Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Тамара Ганенко
"Чи згадаєш мене, Раставице?.."

...Русалка з вод річок і Атлантичного ...





Поеми

  1. Раставиця
    Я річка,
    я докуповую промені сонця -
    для рибок метких, для веселки,
    для втішних малят на бризки, а потім
    вколихую гнізда пташині,
    і навіть метелика,
    сонну малу комашину,
    закутую в сутінь
    та й місяця жду - охоронця.
    Він часом припізниться трішки,
    бо любить - я знаю -
    примірювать шати все інші,
    щоразу новіші,
    а прийде - розсипле сріблясту доріжку,
    що так чарувала Куїнджі,
    пірне у пахучі тумани,
    на них щось зірками запише
    та й буде вже ревно до рану
    боліть-вболівати за тишу.

           Чи ви приходили до річки уночі?
          А не були, то, мабуть,не відчуєте,
          як шелестять легесенькі плющі
                летючих хвиль,
          Мов дощик тихий,чуєте?


          Ще зойкне птаха сонна з комишів,
          обронить ноту в жаб"ячі симфонії,
          і коники сюрчать так від душі,
          що стигла ніч у дзвоні їх бездонніє.

          А води річки стишено течуть,
          настояне повітря дослухають,
          і їм щоночі тихі кроки чуть
          й чиєсь таке, ледь мовлене: "кохаю..."

          Ось дівчина,що й виросла в воді -

          при березі хатина за городами,
          а з нею хлопець, мов на поводі -
          ішов би, певно, й морем,а не бродами.

          Зорюють. Неба сплески вогняні
          і хвилі ніжність їм стають помітними.
          Й щасливо річка думає в півсні:
          - Красу цінують, то й любити вмітимуть...

    на Івана, ой на Купала
    скільки красенів перекупала,
    і несла потім хвилі мовчки,
    щоб не згасли свічки віночкам,

    відбивала вогні купальські,

    квіти в сіті плела рибальські,

    в лиця бризкалася бровасті,

    розпашілі у юнім щасті,

    бо не вважить Купало втому -

    не пускає дівчат додому.

    А коли вже затихне берег,

    відмикала підводні двері:

    випливали гінкі красуні,

    колисаючись у відлунні,

    витягав водяник потроху

    бородище з пухкого моху,

    цілу ніч собі при багатті

    вигрівав ревматизми кляті;

    а русалоньки, дочки хвилі.

    по воді босоніж ходили,

    пришивали іскринок зорі

    на свої сорочки прозорі.

    А на ранок, ще й світки спали,

    обертались вони в купави,

    в білим-білому хороводі

    розтрусили росу мелодій:

    хто з купави росу дістане,

    в того серце чутливим стане.



          Течу, до лісу завертаю,
          тут наче завжди молодію, -
          яке чар-зілля у вустах є,
          признайся, древній чародію?

    Здіймає ген могутні руки,
    немов дивується, вродливець!
    Гай, не побачать наші внуки
    красу колишню гордівливу.

    Згадай, як синє я любила, -
    перевертаю досі небо,

          велична станом, хвилю збила -
          човнам ще втриматися треба!
          Ти ж набирав собі в долоні
          води прозорість полохливу...
          Стояла б вік в твоїм полоні
          і в первозданності щасливій!

          Але спішу, бо треба далі,
          Бо час - то сутність нетерпляча...
          Калина щік рум’янці палить, -
          щось давнє згадує, я ж бачу.

          А біля неї кущ ожини
          заплів собі віночок білий,
          цвітуть рожеві конюшини
          і грає відблиск білих лілій.


    І раптом злине пісня -
          світ крильми обгорне,
    вкраїнська пісня - щира, як душа
    народу цілого.
          Вона-бо неповторна,
    її віки і далі не страшать.

    Лиш забринить у ніч -
          їй вторить шерхіт листя,
    і юний вітер тягне в унісон -
    ота, що
          "ми любилися, та й розійшлися..."
    І знову сниться мій далекий сон:

          Неслися орди хижі в злобі і безслав"ї,

          Лишали месиво степів і стін,

          Наздоганяв їх меч могутній Святослава,

          На сполох вітер бив щодня, мов дзвін.

          та люди скрізь живуть і свято вірять в щастя -

          Мені неждано бачить довелось,

          Як гордий Святослав з Малушею прощався,

          Хилив до пліч закохане чоло.

          Ронили зорі цвіт, мені ночами сниться:

          Їх руки у журбі переплелись,

          І стала я відтоді зватись

                      Р а с т а в и ц я,

          І впав у мої води

          Стрілолист.



    Я випливаю в ранок.
    Пливуть собі віки
    в туманів сіті драні,
    я випливаю в ранок,
    і сонце з-під руки
    мені сміється радо,

                бо любить з камінням правічним
                помріяти коло греблі.

    в каміння мовчання величне,
    правічні його потреби:

    човни щоб неспішно гребли

    й на жовтих річкових яснах

    цвіли древньоликі верби.



    Чом плачете, верби, скажіте? -

    питали не раз поети,

    та верби у довгії віти

    таїни ховали вплетені,

    щоб їх не зурочили часом, -

    ген ворони чорні крячуть...

    Поети не мали часу,

    я ж, мов на долоні, бачу

    глибини того відчаю -

    од верб мені - здавна почесть, -

    їм душі зелені втішаю,

    як з болю вони тріпочуть.

    І видяться степ та кургани

    у зблисках вогнистих шабель,

    хоругви, клейноди Богдана,

    над Россю козацький табір.

    Летять буйні, звихрені коні

    по трав золотім сувої,

    нема-бо ніде їм припонів,

    як небу над головою,

    а з тими, що впали в безшум"ї -

    пощади козак не просить -

    лишились навік сиві думи

    та верби, що плачуть досі.



    Бува, про женців чую з лану,

    про панщину й несвободу,

    або про любов безталанну,

    про вроду й глибоку воду.



    Чи згадують, як берегами

    втішався Нечуй-Левицький,

    у зорях писав під стогами

    в задумі, у мандрівницькій...



    Ридали колись до світанку,

    що воду линуть не вміли,

    як хутір палили Краснянку

    фашисти ізнавіснілі...

    Шелесь-шелестять, мов баладу.

    про смутки кривавих воєн,

    про хлопця й коня, про зраду,

    про брязкіт - востаннє - зброї...



    Чом плачете, верби, скажіте?..

    он бачите, вплутався вітер

    в капронові ниті хвоща,

    сороки невпинно тріщать -

    про все вони знають на світі:

    що сонце під осінь не гріє,

    що там-от вербина суха,

    що звузилось русло, всиха,

    що все в білім світі міліє, -

    безмовно волають руїни

    над рабством, вкоріненим скрізь,

    і плаче моя Україна,

    країна роздолля і сліз...





    ***



    День, як гілка вербова, зломивсь -

    Гроза!

    Розполохані трави злетіти увись

    Грозять.

    Дітлашня сипонула до хат за город

    Манівцем.

    Опускає веселка у хвилі відро

    Тихцем.

    А татар-зілля пахне зелен-святом,

    малечі робить пискалки духмяні,

    долівки встелює білянкам-хатам,

    птахів і рибу в побережжя манить.

    А з рибою, звичайно, і рибалку -

    спокійного, повільного у русі,

    з чаклунствами обізнаного змалку:

    де щука зна, на що лини беруться.

    Люблю вудки ті, встромлені в тумани,

    І черв"яки, загалом неетичні,

    бо риболови скорше річкомани,

    які в них часто душі поетичні!

    В розмовах мало, більше у мовчанні

    таять вони мої глибокі очі,

    і велич тиші, й блиски зір клечальних,

    і ранню хвилю, що зове-плюскоче.

    Бо хто ріс біля мене -

    певна -

    хоч краплинку поніс у роки.

    Хай не кожному буду я

    кревна,

    ха й не кожен розмию

    спокій -

    вже зростила творців немало,

    і славетних,

    і невідомих, -

    глибини на усіх ставало,

    хто на броди не тратив

    долю,

    хай не кожен захоче

    визнать

    подих мій, що сягає

    всюди,

    але знаю - любить Вітчизну

    кожен з них до загину

    буде.



    Розчісую коси лататтю,

    ще й жовті ввіткну гребінці,

    щорік мої води латають

    безпечнії дітоньки ці.

    А сили поволі стікають -

    вже ледве проходи знайду,

    не вшиті цупкими нитками.

    Течу. Де не зможу - бреду...



    І сонно скидається риба,

    дрімаю чи ні, не знаю,

    та раптом - аж ряски стрибнуть _

    по брови у мул врізаюсь.

    Ображено терпне тіло,

    картаю себе: заснула!

    Я сильно уся зміліла, а тут - ледь примітна з мулу,

    бо зліва - полога пустка:

    зорали колись до хвилі,

    але не вдалась капуста,

    то борозни й полишили.



    А був же який золотистий пляж!

    Сонячні бризки і сміх до півночі,

    і вода чиста, як пролісок...

    Тепер же на цьому місці щоразу

    вагаюсь:

    чи я іще річка?

    Бо вже тільки жабам купатися тут,

    лише вони, повірте, не соромляться.



    Для чого, кому в догоду

    мене заставляли: згинь!

    І сунуться далі в воду

    поранені береги,

    і душать мене щільніше

    рогіз, жабуриння й ряски,

    болючіш усе й скоріше

    стікаю я в лоно казки,



    Де чисте, мов дзеркало, плесо,

    Де плава Івасик-Телесик

    У човнику-срібнеє денце,

    Де перстень, мов крихітне серце,

    Тримає в руках добра щука,

    І ласує мила онука

    Кисільними та й бережками...



    Я ледь пробираюсь стежками.

    Зненацька ще й тінь огрядна

    трусне знахабнілі рядна,

    і смяття - хай ствердять ночі -

    летить в мої сині очі,

    і гірко хитає просинь

    флакони з-під дихлофосу.

    Кому про це я можу розказати?

    От раз весілля недалечко тут справляли,

    було компаніям гулянки, певно, мало,

    то й побрели до берега від хати -



    мені було пред тишею густою

    так соромно, мов потовели ногами,

    за їх калічну мову незугарну,

    що, зганьблена, сипнула пустотою.



    Дивилася я страдними очима,

    то - пляшку об вербу, мені в розправу,

    самі ж лишилися до ранку в травах,

    бо хто від річки криється із чимось?



    В мені ж усе боліло аж до дна...

    Рогози стиснула та якось вже терпіла.

    Стара верба розчахнуто скрипіла:

    - То найстрашніше -

    в душах мілина...



    Пливе човен, води повен,

    та все хлюп, хлюп, хлюп...

    Живе серце, поки б"ється,

    завдає жалю.

    Коли ж сміє, зачерствіє -

    чи воскресне знов?

    А життя гроша не варте,

    як вмира любов.



    Вже стало сонце на вечірнім прузі,

    і сходять, наче ряст, зірки нечутно,

    і коні допасаються на лузі.

    Течу я.



    Шепоче вітер про свої пориви,

    та я не можу, як колись, радіти,

    бо вперто загляда в лице, як привид,

    той квітень,

    чорнобильський квітень.



    Зелена розкіш правила буяння,

    і повінь розкотила синь у далі,

    весна в гілля, невтримна й окаянна,

    гойдалась.



    I раптом все змертвіло,

    ніби поле в грудні,

    брезентом вкриті, зойкнули криниці,

    зірвалися з дерев - уже отруйні -

    живиці.



    Ой світе білий, світоньку зелений,

    щоночі б’юся в береги з розпуки,

    скажи мені, - чи ж питимуть із мене

    онуки?..



    серпень, 1987




    Коментарі (2)
    Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

  2. Легенда про гори Діва і Монах
    *
    Були колись і в нього сині очі,
    розчахнуті здивовано у день...
    Гарячу душу і вразливе серце
    нести нестерпно тропами людей.
    Лише в холодних і величних скелях
    Таїться спокій, важкокрилий птах, -
    цю істину ще в юності відкривши,
    вже й лік рокам давно згубив Монах...

    І-й монолог Монаха:

    "- А небо тут
    високе і безкрає,
    не доліта з низин
    суєтний моря шум,
    з вітрами буйними
    я тільки розмовляю,
    молитви спраглі
    Богові вершу,
    душа давно
    тільки йому
    належить.
    я не боюсь
    важких випробувань, -
    мирські страждання
    не торкнуться серця
    і вуст не осквернять пусті слова..."

    Божий відгук

    Чоло високе й мислі благородні
    Чи можуть непомітними пройти? -
    Поставу горду і незломність духу
    Бог спостеріг з надхмар’я висоти.
    Але, віками знаючи людину,
    Не міг дозволить слабкості собі
    І вирішив: за право бути сильним
    тримає хай Чернець останній бій!
    Диявола гукнув,
    скріпивши серце...

    Випробування

    Шукаючи коріння для простих своїх потреб,
    Вловив Монах слабкий, мов подих, стогін...
    Він з відчуття недоброго отерп.
    Та, відмахнувшись, крок ступив управо
    і - занімів над урвищем страшним:
    знеможена і зранена, на скелях
    лежала дівчина прекрасна перед ним.

    (Єдина мить -
    і кайдани зриває
    закована й впокорена душа...
    Втікати геть?!
    Але ж, біду спіткавши,
    на поміч християнин поспіша...)

    Взяв непритомну на могутні руки,
    здираючись по виступах стіни.
    З прокльонами і гуркотом позаду
    зривалися в провалля валуни.

    ІІ-й монолог Монаха:

    " - Годинами я слухав її мову,
    немов печальне сповідав життя,
    носив їй трави,
    та уже довкола
    не розумів нічого до пуття.
    І сива мудрість,
    і роки суворі
    десь відійшли, розтали мимохіть...
    Все сняться очі,
    як розкосі зорі
    в зеленому
    убранстві верховіть..."

    Невідворотне

    І день прийшов. Як цвіт весни, пригожа,
    униз вона зібралась, до людей..
    Спинись, Монаше! Ти ж обітник Божий.
    Вона іде собі, - нехай іде!..

    Та впало небо, щось - о, де спасіння? -
    гойднулось в грудях, гасне, як свіча...
    Кривавий слід вбиваючи в каміння,
    він кинувся нестямно за дівчам.

    Божа милість:

    Бог милосердний зимною рукою
    торкнувся до вогненного чола:
    - Не вір єси, -
    Диявол пред тобою.
    Монах в отвіт:
    - Негідна ця хула!..

    Фінал

    І вдарив грім, і затряслися гори,
    і сміх зневажливий сипнув, як град...

    пливуть літа, мов хвилі в непокорі,
    не знають болю і не знають втрат.

    Печальні дві гори вросли у біле небо
    як пам"ять, що любов
    всесильна і сліпа.
    там, де спокусниця
    ступила в море,
    де муж святий,
    одурений, упав...




    Коментарі (10)
    Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -