Бувають зимними і гарячими,
крижаними, як сніг,
пекучими, як дверцята натопленої пічки.
Бувають дерев’яними і кострубатими,
що навіть крізь горло не можуть пролізти.
А бувають стрімкими і несподіваними
кулями револьверними...
Cтукотом коліс вагонних,
слова бувають,
прірвами
і Говерлами...

Твої слова були
багряним заходом сонця
(серця?)
з тонким розчерком твого силуету усередині.
(Ти ніс цілий оберемок хмизу
для сонячного багаття.
І ми удвох грілися коло нього...
Воно таки згасло...)

Тепер – безсонні, як ніч,
і тривожні – як опівнічні вірші
(писані у світлі ліхтарика з мобілки
аби не розбудити чоловіка)

Наші душі
також колись стануть невагомими
і вільними, як слова.
Їх промовлять, коли ми підемо
до багряного багаття сонця (серця?)

Хотілося б стати
хоча би коротким віршем
любові.