1
Коли вечір гострішає у німоті,
і розпечене лезо сонця
крає обрій навпіл,
вікна кволих будинків
стають кавуновим насінням.
Чорним.
Розчавленим.
Безнащадним.
З такого нічого не проросте —
ані вогнику,
ані крику «петрику-треба-вчить-уроки»,
ані цвіркання канарок на підвіконні.
Лише вітер — останній двірник у місті —
cтрушує пил із тиші та спомини задуває,
наче у храмі свічки.
За-бу-ва-є…

2
Коли Петрика звали Петрик, а не Петро Миколайович,
коли випасав він змія у небі із другом Данькою,
сонце горіло над ними, мов кругла церковна банька,
ніби шептало змію: «Тільки біди не наклич…»
В повітрі лунала симфонія: фортепіано, Брамс
(мати грала щовечора). Мляво сідало сонце,
та й вибухнуло вночі…
«Море хвилюється раз,
море хвилюється два,
море вогненне хвилюється три…»
Петрик щодуху кричав «Завмри!..»
…і почорніло віконце.

3
Усе своє маєш тепер при собі,
найголовніше — вицвілу стрічку
від паперового змія.
Того дня він злетів понад хмари
і не повернувся.
Того дня ви поїхали геть
і не повернулися.

4
Місто мертвих годинників —
пазл із битих шибок.
Ти складаєш його уві сні,
шукаєш полинну музику,
аби воскресити квітень,
у Прип’яті розіп'ятий.
І як же добре ти знаєш, що справа даремна:
доки сонце зійде —
пам’ять очі виїсть…

2011