Маленьке львів'янське серце
Зігрівало собою
Увесь Манхеттен
І в ритмі аркану
Заводило душі зірок
На всеношну —
Бути нічним казкам
Чині?-На Лексингтон Авеню
І 70-ть-якійсь там вулиці,
Воно — як бездомна свіча
Для усіх поетів,
Що ніде не можуть пристати
До своєї тіні, —
То вона попереду них
На сто років,
То позаду на ціле смеркання
Середньовіччя...
Боже усіх вовків-собак
валютного зоре —
простору
Над Лексинтон Авеню
І усіх справедливих
казкових завершень
кожного діяння
і починання
Всіх поетів притульних
чи безпритульних —
Найвірніших твоїх підданих,
Найсолодших коханців
Райського дерева
Меду та гіркоти, —
Ти не зневаж мене теж
Своїм знаком-увагою,
Я все одно
Твій окличний знак —
Твоя форма
Серця всеношного,
Що просить усіх
Розвернутися Лицем
До небесних Плеяд
І обняти самих себе
Як батька світу
Чи сестру нічного світила...
І ще одну казку сотворити
Про небесний мед, до котрого
Зась хмародерам-халдеям
Чи натовпам діамантів,
Розкиданих по тротуарах
І жадних руках...

Вітряки на скаку літака
Порозбивали голови годинникам — і години
Реально зупинилися. Щезник — час моє серце
Вертає на місце своє назад — у Львів.
Із вікна
Небо впилося в очі мені,
Випадковому зороастрічному,
Бо зустріли там
Нез'ясовану тугу для неповернення...
Нез'ясовану тугу для всіх, а коли для всіх,
То для кого ж?..
Процес творчості, значить, зустріли...
Процес творчості — значить
Ні для кого зо всіх —
А тільки задля камінця в Океані
Чи грудки солі, — Soli Deo співають
Солярні знаки на вічних ракушках-рахелях,
Оселях солоспіву — АVE, OKEAN, AVE!
Америко, твій ріг достатку, врешті,
Перейде у свою протилежність —
У східно-європну решту,
У серце бездоріж та сподівань
Зі споду душі
На Велику Дорогу — і радітиме
Зі своєї без'язикості,
Із моєї безликості — високості, я ж людина
Із голокостів, ешафотів — помостів, тостів, злості,
Та все ще я — людина,
Човник-лодина щойно з Америки...
Ті аmo, America,
Із твоїм Америго Віспуччі й Колумбом!
Розпука моя — два твої океани —
Тихий і буремний Атлантний — року, репу і румби!
Тож прощай, Америко,
Повертаюсь назад у Львів —
Між трамваї і дні неживі
Ачи живо-рухомі, —
Бог його знає із перевтоми,
Ми ж живемо, живемо, живемо на зломі
В мета-мета-меті, у гостях у метафори —
В металоломі...
Наші усмішки-смішки, крила, сила агоній
Із хліба до того, що ти їси!
Хто ти єси,
Людино-лодино з мапи Східна Європа?..
Із душею на всі автостопи
Америк, австралій, світу!..
Хто ти, людино з орійського міту!
Що була і є завойовником світу!..
1994 рік.

Повернення пектиме
Трунами від старого світу,
Вона не хоче туди
У ЗРИМЕ,
Не хоче назад,
Там ВОНА
безтолочно вбита
І забута богами навгад,
Стала димом,
Як батьківський сад...
...Співуча вербова дощечка,
Улюблена батькова донечка
І блудна дщер» -
Пішла з похороннячка
У зіжмаканий чистий папір
Тут і живе відтепер...
А там... тіні там —
аж занадто справжні...
Люди там —
аж занадто людні...
Там її суджений —
день учорашній —
Кола колише в воді каламутній —
Із порожнього та в пусте
Серце її розтринькав,
Вже далекий і неприсутній,
Які Вона сама —
Чиста вербова дощечка Ма...
...Слідом за нею
навшпиньках
марш оріянський іде...
І вуздечку —
все ще з конем —
веде...

Народи обмінюються
Візитівками —
І далі Живуть собі
Окремо
Згідно Бога.
Згине тільки
Програма
Не по Богу, а чи
То Ладія
Поетів її відключить
Від гроша всесвітнього,
Намеленого з мук на павутиннях.
Поети — адвокати Бога,
Усіх його причин-подій
І суму найсвітлішого
При людях...

Бог прийшов у сандаліях простоти —
Всім роздати — одне на всіх —
Крижмове одіяло, —
Господи! —
Такий великий і такий
Наївний Бог,їй-бо! —
У своїй різдвяно —
месійній месі!
А збоку
Підростало маля
Слово,
Підіймалось
Усе вище і вище,
До уст його, до віч —
Поверх отого одіяла,
А точніше —
Прикрити лиш клоччя від нього,
Лекала, —
Крижмо-лекала,
Порозтягувані народами навсібіч...
І тому Бог не дозволив ділити Слово.
І не віддав його жодній душі,
Ані жодній мані,
Ані піщинці!..
О як же мені
Заловити його в свою мову —
Речи і пиши, —
Речитатую я, будучи
Із Книгою книг наодинці...
2001 рік.

І я виростаю
Книгою
Із гарячою палітуркою
І кокаїном
Чайно-кавових
Розписів,
Де перша найбільша
літера —
Руна М.
На її риштуваннях,
На її прибудівку
Співає тирольський соловейко
Чи чорногуслий крисанний лемко,
Співає не кепсько,
А львівсько-лепко.
І руна М
Поринає у п л є с и- словоплетива,
А хтось поринає у моє чтиво,
У тіло моєї нової книги...
І лемко
Запалює зорю
Понад світом і ними...

Віра — це завжди
Якийсь
Ступінь страху.
Кожному і воздається
Згідно
Страхів його...
2002 рік.

Обперезатися коренем Дуба —
Тризубом до неба,
Наточити лімфи із вишні —
Аз, буки, віди —
Найстарішої,
Наймудрішої родительки-усевіди,
Вдихнути волі-любові
Із вільхи,
Найбожественнішої
Волі-сваволі,
А воля має
Холодний терпкий смак,
Не на кожен язик
Однак
Воно, оте пійло,
Настояне
На трійниках-знаннях,
І часто-густо
Не видно, де шлях...
2002 рік.

Я знаю, що старіння дня приходить непомітно,
Ледве слідно,
Як вогонь чи тінь, —
І вічність комашини
Є прозорою, як мед,
Старий чи молодий...
А тільки
Непогідно
(а чи гідно)
Старіє вірш —
Кущистий не сонет
І зоре-солодій,
І як він плаче, ти бачиш...
І як він буйно
Відторгує себе,
Як вириває з тих низин,
З тих людських відголось,
Де цілий світ
Волає до вил місяця,
Проколоти когось чи щось...
А він — самодостатній, він характерник
І автор ста сонців...
Він тільки плаче
За своєю тінню-одаліскою,
Що вирішила віддалитися від нього
На котресь
Із життів...
2001 рік.

Ми рятували одне одного
Спільною крайкою,
Одним краєм
І золотокованим строєм..
Історія ткалася
Нашим степом і нами..
. Ми були самі собою
У білому чистому рам'ї...
Денніше нас
Був тільки Крим —
Кайма потойбічників
Тавро-каннів'...
То була
Митна земля
За сонце і за повітря,
І все незнане...
Ми трохи боялись його
І найдужче любили...
Він був справедливим...
Бо він був по серце нам...
Ми знали, що вийдем із нього
Знову живими —
Від його платини...
Бо ми собі його не привласнили...
Як і повітря, і сонце, чи степ —
БО ВСІМ БУЛО МІСЦЯ У НІМ
ПО ОСТАННІ КУРГАНИ...
На гачок
Припнути себе до стійла
Чи все привласнити
Ми так і не
Далися...
2003 рік.

Злодій
Обікрав
Себе
й зужив
Усі свої маски
І нафталіни —
І витер
Кози
Із носа
Сидору,
І дав йому в руки пас
Для биття «ме»
І за весь
Алфавіт
Привласнення.
Став раптово
Не-собою,
Не вільним,
Став суддею
Над сонмом
Святих —
Кожного дня
Сам себе шмагав і кричав:
«Те, що тобі украяно, качко,
Тим і краюй, Тим і крячи...»
2003 рік

Ми повністю
Пройшли
Орбіту всіх
Століть
В одному слові
«Край»...
Ми йдемо по свій край...
Нас всіх сюди
Закинуло
З якогось засмеркалля,
Де дзеркала
Розчахнуті
Полярними зірками
І ялиніють оленем,
Ячать у материнське «ля» —
Ми є її «маля»...
Ми йдемо
По свій край....
2005 рік