Як довго будем ми чекати те чого ніколи нам не знати,
Як прожити нам секунду й не дивитися в майбутнє,
Як пробачити минуле й постаратись не забути.
Як нам далі жити так, щоб не чути грім від своїх п"ят?

Десь колись ми прочитали, що ми жити перестали.
Ми злякались що ніколи ми вже не досягнем того,
Про що мріяли й чекали від життя цього дурного,
Що живем ми лиш для себе, і не бачим синість неба.

Й ми забули про гріхи, про обіцянки і страхи,
Ми заплутались у собі самих, ми сховались за повітрям
Нас не видно вже й не чутно, нас вже просто не помітно.
Й ми не знаєм як зробити, щоб хоч біль уже відчути.

Нам вирізували чакри, щоб нічого вже не мати,
Ми раділи в ейфорії і кричали - ми є вільні,
Ми продали Батьківщину й думали, що сильні.
А прокинулись ми з тим, що ми є просто сірий дим.

Нам не сняться кольори, і не літають вже птахи,
На наших гербах вже нема нічого сильного,
Ми розчинилися у сні, у сні ванільному.
Ми кожен кожного продали, от так ми й жити перестали!