Нас світанками розстрілює Бог день за днем,
Нам гільйотини майструють з наших почуттів,
Нас мільярди, й кожен, хто ще не помер,
Жадає отримати все те, що колись хотів.
Нам хмари Небо затулили, а кров залила Землю,
Нам Повітря отруїли, й Воду чумою пропитали.
Хто зробив це,хто? - питаєм ми даремно,
Це ми зробили, ми душі всі свої продали.
І стиснувши важкий метал в долонях,
Знову ми підем вже втретій раз по колу,
Один по одному:по руках, ногах, по скронях
Самі незнаючи куди, незнаючи свого дому.

Я не хотів те зробити, що знов наробив,
Я не люблю втрачати своє світло в вогні,
Не бачачи себе йти незнати куди,
Згорати у полум"ї й залишатись в пітьмі.

Втрачати своє цінне в житті я не готовий,
Тримаючи щось у своїх голих руках
Я це не зроблю ніколи - іще раз повторю,
Воно назавжди залишиться у моїх думках.

Бачити весь світ і відчувати його
Набагато цікавіше чим тонути в екстазі,
Непобоятися обрати все і зразу в одно
І стрімко йти все далі й далі й далі.

Я собі пообіцяю один раз і сильно -
Я більше не стану в таке от добро
Я ніколи не стану небесним світилом,
Допоки не піду лиш за своїм єством.

Я філософ в просторі і часі,
А мої резервуари дій пусті.
Я п\"ятого виміру зачаток.
Я син Вогню, Повітря й Сонця.
Не бачив я нічого рідного
На цій Землі і в цьому тілі
І точно не побачу вже ніколи,
Я його зрікаюсь!
Я - енциклопедія почуттів,
Які кружляють навколо мого ореолу,
Я їхнє джерело, я їхня безкінечність.
Я вічний, я незгасний, я Вогонь.
Я сон дитини, перший і кошмарний.
Я радість першої весни і останньої осені.
Я блакить - блакить Небес і блакить Вогню.
Я межиріччя Буття і Небуття.
Я вічна прірва, я Ніщо!

Тішуся лимонним смаком в роті
Допоки місяць видно, допоки зорі сяють.
Читаючи штрих-коди назвороті,
Їм чіпси, які приємно в роті тають.
Допоки стопи не горять, п"ю чай,
Червоні яблука фотографую,
Й стою я там, де напис "Не влізай!"
З куща ожинового ягоди рахую.
Останнім сонячним проміням я радію,
Шукаю тріщини на прозорому склі,
Й допоки очі не зачервоніють,
Шукаю ще зупинку у бутті.

Це не про тебе брат Карамазов нам казав,
Співаючи про свого друга з рестораном,
І не про тебе пили гості,коли у тебе хтось стріляв
Й співали потім там десь під парканом.
Тобі не скажуть "Дякую" чи "Як життя?".
Тебе нема в повітрі світу цього, ти лиш на землі,
Ти трезвим не лягаєш спати, бо боїшся каяття
Ти кажеш, шо нема любові в нашому житті,
Бо лінь тобі відкрити очі й вдихнути все живе,
Ти любиш й ціниш те усе, шо папірове,
І запах той пропитаний злочинством і німе
Приборкання нав"язливих проблем.
Ти все життя продав на службу псам.
Ти сам себе занапастив й зпаплюжив,
І інших лиш цього навчаєш, бо і сам,
Заплутався в лайні по саме дуже-дуже.
Зміни себе, візьми себе, допоки ще не пізно,
Не йди по стопам тих, хто лиш продасть,
Й побачиш ти любов не паперову й не залізну,
А ту, яку нічим й ніколи не здолать!

Вчера мне мой друг сказал, что херовой стала жизнь.
А сегодня я не выпил водки и понял это тоже.
И что мне дальше делать? Я не знаю как мне быть?

Я провел этот день на одном месте и ничего не ел,
Я пил виноградный сок без ничего,
А под вечер наорал на свою собаку и кино смотрел.

Завтра я возьму свое ружье и наконец-то вбью свою собаку,
А затем и кошку пристрелю,
Потом засуну дуло в горло и в себя задергну пулю надобавку.

Ведь может через несколько лет мой сын мне скажет тоже:
Мол, папа, понял я, что жизнь херовой стала.
Так пусть весь этот мир закончится скорей-одна к тебе лишь просьба,Боже!

боюсь коли горілки нема
пахне кінцем
хочу піднятись і взлетіти
і тебе з собою захватити
я спив свої бажання
вони всі кольору горілки
білого й прозорого
сліпого і гіркого
і нескінченного
їх підпалити і вони згорять
так само як горілка
-це ти?
-це ми
з тобою разом
вдихаєм ці світи
нашим спільним подихом
гарячим і гірким
і водночас так солодким
ми полюбили все своє
і стало все для нас солодким
ми називаєм це життям
життям летучим і німим
але таким нестримним і жаданим
яскравим, сонячним й сліпим
голим, білим і глибоким
як подихи оргазму
пелюстки троянд
-о,зараз таке відчуття дивне всередині...
-легкі й прозорі хмари
-як у космосі
-як космозоо
наш космос нам дарує ніч
палку й палаючу
у сам самих
у середині не даючи нам висловити це
бажання, сили, збудження
твоє й моє
й нікого більше
імпровізацій сексу
поезії і прози
неба і землі
цілунки й різні пози
і шию всю твою
тіло мокре і спітніле
стогін твій від задоволення сліпого
мрій збування на секунду
оргазму безсвідомість
все твоє й моє
все
все
всеееееееееееееееееееееееееееееееееее
11,06,2009

Як довго будем ми чекати те чого ніколи нам не знати,
Як прожити нам секунду й не дивитися в майбутнє,
Як пробачити минуле й постаратись не забути.
Як нам далі жити так, щоб не чути грім від своїх п"ят?

Десь колись ми прочитали, що ми жити перестали.
Ми злякались що ніколи ми вже не досягнем того,
Про що мріяли й чекали від життя цього дурного,
Що живем ми лиш для себе, і не бачим синість неба.

Й ми забули про гріхи, про обіцянки і страхи,
Ми заплутались у собі самих, ми сховались за повітрям
Нас не видно вже й не чутно, нас вже просто не помітно.
Й ми не знаєм як зробити, щоб хоч біль уже відчути.

Нам вирізували чакри, щоб нічого вже не мати,
Ми раділи в ейфорії і кричали - ми є вільні,
Ми продали Батьківщину й думали, що сильні.
А прокинулись ми з тим, що ми є просто сірий дим.

Нам не сняться кольори, і не літають вже птахи,
На наших гербах вже нема нічого сильного,
Ми розчинилися у сні, у сні ванільному.
Ми кожен кожного продали, от так ми й жити перестали!

Я з тих, хто вб”є полярну зірку,
І доти буде насолоджуватись світлом,
Допоки не оп”янить воно мене.
Я з тих, хто буде в травні
Траву солодку обнімати,
Бо бачу я у ній себе,
Зеленого й беззахисного,
Німого і простого, і лиш живучого,
Але для когось так жаданого.
Я з тих, хто ніч продасть заради
Сім ковтків горілки,
І ранок на страшний бодун,
І ту красу, що не узріти
Тверезим і кумарним оком.
Я з тих, хто не помічає у своїй кімнаті
Цвітучі рози яскравих кольорів,
А снить у своїх чорно-білих снах
Сади Семіраміди у повних кольорах.
Я з тих, хто не співаючи пів-року,
В двох нотах всю співучість передасть.
Я з тих, хто все життя продасть,
Заради однієї миті з Нею.

Застигло в мені літо,
Забрало від мене перо,
Й не знаю я де уже подіти
Це димом пропитане горло.
Щосили женусь я за нею,
Хоча вже й не чую її,
Тікає вона знову від мене,
Розмиваючись у літній жарі.
На три години я наближуся до неї,
Щоб розмити ці градусні хвилі,
Й буде все як в останній день Помпеї,
Допоки сонце не побачу на стелі

Ти навчила мене лежати в придніпровській траві
Під ритми “Другої Ріки”
Їсти полуниці з губ твоїх солодких,
Ковтати сонячні проміння з твоїх уст безмежних.

Ти навчила мене кохатися під ритми “Дорз”,
На небі бути разом з “Янанебібув”,
Облизувати ніч від сутінків до ранньої зорі,
Шукати сон у вічній і незайманій свободі.

Ти навчила мене ховатись за мільйонами людей
В твої обійми нестримно гарячі і в той же час такі м”які
Вдихати рок-н-ролл в один той самий стогін із тобою
Дивитися в безмежну прірву яскравим поглядом.

Ти навчила мене естетичності блукання в підсвідомості
Лежати на хмарах і відчувати лиш тебе,
Відділятися від свііту земного без пошуків чогось,
А просто мати всю тебе від іскри до вогню.

Ти навчила мене брати мрії всі свої за хвіст
І нишком їх тягнути до себе в кубло
Й їсти їх одну за одною з тобою, з твоїх потаємних місць
То ти мене навчила ковтати неба сьомого дим…
Ти, і тільки ти.

Відколи з тобою перейшов на ти,
Я поважав тебе, любив, радів тобі.
З тобою мав я те, що не знайти
Ні літом, ні зимою, ні удень, ні уночі.

Ти приходила, як сонце з неба,
І залишалася зі мною скільки я хотів,
Тоді я розумів, шо я без тебе
Більше б жити не зумів.

Коли ти йшла, мене боліло,
Я був ображений, убитий,
А іноді бувало так кортіло
Тебе спинити, залишити

Й літав з тобою скільки я хотів,
Хоча ти лиш одна для всіх,
Й тебе я з усіма ділив,
Я був з тобою наче сам, без них.

І поки я живу на цьому світі,
Тебе одну я не покину,
Бо як не як, а кожної миті,
Ти здатна все змінити.
03,06,2008