Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Іван Багряний

Рубрики


Огляди

  1. Золотий бумеранґ
    І

    В орбіті сонця Альма Матер
    Маршрутом зоряних фрегатів
    В етері з гуготом летить
    Крізь цілий ряд тисячоліть…
    Ані на мить,
    Ані на цаль
    Не схибивши, невтомно ходить —
    Космічний еліпсис виводить
    І разом з сонцем гне в безодні
    Непередбачену спіраль.
    З яких же воль? Якого бога?
    І з примхи дьявола якого?
    Куди й по що — без мап,
    без дат
    Параболить, летить фрегат,
    Параболить
    серед нічого?
    Куди?
    Звідкіль цей корабель —
    Мара безоднь, мара пустель?!.
    Від нефіксованої дати,
    Через мільйони літ і ер,
    Аж дотепер і відтепер
    Жене в етері Альма Матер, —
    Стримить! Жене із сонцем вдвох
    Космічним, божевільним гоном,
    За беззаконням чи законом,
    Шляхом космічних катастроф;
    В ніщо, у безвість, у ніде —
    Параболить,
    поки впаде.
    Параболить поза законом.

    Але де падати й куди?
    Нема понять “сюди” й “туди”,
    Нема сторін, ні дна, ні д’горі, —
    Порожнява фантасмагорій,
    Порожнява нудна, страшна,
    Порожнява без меж, без дна,
    А в ній, в ній крах —
    лиш зустріч двох, —
    Фінал космічних катастроф.
    І гонить, гонить в безвість чвалом,
    У невідоме, на поталу,
    В ніщо, у ніч закований,
    Параболить рокований.
    Параболить к цьому фіналу
    Життям вантажен корабель —
    Мара безоднь,
    Мара пустель.
    Від нефіксованої дати
    Так вічність падає, летить,
    Через пустелі миготить
    В орбіті сонця Альма Матер.
    Вже й сонце, падати й світить
    Стомившись, стало погасати —
    В орбіті сонця Альма Матер…

    ІІ

    Холодні ґлетчери і шпилі,
    Материків хребти в тумані,
    Ясні свічада океанів,
    Плаци великі і малі —
    Пливуть по круглій оболонці
    І повертаються під сонцем…
    І повертаються в імлі
    Рухливі контури землі.

    ІІІ

    Так перед учнем на столі —
    Десь на Землі — її подоба,
    Продукт людського мозку, глобус —
    Портретик капосний Землі —
    Перед ясним дитячим оком
    Стає то тим, то іншим боком
    Пливе…
    Ах лихо! Чи ж пливе?
    Чи так?
    Зовсім не так, сливе.
    Невдалий твір митця-невдахи
    Напів з паперу, напів з бляхи,
    Підмазаний, щоб не рипів,
    Рипить в коростяві струпів, —
    В тенетах різних ахіней,
    В пітканні мотузів і шлей.
    Географічних смуг і ліній, —
    Як дохла вобла в ятерині
    З прогоничем у животі,
    Рахуби завдає отій
    Малій допитливій дитині.
    Лиш марно хмарить тихий зір
    Грайливих радісних озір —
    Очей дитячих синіх-синіх,
    Єдиних тут живих озір.
    По копії нулі, нулі…
    Ах, любий мрійнику з Землі!
    Покинь цю бульбу на столі!
    Облиш цю копію Землі.

    IV

    Через етер, через віки,
    Без втулки, осі і чоки,
    Без компаса і без стерна… —
    Оце-о Мати! Це вона!

    Жене безоднями в імлі,
    Мерехкотить на чорнім тлі.

    Яснять свічада океанів,
    Мигають пасма гір в тумані,
    Материки й архіпелаги,
    І острови, і острівці
    З нічних холодних манівців
    Біжать по соняшну наснагу.
    Спішать. Пливуть,
    пройшовши тінь,
    Під зливу соняшних промінь.

    І гріє сонце їх і ллє
    Снагу через мільйони льє, —
    Свій живодайний вогнецвіт
    Без обміру і без контролю
    Потопою злива в юдолю —
    В живий, ним витворений світ, —
    Нехай буя! Нехай живе!
    Нехай лишень за ним пливе.

    І радо назирці здаля
    Не відстає, спішить Земля.
    Попід зеніт притьмом проходить,
    Під зливу кожну цаль виводить,
    Живе! — і плодить, плодить, плодить, —
    Мільйонам форм життя нове
    Дає
    Й безоднями пливе.
    Колиска. Фарма. Корабель!!.
    Мара безоднь. Мара пустель.

    V

    Благословенний світ — Едем!
    Скарбів незлічених юдоля,
    Доробок безлічі віків,
    На золотих шнурах ґондоля —
    Земля п’ятьох материків.

    Буяє, миготить, тріпоче,
    Через безмежну прірву ночі
    Жене, мов радости юла, —
    Стримить через усенькі сфери
    В серпанку ніжнім атмосфери…

    Дитина Сонця і Тепла.
    Колиска людськости — Земля.

    VI

    Земля без Заходу і Сходу,
    На два льодових бігуни.

    На двох суцільних брилах льоду
    Лише й немає там народу,
    Бо не бува, либонь, весни.

    Там не сягає сонця промінь.
    Там не буває злив і грому.
    Там прирекли вже так — “не жить”.
    Бігун не йде, бігун стоїть.

    Між бігунами ж, між льодами,
    Між бігунами буйний цвіт.
    Між бігунами барви-плями…
    Між бігунами рух і гамір…
    Між ними казка, казка — світ!
    Світ в веселках, у гомоні,
    Світ в радіснім поломені.

    Там кожна чверть і кожна цаль
    Під зливу соняшну виходить, —
    Живе
    І плодить, плодить, плодить…
    І тче в них соняшний рискаль
    В мільйонах форм, як дивні міти,
    Життя окремішніх світів,
    Щоб кожен жив,
    Щоб кожен цвів,
    Родився сам і вмів родити.

    Благословенний світ — Едем!

    VII

    Так в буйнім патосі цвітіння,
    Покірна воля рискаля,
    Пливе й гойдається над синню
    Колиска людськости — Земля.
    Колиска безлічі народів,
    Доробок безлічі віків,
    Земля без Заходу і Сходу —
    Земля п’ятьох материків.

    Буяє. Миготить. Тріпоче.
    До млосних любощів охоча.
    У діадемі променів,
    У веселках, у гомоні,
    Серед пітьми, серед пустелі —

    Яка ж бо ти й прекрасна, леле!
    Яка ж ти й гарна оддаля,
    О, Альма-матінка Земля!

    VIII

    Земля без Заходу і Сходу,
    Без конфірмації Земля, —
    Без пашпорту в просторах ходить,
    Без атестації гуля.

    А на Землі… Гей на Землі…
    Там на Землі туман і мла.
    Там на Землі діла малі —
    Діла людські — свої діла.

    Торги… Бойовиська… Походи…
    Аж кров’ю давиться Земля!
    Земля без Заходу і Сходу,
    Без конфірмації Земля, —
    У приписи
    сповивана,
    Ґранатами
    поливана,
    Засмикана,
    закивана
    Земля.

    І кожен день, і уночі
    І кожна тля — анічичирк.

    Земля без Заходу і Сходу
    Та й і без виходу Земля!
    Там без квитка, либонь, не ходять,
    Там без ключа й замка не сплять.

    І кожен день, і уночі
    І кожна тля — анічичирк.

    Без пашпорту не родиться,
    Без дозволу — не мре,
    Без кодексу — не сходиться,
    Без “права” — не бере.
    Не їсть без молитовника,
    Не любить без чиновника,
    Без палки й арештовника
    Ні мовить, ні оре.
    Не снить без конституції,
    Не д’хне без контрибуції,
    Без чиншу й екзекуції
    Ні дума, ні пере…

    Земля без Заходу і Сходу,
    Без конфірмації Земля, —
    Без пашпорту в просторах ходить,
    Без візи шейха й короля.

    А на землі… Гей на Землі…
    Там на Землі туман і мла.
    Там на Землі діла малі,
    Діла людські — свої діла:
    На “Сходи” й “Заходи” розбили,
    Переділили бігуни
    І кожну чвертку розчертили,
    Мов “пітагорові штани”.

    Та все стовпи… стовпи… і лати…
    І таблички, і патрулі…
    Що стовп — то й штат, а в кожнім штаті
    Наглядачі і “королі”,
    Чи раднаркоми там, магоги,
    Божки, божечки й демагоги,
    Шамани й йоги…
    Що кому!
    Несуть Талмуд. Пасуть юрму.
    Ведуть її. Вставляють стекла.
    Несуть ключі від “Раю” й “Пекла”,
    Та у всіх нові! Та у всіх свої!..

    Я пізнаю Тебе по їх!
    Я пізнаю тебе по шатах —
    По глицях, по стовпах, по латах,
    По тюрмах,
    По тюремних ґратах!
    Я пізнаю тебе по штатах,
    О, Мати-Земле, Альма Матер!
    О, Земле Мати, Альма Матер!

    ІХ

    Щезає ніч. Щезає день
    В безодню, в вічність, у ніде…
    Серед пустель на чорнім тлі
    По сніжно-білій оболонці
    Пливуть і крутяться під сонцем,
    Пливуть і крутяться в імлі
    Рухливі контури Землі.

    Х

    Ось край богів, жертовня Чарки —
    Вітчизна Данте і Петрарки
    У сяйво з темряви гряде
    І Елінку стару веде
    За руку —
    впитися іще
    Хмільної радости, ачей
    Не доведеться раптом вдруге…
    Країна пензля в плямах, в смугах…
    Країна мрійників-майстрів…
    Країна деспотів-царів…

    Попід зеніт притьмом проходить
    І у зеніт люфу наводить,
    І у зеніт стромля хрести,
    Стромля зіньки, стромля персти…

    Неначе просить до “Раю” —
    Ридає, ницьма лежучи,
    І хтось у ній ключі тримає —
    До “Раю” начебто ключі.
    Підносить очі і персти,
    Підносить чаші і хрести,
    Підносить руки д’гoрі, д’гoрі!..
    У власних вир фантасмагорій.

    А д’гoрі —
    тільки пустота,
    А в ній, як латка золота,
    Пливе Вона — минає зорі.

    О, край Петрарки й край Тезея!
    Край мрій, колізій, Колізея!..
    Ще Юлій Цезар і Нерон
    Навчали в нім божків любити,
    Навчали різатись і битись
    Та шанувати блиск корон.

    Відтоді всохла навіть Лета.
    Відтоді вимерли поети.
    Вона ж усе шука мети, —
    Стромля в зеніт зіньки й персти,
    Шукає “Раю” в атмосфері —
    В якійсь там сфері у етері, —
    Ридає, ницьма лежучи,
    Й тримає ковані ключі.

    Сама собі снує тенета,
    Сама собі жалобу тче,
    Замісто Тибра, прагне Лети,
    Замісто сонця…
    От іще!
    Ах, Земле — Земле! Все вотще!
    Там пустота в тій дивній сфері
    Химерних мрій Аліґієрі!..

    І блідне Дантова свята,
    Зникає смужка золота.

    ХІ

    Серед пустель, на чорнім тлі,
    По сніжно-білій оболонці
    Пливуть і крутяться під сонцем,
    Пливуть і крутяться в імлі
    Рухливі контури Землі.

    ХІІ

    …………………………………………………
    Безводні Азії пустелі…
    Холодні Арктики сніги…
    Земель гавайських упруги
    На бо’зна котрій паралелі…

    І чорна млость лісів тропічних,
    І субтропічних прерій синь
    По циферблату, гейби тінь,
    Проходять у мандрівці вічній, —
    Спішать в нікуди, у ніде.
    Деталь іде —
    Деталь везе.

    ХІІІ

    Месопотамія… Едем
    На тихих водах Іордану…
    Строкатий клин земель Корану…
    Обличчя Індії руде…

    І чорний жмут кряжів Паміру…
    Рівнин слов’янських сиза шкіра…
    Країна пагод… Мла Сибіру…
    І в туманах архіпелаг —
    Межи морями плями, плями
    Під смолоскипом Фудзіями…
    Строкатий Пан-Європи стяг…
    І знову ось архіпелаг —
    Вітчизни Байрона й Шекспіра.

    А над усім, як в казці, прoбі!
    Ходою велетня іде
    Вітчизни саґ великий чобіт.

    XIV

    Іде у Ніч… А інші — в День.

    Америк двох крилата птиця
    В емалі лине голубій.
    За нею слідом чорнолиця
    Країна муринів — вдовиця —
    Лицем під соняшний прибій, —

    Пливе, щоб зникнути за грані
    В безмежнім тихім океані…

    А ген-ге-ен з-за лінії,
    Загублене у синяві,
    Од всіх одірване, одно
    Спішить Австралії плесно.

    Спішить-спішить — не дожене
    Дитя мале, дитя дурне…

    Так в зливі сонця, у етері
    Пливе при власній атмосфері,
    Пливе на протязі віків
    Земля п’ятьох материків.

    XV

    Від тропіків й до моря льоду,
    Від Ґанґу й геть до Шпіцберґен
    Багато перейшло народів,
    Ще більше перейшло племен,

    Відколи став цей дивний світ —
    За час кількох мільйоноліть.

    І вже не так у тій Ґондолі.
    У тій колисці — на Землі.
    Малі пташата вже не голі,
    Не голі вже та й не малі;

    Перемальована руками
    Не та вже й смужка золота,
    Геть переснована дротами
    Сама й колиска вже не та.

    Не так уже у тій Ґондолі,
    У тій колисці — на Землі
    І не дієзи вже — бемолі
    Стоять в піснях й пісні не ті…

    Але ж по-давньому Ґондоля
    Береться сонцем і цвіте —
    Але ж по-давньому Ґондолю
    Гойдає сонце золоте.

    XVI

    У смугах рік, у смугах гір,
    Строката, закосичена,
    Помежи гір, межи озір
    Розписана, розмічена,
    Покраяна на тьму знамен,
    Поділена межи племен.
    Що шмат, то й клин до клину клином.
    І кожен клин — то є країна.
    І так всі п’ять материків.
    Посіли їх аж геть до цалі…

    Перевантажені, важкі
    Гойдаються материки
    На ніжно-голубій емалі.

    XVII

    А по емалі — нікелі,
    Такі малі, такі малі! —
    А по емалі — нікелі
    Мікроскопічні кораблі:

    Пливуть години і тижні,
    Пливуть навколо бігунів…

    З країни Данте і Петрарки —
    Десь до країни Далай-Лами,
    А чи з вітчизни Пива й Марки —
    До смолоскипу Фудзіями.

    Чи то із дикого Сибіру —
    В химерний край Шехерезади,
    Чи десь довозять чорношкірих
    В країну Розуму і Ладу…

    Пливуть малі… такі малі! —
    По голубому нікелі…

    Нехай пливуть — їм тра пливти.
    Багато їх — країв отих.

    Багато їх та й всі вони,
    Мов край той Данте і Петрарки…

    Придатен опис без ремарки
    На всі чотири сторони.

    XVIII

    Щезає ніч.
    Щезає день, —
    В безодню. В вічність. У ніде.
    Серед пустель на чорнім тлі
    По сніжно-білій оболонці
    Пливуть і крутяться під сонцем,
    Пливуть і крутяться в імлі
    Рухливі контури Землі.

    ХІХ

    І вибігають по одній,
    І ось збираються роями
    Країни — плями… плями… плями… —
    Мов проти сонця дітвора,
    В міжгір’ях, в нетрищах, в ярах, —
    Таборища людських племен…

    А серед них он —
    край пісень
    І зветься край той
    Україна!

    ХХ

    Серед слов’янської рівнини,
    Межи Сибіром і хребтом
    Карпатських гір — крутим хребтом —
    Пливе під сонцем Україна:

    Лице в зеніт. Коса в цвітінь.
    Рожеві руки в моря синь.
    Заквітчана, усміхнена
    І мрійна над усіх вона.

    Плацдарм сливе одвічних воєн,
    Бойовиськ край, від Трої втроє
    Чи не славніших рубежів.
    Земля Олегових героїв.
    Земля Буй-Тура смілих воїв.
    Край волелюбців, край мужів
    Пренепокірних.
    На межі
    Між двох світів, як Ельдорадо,
    В Гелладу з Арктики проспект,
    Всіх завойовників завада,
    Всіх завойовників об’єкт.

    Не 'дин там кораблі спалив.
    Не 'дин там пальці посмалив,

    Земля титанів-“нетитанів”,
    Земля веселих кобзарів.
    Не бракувало там Боянів,
    А й не було своїх царів.
    Не бракувало й на діла
    І хоч хай доля обійшла,
    І хоч нема ім’я у світі
    Та буйно родяться в ній діти,
    Хоч доля й мачуха була…

    Земля титанів-“нетитанів”,
    Земля могутніх кобзарів…
    Й пливе із давньої пори —
    З давно забутої пори —
    Десь у майбутнє з сонця п’яна,
    Пливе!..
    Либонь, щоб все з початку.
    Над пережитим, мов печатки,
    Стоять хрести, лиснять могили…
    Там вже ні гіку, ні луни,
    Де печенізькі табуни
    Та скитські тичбища ходили.

    Вже не бряжчать мечі, як здавна.
    В лискучім соняшнім пилу
    В Путивлі-граді на валу
    Давно не плаче Ярославна, —

    Лице в зеніт, коса в цвітінь,
    Рожеві руки в моря синь, —
    Заквітчана, усміхнена
    І мрійна над усіх вона.
    Тож Край-Титан! То по росі
    У перламутрі-поросі
    Плацдарм бойовиськ. Край-дитина.
    І зветься край той Україна.
    А в ній…

    ХХІ

    …Десь в місті чи в селі
    Маленький хлопчик при столі
    Тримає копію Землі.
    По паралелях пальцем водить —
    Перетина меридіан,
    Минає гір хребти і води —
    До Уругвая пішки ходить
    Через Індійський океан.

    З ночей казок Шехерезади
    Навпрост по сизих пасмах гір
    Йде до співочої Гренади
    Через Єгипет і Памір.
    З душних ночей Шехерезади
    До Ніневії…
    До Геллади…

    І мерехтять ясні свічада
    Дитячих радісних озір.

    Маленький світ — малий хлопчисько,
    Син Сонця — велетня світів!
    Він задоволений з колиски —
    З Землі п’ятьох материків, —
    По паралелях пальцем водить…

    Нехай!
    Нехай!
    Нехай же ходить.
    Родившись жити і цвісти, —
    Йому цвісти! Йому іти!
    Йому йти радісним походом!

    І повертається пухир,
    Рипить, повзе нерівно, скоком, —
    І посміхається над ним
    Світила син блакитноокий.

    По копії нулі… нулі…
    Ах, любий мрійнику з Землі!

    Крути її, щоб аж свистіла!
    Крути-крути, щоб аж гула!
    Щоби просторами летіла,
    Щоб над безоднями пливла,
    Щоб в сяйві сонця золотого,
    Щоб без диявола лихого,
    Щоб тільки жити і цвісти, —
    Крути її!
    Крути!
    Крути…

    ХХІІ

    Мов після вибуху гарматень,
    Без втулки, осі і чоки
    Параболить через віки,
    Параболить фрегат з фрегатів.

    Жене безоднями в імлі…
    Мерехкотить на чорнім тлі…

    Яснять свічада океанів,
    Лисніють пасма гір в тумані
    Через етер, крізь всенькі сфери…

    І мерехтять ясні озера
    В малого хлопчика з Землі.

    Крути ж її, щоб аж свистіла!
    Крути-крути, щоб аж гула!
    Щоби просторами летіла,
    Щоб над безоднями пливла,
    Щоб в сяйві, сонця золотого,
    Щоб без диявола лихого,
    Щоб тільки жити і цвісти, —
    Крути її!
    Крути!
    Крути…

    ХХІІІ

    Пливуть світи.
    Холонуть зорі.
    В порожняві фантасмагорій
    Ані початків, ані дна, —
    Порожнява нудна, страшна,
    Порожнява без меж, без дна,
    А в ній Вона
    минає зорі.

    Біжить мандрівниця пустель,
    Береться сонцем і цвіте.
    Ані помилиться ніде.
    Ані зупиниться ніде.

    * * *

    Тут — крапка. Тут урвав, далeбі, —
    На допит йти, на цундру треба
    Таки ж на тім на Кораблі —
    Таки в в’язниці на Землі.

    Читачу любий! Пощо сміх?
    Не смійся, серце, — кажуть, “гріх”.

    1932



    Коментарі (1)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. Вулиця
    Під рев сирен,
    Під завивання лун
    Біжать, січуться, мечуться в ударах
    Огні…
    Огні…
    Туди, де втопла шхуна
    В крові на грані, — там умирають луни.
    Там лопаються очі,
    Падають
    І марять.

    Огні…
    На брук
    У зорянім вінку
    Роздіта ніч упала на коліна, —
    Чоло молоньї колять і січуть…
    Скригоче сталь,
    Рида
    Тупим плачем невпинно.
    Вагони-арлекіни
    Регочуться,
    Тікають рейки вдаль.

    Біжать повз кам'яниць німих
    Туди…
    Давно хтось зрадив їх:
    Конвоєм строгим тиснуть блискавиці
    На замкнену,
    На скручену спіраль…
    Біжать
    В якусь незнану магістраль
    І крутяться…
    І крутяться на місці.

    Збірка "До меж заказаних", 1927



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

  3. Дівчина
    В час вечірній, час печальний
    Я Тебе чекаю в храм мій —
    У кімнаті сонця сальви
    І махорки тиміям…

    Ти прийди, моя далека,
    Через хащі вечорові, —
    Обернись хоч в тінь лелеки
    І розправ крилаті брови,

    Підніми очей зіниці,
    Підведи до сонця профіль…
    Ну, чого кричать так птиці,
    На хрести чіпляють строфи!?

    Над Собором, як на релі,
    Звуть вони Тебе юрбою, —
    Архітектора Растреллі
    Посилають за Тобою.
    Посилають…
    Голуб сизий —
    Голуб сизий тихо тужить…
    У кімнаті сонця ризи,
    І Любов Надію кружить.

    Сонця ризи…
    — Сонце, сальви!
    Сонце, танок!! — Ти прийшла!
    Розмальована, як мальва, —
    Квіти, золото і шлак…

    На плече коса, — ой, леле! —
    Смуток сходить над бровою…
    І Растреллі, і Растреллі
    Йде, мов джура, за Тобою.

    Ти усіх отак манила,
    Неприречена нікому, —
    У стрічках од скоростріла
    І в диму пороховому.

    Нецілована, незнана,
    Недоклична — й все кохана,
    Полум’яна й все похмура…
    Вірний кінь слідом, як джура.

    Мить прийшла, і мить відплила
    Провела лиш тінь знайому:
    …У стрічках од скоростріла…
    …І в диму пороховому…

    Пропливла на сизім тлі
    Й знову канула в імлі.
    …………………..
    Вибухає ніч громами,
    І земля дрижить у дзвоні.
    За любов ми йшли фронтами,
    Серце кинувши під коні.

    Гомін… Буря… Коні… Тіні…
    Передзвони. Перегули…
    В далині розбитій, синій,
    Там ми молодість забули.

    Розімчали коні серце,
    Рознесли його степами,
    Аж під хмари в буйнім герці
    Стала молодість стовпами.

    Коні… Тіні… Передзвони.
    Перегуки. Канонада…
    Хтось підкови срібні ронить.
    Погасає…
    Тоне…
    Пада…

    Догорає, догорає
    Синій вечір десь за краєм.

    Обернулась, не сказала
    І не сказана пропала.
    І немає…

    Поховав в далекій рудні.
    Придавили зір повіки.
    Діти буднів, діти буднів
    Розвіталися навіки.

    За любов у громі криці
    Загубивсь твій ніжний профіль…
    Ну, чого кричать так птиці,
    На хрести чіпляють строфи!?

    Путь далека. Путь нелегка.
    Непроглядна. Недоклична.
    Загубилась тінь лелеки…
    Беатріче…Беатріче!..

    В час вечірній, час печальний
    Я Тебе чекаю в храм мій. —
    У кімнаті сонця сальви
    І махорки тиміям…

    1925



    Коментарі (3)
    Народний рейтинг: 6.13 | Рейтинг "Майстерень": 6.5

  1. Вандея
    Лю Мартиновській

    То не сонце затріпало крилами
    І упало в пісок золотий…
    Гей, і правду сказати несила мі,
    А збрехати…
    А ти…
    . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

    І

    На зорі прокричали когути…
    На зорі проскакали ми.
    На підмо…
    на підмо…
    на підмогу йти!
    Коню мій, коню!
    Стреми!..

    На зорі десь кричали, никали
    І сміяли…
    О, гей, мовчіть!
    Там десь сонце, проколоте піками,
    Умирає на синім мечі.

    Ой, не сонце ж то! — серце птицею!
    І не крик то — чаїне “киги”…
    Коню мій, — капотить крівавицею,
    Капотить на холодні сніги…

    То вона — під’яремна, розп’ята —
    То любов,
    Моя перша любов…
    Гей, мовчіть там, кого не прип’ято!
    Друзі, агов!!

    Попереду відтяті артерії,
    А позаду:
    липка імла.
    Мої друзі, і дикі прерії,
    Й синій піт з неживого чола…

    Є безумні і є заплакані,
    Але то не за свій живіт, —
    Нам рвучко страшною атакою
    Перекинути б навзнак світ.

    Перекинути світ облудливий,
    Розірвати оброть віків…
    Ми законні створіння, люди ми!
    Хоч не люди у нас батьки.

    Ми безумні на грізній виставі;
    Без запросин прийшли на ню…
    Проти в с і х — тільки серце розхристане,
    Проти криці — всього лиш юнь.

    Є прохмурі і є заплакані…
    Але то не за свій живіт. —
    І в атаку!..
    В атаку!..
    Атакою
    Перекинути навзнак світ.

    Поламати мечі п’ятирицею
    (Не для слави, не ради звитяг)
    І поставить над цею в ’я з н и ц е ю
    Малиновий, кривавий стяг.

    В свою кров його фарбить будемо.
    З своїх серць сплетемо вінки…
    У атаку!!
    В атаку!!

    Люди ми.
    Хоч не люди у нас батьки.
    . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
    . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
    Присягали на тінь Ревашельову, —
    Так. Несіть, донесуть до кінця
    Під старою брудною шинелею
    На любов і на смерть серця.

    Поклянлись на мозоль порепаний,
    Поклялись — так рушайте в путь.
    Щоб юність на колір креповий
    Без вагання за нюх обернуть.

    Щоб планета — єдина матінка
    І єдиний закон — любов!..
    Осб оце в нас мета одна тільки,
    Ось для цього юнацька кров.

    Через душі, крізь темінь Крезову
    Нумо, раз! Непокірний мій…
    То струмить її кров по лезові,
    То сльозина в куточку вій…

    . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
    . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
    На зорі прокричаи когути.
    На зорі проскакали ми.
    На підмо…
    На підмо…
    На підмогу йти!
    Коню, стреми!..

    ІІ

    У шпиталі, обмотана марлею,
    На тобі — не твоя голова…
    Десь далеко-далеко армія
    І так близько —
    розбита брова.

    І здавались чужими тепер ми, —
    Ні привіту,
    ні сліз,
    ні думок
    Там, де очі ясніли озерами,
    Там, де брови були, як шнурок.

    Вчора ще,
    до лафету прикована,
    Доливаючи кров’ю шолом,
    За останній, за бій ризикований
    Тріпотіла безбровим чолом.

    Тріпотіла… Просила і кликала…
    Обіцяла л ю б о в і п р и в і т:
    “Будьте с м і л и м и!
    Будьте в е л и к и м и!
    У п е р е д!!
    А н а з а д — і повік!..”
    . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
    Пелюстками опали зів’ялені
    Довгі вії до серця не в лад.
    Десь горять бриґантини запалені…
    Нам повік не дістатись назад.

    Не дістатись…
    Хороша! Омріяна! —
    П е р е м о г а!! Ти чуєш це, Лю?!
    Я люблю тебе, димом овіяну,
    І шість ран на тобі люблю.

    Караваном грімливим, осяяним
    Вирушати нам в край новий…
    А над ким та й над ким же то зграями
    Воронння припада й шумить?

    То була не любов — прелюдія.
    Ось тепер ми дійшли до мети!..
    Гей, ніколи Твоїм я не буду,
    Як не будеш моєю і Ти.

    І чужі, і далекі тепера ми…
    Ні привіту, ні сліз, ні думок.
    Там, де очі ясніли озерами,
    Там, де брови були, як шнурок.

    . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
    Поєдналось з старим сьогодняшнє:
    (Ну, а що я собі зроблю?)
    Я люблю тебе юну, соняшу
    І шість ран на тобі люблю.

    Пам’ятаю: просила, кликала, —
    Обіцяла любов і привіт…
    Ось того я жадання не викинув
    Перекинути навзнак світ.

    ІІІ

    Дикий вихор… Корогви і шоломи…
    Чорний стяг… А за ним голубий…
    Та червоний не зрадим ніколи ми…
    Навіть в цей семикутний бій.

    Коливається світ у аґонії…
    Поспішає умерти живий…
    Хтось у рани свої ж незагоєні
    Ятаган наставляє свій…

    Хто сказав: переможено? Хто-бо то?!
    Хто початок прийняв за кінець?!
    Не одну перемогу чоботом
    Роздушило оте… крив’яне.

    Хто тут свій і хто ворог і де іти, —
    Чи по зорях, а чи по шликах?..
    Ех, Вандея,
    Вандея,
    Вандея ти
    У рудих, у брудних сіряках!

    Закрутилась баґнетом годована
    (Бачу, й досі вони стремлять)…
    Твої діти без ліку мордовані
    І зґвалтована тричі земля.

    Закрутилась в пожежі без пам’яти,
    Розгубилась і що… і куди…
    А чи справді на молоха з нами йти,
    А чи нас на рожно посадить.

    Та й недаром віками крутила нас.
    Закрутили в останню мить:
    Гей, насунула міць неосилена,
    У рейтузах на нас стремить.

    То не гунни, не скити, не половці, —
    То новий “золотий Тамерлан”…
    На твоїх на полях, на околицях
    Напосіли ворони орла…

    Твої діти живими обскубані,
    А батьки позбулися очей…
    Ех, Вандея,
    Вандея ти рубана
    Під чужим і гербом, і мечем.

    . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
    Дикий вихор. Корогви і шоломи…
    Чорний стяг, а за ним голубий…
    Та червоний не зрадим ніколи ми,
    Навіть в цей семикутний бій.

    IV

    І пройшли, пронесли не подолані
    І встромили на чорнім шпилі.
    Не один на коліна оволений,
    Не один припадав до землі!

    “Ми підем… Ми підем… Тільки де іти?
    І кого за любов розстрілять?!”
    Е-ех… “Вандея” ти —
    Сама сміла і буйна земля.

    V

    Скільки нас у цьому семикутньому
    Полоскалось в крові і в сльозах…
    Одиниці дійшли до майбутнього —
    Тисячі не вернулись назад.

    Бо була в них мета одна тілько
    І єдиний кінечний шлях:
    Щоб планета всім — рідна матінка,
    Щоб любов — на твоїх полях…

    Ось за це, за любов порепану
    Свою юнь — злотопіняву юнь —
    Без вагання на колір креповий,
    На кістки
    обернули за ню.

    Не було, не було незабутнього…
    Хто насподі —
    не буде над…
    Одиниці дійшли до майбутнього,
    Тисячі не вернулись назад…

    Хай і д е!.. Вона знає, де іти.
    Хай не ронить сльозу з очей…
    Ех, Вандея…
    Вандея…
    Вандея ти
    Під чужим
    і гербом,
    і мечем.

    1928



    Коментарі (1)
    Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5