Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Юрій Клен (1891 - 1947)

Інфо
* Народний рейтинг 4.774 / 5.63
* Рейтинг "Майстерень": 4.502 / 5.6
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Коефіцієнт прозорості: 0.727
Переглядів сторінки автора: 70298
Дата реєстрації: 2009-08-20 23:59:50
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2009.12.27 12:41
Автор у цю хвилину відсутній

Про автора
Освальд Бургардт народився на Поділлі у с. Сербинівка 4 жовтня 1891 року в родині німецького купця.
Закінчив у Києві гімназію, вчився в університеті (філологія), був засланий на Архангельщину. У 1918 році повернувся в Київ. 1920 отримав диплом. Далі – аспірантура, вчителювання в Баришівці,де доля подарувала йому вірного товариша й однодумця – Миколу Зерова. ВІн, між іншим, називав Баришівку Лукрозою. За дуже короткий час вона стала культурним центром. невдовзі Бургард був заарештований і відправлений у тюрму до Полтави. Вийшовши на волю після арешту, вирушив до Києва. Викладав, перекладав. Знайомство із Зеровим, очевидно, спонукало Бургардта писати українською (перші твори були російськомовні) естетичні засади неокласиків ивявилися йому близькими – за словами Ю. Коваліва, "це було творче спілкування вільних митців, які шанували талант один одного". Орієнтація на класичне мистецтво, культ вишуканого рафінованого слова, гармонія розуму і серця – ці принципи Бургардт втілював у своїй творчості. У 30-х роках переїхав до Німеччини. Збірка "Каравели" –1943; поема "Прокляті роки" – 1937; центральний твір у доробку – поема "Попіл імперій" (1943-). Є твори поза збірками і переклади. Навесні 1945 року перебрався до Австрії. Помер 30 жовтня 1947 року – застудився під час нелегального переходу кордону. Похований в українській частині кладовища Вестфрідгоф.

......
Сторінку відкрила Василина Верховинка.

Найновіший твір
Прокляті роки ч. ІІ
* Продовження*
.........
Та, щоб не потомитися украй,
Нехай читач перепочине трошки.
І, щоб забути пролетарський май,
Хай меду рідного скуштує ложку:
Йому на очі я зведу той рай,
Де усміхаються в житах волошки
І понад степом сонце золоте
Завжди старою барвою цвіте.

Там кетяги рожевої калини
Цяткують їй коралями сувій,
І дише в ніздрі духом полонини
Між пальцями розтертий деревій.
Там вранішня зоря й світанки сині
Щоранку сходять у красі новій.
І десь на дзеркалі німої тиші
Дзвінке весло свої узори пише.
Там, перепрівши у гарячих снах,
Посеред вод безмовних і широких
Татарське зілля пахне у ставках.
Там дні шумлять і плещуть у лотоках,
Там золотом соломи світить дах.
Там жаби мирно кумкають в осоках,
І, не підпавши під новий декрет,
Росте собі на волі очерет.

Там віє вітер у просторах диких
І пахощі терпкі несе нам з круч,
В рівнинах неосяжних і великих
Там віщий місяць сходить ліворуч…
І чисте срібло ллється в чистих ріках,
І тане в небі журавлиний ключ…
Про це ще по-російськи скільки мога
Писали Олексій Толстой і Гоголь.

А про красу заквітчаних долин,
Про любі серцю комиші і хащі,
Про те, як пахне на межі полин,
І про вигнанця долю злу й пропащу,
Який не бачить рідних луговин, –
За мене ще майстерніше і краще
Вам оспівав би половецький хан,
Якому хтось дав нюхати євшан.
1937