Її давно вже ніхто не любить
Й вона давно не фарбує губи
У колір пристрасті, крові й сходу
Й від неї вже не чекають згоди
На поцілунок чи на побачення
Для неї все це – не має значення
Вона мов мушля морська пуста
І вік мовчать вже її вуста…
А вечорами вона стискає перила балкону
І дивиться як світять очима будинки сонно
Як миготять повз неї відчутно надірвані миті
Як пропливають вгорі тьмяні хмари розмиті
Як далекі вогні – горизонту й морозного неба
Морзянять їй в душу, що є щось, чого їй знати не треба –
Ні зайвих людей, ні зізнань, ні запитань, а тим більше –
Непотрібних емоцій, які лише пустку у ній залишать
Непотрібних реакцій, що ланцюгами обплутають розум
А потрібно – лише дочекатись морозів
Захолодити подих, кінчики пальців й волосся
І зрозуміти, нарешті, що тепло оте – їй лиш здалося…
05122021

Найсильніша емоція – болю
Не радості
Не любові
Не гордості
Не екстазу…
Біль – з’являється у тобі – миттєво
Відразу
Він – сильніше відрази
І глибше образи…
Біль проникає у тебе, шириться
На шалених світових швидкостях
Росте у геометричній прогресії
Запускає – нищівні процеси
Суперечить прогресу
Передує депресії й стресу…
Біль – початок всього.
Він – початок прозріння
Революції, росту і вміння
Він початок народження
Переродження
Провідник – і занурення
Й сходження
Помічник – пізнавання
Й навчання
Й вічний лицар
Кривого кохання…
Він – причина
Почину,
Бунту, вибуху і незгоди
Він – керує вітрами й погодою
Він несе з того краю землі –
Довгождані утомливі грози
Він – вичавлює – із пустелі очей
На мовчанні настояні роси
Біль – дарує прощення
Прощання
Пробачення
І – сліпі розчаровані сльози
Сховані і обачні
Відверті й відкриті
Біль – завжди примушує
Мене – говорити…
Він розкриває
Очі мої, вуха
Розриває – серце
Він каже: дивися! Слухай!
І – заново показує
Образи стерті
Обриси смерті
Мрії ефемерні
І – налиті зерна
Він – нагадує мені
Що я маю – силу
Маю відвагу
Маю – гордість…
Він – завжди зі мною,
Мій біль…
Він – не лукавить
Він – завжди зі мною
Чесно говорить…
І я можу не мати радості
Забути про спокій
Зректися любові
Але – завжди носитиму
На грудях –
Викарбуваний
Пекучий –
Талісман мого болю…
18062021

Вона віддає перевагу листам,
Він – телефонним дзвінкам.
Вона рихтує крила віршам,
Він – велетням-літакам.
Вона ростить дітей,
Він – жито і квіти.
Він каже, що живе без напруження,
Вона ж – не знає, куди подітись
Ночами темними-глухими…
Тому вона вмикає ґаджет
І надсилає, ніби граючись,
Йому привіти…
Він – відписує їй одразу,
Короткими, ємними фразами,
Без зайвих емоцій і вигуків,
Просто – привіт… Він так звик.
Йому видається дивним й незвичним
Оце її вічне –
Словосплетіння,
Віршодумання,
Лепет – легкий і бездумний,
Сміх проміж слів і фраз…
І так – кожен раз…
Але він знову пише: привіт.
І – для неї –
Розквітає веселкою світ…
Вона чекає його привітів,
Вона рахує дні, поміж іншим,
Щоб оці її дзвінкі повідомлення
Не стали занадто нескромними,
Щоб часом – не ввели в оману,
Не засмутили, не потривожили…
Але, якщо було б можна,
То вона писала б йому – щодня.
Зосереджено. Навмання.
По суті. Без діла.
Навіть без відповіді…
Інколи – незграбно й невміло.
Або – лише однією думкою…
Вона би знімала із себе
Усі свої обладунки,
Складала у купу ратовища,
Шоломи, мечі і кольчугу,
Й, немовби щитом,
Прикривала серце своє –
Розмовою
Із найдорожчим другом…
Із – незбагненним.
Із – загадковим.
Із – неймовірно світлим.
Саме тому
Вона віднедавна носить
За пазухою – підкову,
А у душі своїй – літо…
21072021

Клітка. Чотири стіни - і вікна.
У життя - із ролетами.
У самотність - екранами.
Інтернетними ранами,
Венами всесвітньої пастки...
Не захлинутись у ній, не впасти!
І шугають слова кометами,
І застигає на тлі монітору - вічність.

Дротами обплутано час і простір.
Сірими - вхід у життя,
Вихід - чорними.
Картинками-моніторами,
Сюжетами телевізора
По кадру життя визбирати.
У ногу з прогресом крокує буття.
Все так зрозуміло. До байту - просто.

А пальці вистукують музику буднів.
Життя - за програмою
Символами накреслене...
...Не зимами, не веснами,
Не жіночою втіхою,
Не дитячим сміхом...
Алгоритмів роздертою раною
Запрограмоване самотнє майбутнє...
2009

Схаменутися!
І піти –
Лиш туди,
де тебе не буде.
Де не будеш
ятрити ти
Моє серце
в роздертих грудях.
Буде – світ навколо
І люди,
Буде – сонце. І сміх –
удосталь!
Буде чуйність і чулість...
Й хто зна –
Може, буде -
лиш тінь – самоти.
Ну, а ти,
А ти – відійди!
Відмежуйся
від мене мовчанням,
Щезни вмить
З тим забутим
коханням,
Із життя мого
геть піди...
Сталось те,
чого не чекала...
Я свій біль
у слова увібрала –
І роздерла його
на шматки!
Я себе – сама! –
покарала.
Я не знала,
що ти – такий...
2002

Ми знову
Граємось в мовчанку...
Ти - звечора,
А я - ізранку.
Лиш - очі в очі.
Дивна гра ця -
І плакать мовчки,
І сміятись.
Й шукати знов
На глибині
Очей замерзлих
Стерті дні.
Й завмерлі фрази
На вустах,
І доторки
В забутих снах,
І дивний сміх,
І поцілунки,
І шалу гріх,
І візерунки
Волосся на щоці...
Шукати знов...
І лиш вночі,
Зібгавши всі
Свої образи,
Наважитись...
Та знову фрази
Затерпнуть
Подихом осіннім,
І поглядом
Безмежно-синім
В беглуздості
Пустих розмов.
І знову -
Мовчимо...
2002

Не грація,
Не тонкі руки,
Не вигин шиї
І постава голови -
Лиш погляд,
Повний зболеної муки
І несміливе
звернення на "ви".
Мовчазна постать,
рухи вільні,
І сміх - рідієм
із дрібниць...
Бруньки тополі,
ще такі невинні,
Впадуть пелюстками
сухими вниз.
І разом з ними
Перші сльози
бризнуть
Дощу із хмари,
Й, може, із очей.
Відбудемо
весняну тризну -
І скинемо скорботу
із плечей.

Поезія –це злет душі,
Хвилини щастя і печалі,
Легкі сонети, пасторалі,
Й одне бажання – залишить
По собі слід, бодай найменший.
Плететься вірш – уже не вперше,
Снується думка, слово зріє
І вкотре розказать посмію
Про те, що знову я люблю,
Про те, що знову я не сплю,
Що серцем знову я болію,
Що голос знову мій німіє...
І лише слово на папері
Вершить узори й акварелі.
Про те, що голос мій не скаже,
Поезія усім розкаже.
2002