Слава, слава, слава - била крильми над оцим почорнілим Майданом.
Слава, слава, слава хвилями несла маленький човник із блідим схололим пташеням.
То не човник плив – то труну несли,
То не пташенятко у ньому лежало – то тіло біле молодого хлопчика,
красивого і мудрого, хороброго і люблячого, несли хоронити.
Він любив свою Україну, він вірив у свою країну щасливого сонця.
А нині пливе його тіло прострілене над головами скорботного люду, а душа його пливе під зорями і просить – люди, боріться, станьте щасливим народом, я ж недаремне вмирав.
Славо, славо, птахо величава, нині несеш на крилах своїх Господові до неба янголів ясних, чистих і красивих. Бо ж вони серця мали великі і гарячі, як вулкани, бо віра в тих серцях була справжня і висока, як небо. А любов до рідної землі, до людей своїх рідних, до народу малу таку, що ось – янголами стали.
Снайпер, чорний, жорстокий, спокійний і точний, стільки людей повбивав заввиграшки, насолоджувався смертю… і не знав, що – Янголів!
Але янголи не вмирають! Герої не помирають! Слава! Слава! Слава!
Господи, прийми їхні світлі душі у свої обійми, притули їх до свого милосердного серця, даруй їм Любов свою, Господи! І вічную пам’ять у наших серцях.
І хай хоч трішки більше світла стане у серці кожного з нас, у нашому житті.
Будьмо достойні їхнього подвигу, їхньої пам’яті, їхньої жертви.
Вічна слава Героям!

21.02.2014

1
Динозаврик – смішний,
веселий і добрий,
високого зеленого зросту,
на потилиці в нього – зморшки
попід їжачком волосся
заховані,
щоб ніхто не помічав,
як йому насправді, непросто
посміхатися
з висоти свого веселого
зеленого зросту.

2
А вночі до тебе прийде його посмішка
на всі вставні 12 зубів
і на всі решта свої,
і сяятимуть блакитними камінцями
його маленькі очі,
і наїжачиться
його коротенько стрижена чуприна,
і ти побачиш, які хмари ходять
за його сліпучою,
його звабною,
радісною посмішкою...
і ти попросиш – не посміхайся,
я ж знаю,
як тобі боляче...

Бувають зимними і гарячими,
крижаними, як сніг,
пекучими, як дверцята натопленої пічки.
Бувають дерев’яними і кострубатими,
що навіть крізь горло не можуть пролізти.
А бувають стрімкими і несподіваними
кулями револьверними...
Cтукотом коліс вагонних,
слова бувають,
прірвами
і Говерлами...

Твої слова були
багряним заходом сонця
(серця?)
з тонким розчерком твого силуету усередині.
(Ти ніс цілий оберемок хмизу
для сонячного багаття.
І ми удвох грілися коло нього...
Воно таки згасло...)

Тепер – безсонні, як ніч,
і тривожні – як опівнічні вірші
(писані у світлі ліхтарика з мобілки
аби не розбудити чоловіка)

Наші душі
також колись стануть невагомими
і вільними, як слова.
Їх промовлять, коли ми підемо
до багряного багаття сонця (серця?)

Хотілося б стати
хоча би коротким віршем
любові.

Бачиш, по цьому снігу рожевому
ходить ангел рожевий
босими п'яточками залишає
рожеві слідочки
на білій щоці
стрімкого старого даху
руцями в небо впирається
регочеться, хмари колошкає
смикає птаху - ворону розкошлану
ходи-но сюди
будемо гратися
ну ж бо,
удвох - веселіше
ангелик рожевий
босими ніжками
ставив рожеві сліди....

А за ним прилетів блакитний ангел,
навіть колір його не блакитний,
а дивно-синій.
Бо сонце сховало усе своє золото
за стіною сірою, втомленою,
і довелося ангелові бути отаким - дивно-синім.
і зразу стало холодно
від смутного погляду ангела,
якому забракло - от щойно -
забракло сонячного тепла...
А може - Вашого?

Колись зловила себе з острахом – думку зловила: я не пам’ятаю, як написано цього вірша? Чому? Кому? Через що? Кожен вірш, як дитя, має свій гороскоп, долю, характер. Є щасливці, що народилися з подиху мрії чи щастя, є щасливці інші – пророки-вірші, які народилися з болю і пекучого страждання. Є чорнороби, скромні працівники-прибиральники. Кожним словом, як помахом мітли, прибирають бруд зі світу. Непомітні (бо з щоденних подій), скромні, та дуже щирі і справжні.
Я, мабуть, стала зловживати словом “справжні”, дуже ціную і шукаю цю справжність щомиті, неймовірно тішуся, коли її знаходжу. Чому? Світ довкола став настільки умовним, уявним, віртуальним, набрав таку швидкість, що раптом зупинишся і не збагнеш, не розумієш – а навіщо? Щоденна робота, вияснення стосунків, клопоти-турботи, суд-пересуд, гиркання і нарікання...
Пліснява людських взаємин розростається, як грибок у гнилій підлозі, вражає увесь будинок, усеньке житло, усе людське життя. От стоїть воно, а ткнеш пальцем – провалишся у порожнечу, гнилу трухлятину.
....
Треба любити. Треба навчитися любити – і любити: Бога, себе, ближніх, ворогів і недругів, навіть увесь цей гнилий і хворий світ. Єдиний рятунок - любити і вірити.
Сонце і тепло порятують і не дадуть розростатись плісняві. Сонце і тепло дають силу квітам - розкрити свою красу світові, а людям – розкрити чисті квіти своєї душі Богові та собі. Я хочу, щоб Ви – конкретно Ви - усміхнулися – і прокинеться перша пелюстка квіту на Вашому обличчі. Я хочу, щоб Ви зігріли серце теплим гарним спогадом – і проросте квітка краси у вашому серці. Я дуже-дуже хочу, щоб люди любили. По-справжньому.
І тоді зникнуть усі озонові діри, стихнуть тайфуни і землетруси, усі хвороби і напасті світу. І тільки тоді наш світ, наша планета стане блакитною квіткою – Господньою мрією, яка здійснилася...


Блакитні квіти проросли,
бруківку протяли
тонкими лезами
ніжного стану.
Небо здивувалося:
- Є у мене діти на землі?
Сонце усміхнулося:
- Діти сміливими стали!
А дерева хилились,
шуміли і сперечались
про методи впливу і виховання.
Діти – квіти блакитні
без нагляду попроростали
це ж проблема для всіх не остання.
Люди-бізнесмени, клерки-чиновники
засідали на тривалих нарадах:
- Як поміж тих квітів тепер – літати чи повзати?
Хто що порекомендує? Обґрунтує? Яку дасть пораду?
І тільки хлопчики і дівчатка – малята сонячні,
раділи, тішилися, сміялись.
Діти серйозних людей і блакитні соняхи
(ніяких нарад не скликаючи)
друзями стали!