* Продовження*
.........
Та, щоб не потомитися украй,
Нехай читач перепочине трошки.
І, щоб забути пролетарський май,
Хай меду рідного скуштує ложку:
Йому на очі я зведу той рай,
Де усміхаються в житах волошки
І понад степом сонце золоте
Завжди старою барвою цвіте.

Там кетяги рожевої калини
Цяткують їй коралями сувій,
І дише в ніздрі духом полонини
Між пальцями розтертий деревій.
Там вранішня зоря й світанки сині
Щоранку сходять у красі новій.
І десь на дзеркалі німої тиші
Дзвінке весло свої узори пише.
Там, перепрівши у гарячих снах,
Посеред вод безмовних і широких
Татарське зілля пахне у ставках.
Там дні шумлять і плещуть у лотоках,
Там золотом соломи світить дах.
Там жаби мирно кумкають в осоках,
І, не підпавши під новий декрет,
Росте собі на волі очерет.

Там віє вітер у просторах диких
І пахощі терпкі несе нам з круч,
В рівнинах неосяжних і великих
Там віщий місяць сходить ліворуч…
І чисте срібло ллється в чистих ріках,
І тане в небі журавлиний ключ…
Про це ще по-російськи скільки мога
Писали Олексій Толстой і Гоголь.

А про красу заквітчаних долин,
Про любі серцю комиші і хащі,
Про те, як пахне на межі полин,
І про вигнанця долю злу й пропащу,
Який не бачить рідних луговин, –
За мене ще майстерніше і краще
Вам оспівав би половецький хан,
Якому хтось дав нюхати євшан.
1937