У Криму, в Симеїзі, ніби з розгону, ступили в море дві гори. Кажуть, це Бог обернув на кам’яні скелі Ченця і Діву, що його спокусила.

*
Були колись і в нього сині очі,
розчахнуті здивовано у день...
Гарячу душу і вразливе серце
нести нестерпно тропами людей.
Лише в холодних і величних скелях
Таїться спокій, важкокрилий птах, -
цю істину ще в юності відкривши,
вже й лік рокам давно згубив Монах...

І-й монолог Монаха:

"- А небо тут
високе і безкрає,
не доліта з низин
суєтний моря шум,
з вітрами буйними
я тільки розмовляю,
молитви спраглі
Богові вершу,
душа давно
тільки йому
належить.
я не боюсь
важких випробувань, -
мирські страждання
не торкнуться серця
і вуст не осквернять пусті слова..."

Божий відгук

Чоло високе й мислі благородні
Чи можуть непомітними пройти? -
Поставу горду і незломність духу
Бог спостеріг з надхмар’я висоти.
Але, віками знаючи людину,
Не міг дозволить слабкості собі
І вирішив: за право бути сильним
тримає хай Чернець останній бій!
Диявола гукнув,
скріпивши серце...

Випробування

Шукаючи коріння для простих своїх потреб,
Вловив Монах слабкий, мов подих, стогін...
Він з відчуття недоброго отерп.
Та, відмахнувшись, крок ступив управо
і - занімів над урвищем страшним:
знеможена і зранена, на скелях
лежала дівчина прекрасна перед ним.

(Єдина мить -
і кайдани зриває
закована й впокорена душа...
Втікати геть?!
Але ж, біду спіткавши,
на поміч християнин поспіша...)

Взяв непритомну на могутні руки,
здираючись по виступах стіни.
З прокльонами і гуркотом позаду
зривалися в провалля валуни.

ІІ-й монолог Монаха:

" - Годинами я слухав її мову,
немов печальне сповідав життя,
носив їй трави,
та уже довкола
не розумів нічого до пуття.
І сива мудрість,
і роки суворі
десь відійшли, розтали мимохіть...
Все сняться очі,
як розкосі зорі
в зеленому
убранстві верховіть..."

Невідворотне

І день прийшов. Як цвіт весни, пригожа,
униз вона зібралась, до людей..
Спинись, Монаше! Ти ж обітник Божий.
Вона іде собі, - нехай іде!..

Та впало небо, щось - о, де спасіння? -
гойднулось в грудях, гасне, як свіча...
Кривавий слід вбиваючи в каміння,
він кинувся нестямно за дівчам.

Божа милість:

Бог милосердний зимною рукою
торкнувся до вогненного чола:
- Не вір єси, -
Диявол пред тобою.
Монах в отвіт:
- Негідна ця хула!..

Фінал

І вдарив грім, і затряслися гори,
і сміх зневажливий сипнув, як град...

пливуть літа, мов хвилі в непокорі,
не знають болю і не знають втрат.

Печальні дві гори вросли у біле небо
як пам"ять, що любов
всесильна і сліпа.
там, де спокусниця
ступила в море,
де муж святий,
одурений, упав...