницею,
Не можеш не повертатися.
Ще б пак!
Хіба можна уникнути
Долі,
Якщо доля – місто.
Якщо місто –
Нескінченний
25-й кадр
У стрічці твого життя…

2007