«Я його бачив, перш ніж зустрівся з тобою. Він походжав по Піпл-лейн і дивився своїми риб’ячими очима на риб’ячі тельбухи…»

(Джеймс Джойс)

Вчитель Амок стояв біля прозорого чисто вимитого вікна і дивився на пейзаж пізньої глухої осені. Безнадійної, наче очі оленя, що побачив націлений на нього мушкет мисливця. Учні (капловухі та веснянкуваті, патлаті і закосичені, в чорній шкільній формі і з білими комірцями) в цей час вчили напам’ять висловлювання Великих Керманичів – цього разу збірку сентенцій «Праця», вголос по складам читаючи кожну фразу. Клас наповнився звуками: «У… І…. Та… Ра…» Вчитель Амок подумав, що учні не розуміють навіть половини слів з Книги Керманичів і що таке зазубрювання безглузде, що раціональніше було б вивчити значення кожного слова, а потім вчити напам’ять «Повчання Великих». Але хто прислухається до його думок? Хто? Цей тупий товстий альбінос директор чи Керівник Наставників зі скляними позбавленими думок очима? Сказали, що треба знати дослівно, значить будуть вчити, хто не вивчить – буде покараний різками, он вони стоять у куточку. Гарні, пружні, березові. Амок подивився на термометр за вікном – він показував десять градусів за Цельсієм, там, де осінь була всевладною, почав моросити дрібний осінній дощ (довгий, наче погляд Керманича). Вчитель ще подумав: як добре, що нам дозволили користуватись термометрами і парасольками, і кольори парасольок відповідають соціальному статусу. Він як вчитель і наставник молоді мав право носити чорну парасольку. Він знову зиркнув на термометр і йому одразу пригадалися рядки класика:

«Десять градусів тепла
Захотілось нам добра…»

Тут же думки Амока перейшли на зовсім інший рівень. Він подумав, що ось, кращі мудреці людства тисячоліттями, починаючи з Сократа та Конфуція, але насправді і задовго до них, думали, що таке добро і зло? Шукали, мучились питаннями, сперечалися, йшли навіть на вогонь інквізиції… Невже їм за всі ці тисячоліття не могла прийти в голову дуже проста думка: добро, це те, що відповідає настановам і прагненням Великих Керманичів, а зло, це те, що протирічить їм. Це ж так просто і ясно! А потім він подумав: як то прекрасно, що він належить до рівня наставників, а не скажімо, пролетарів чи аграріїв, йому належить щомісячна чарка Напою Наставників, завтра якраз День Дарування Чарки. Він уже кілька годин перебував у цьому стані передчуття та очікування. Дивно, що деякі його колеги чомусь не люблять напій наставників, і коли п’ють чарку, то кривлять рожі і роблять такі кислі міни, що ледве вимовляють після чарки славень Великим Керманичам. Йому цей напій не просто подобався – викликав захват і якесь просвітлення в голові. Світ після чарки цього чарівного напою ставав таким прозорим і зрозумілим, обрії розширювались. Шкода, що Чарку Наставників дають тільки раз на місяць. Хоча, кажуть люди, що урочисто пообіцяли з екрану далекогляду – Чарку Наставника скоро будуть давати щотижня, по суботах. А ще післязавтра день видачі їжі наставникам. Обов’язково треба буде отримавши пайку чітко розділити її на тридцять одну порцію – по вазі, по одній на день і покласти всі пакетики в стабілізатор ентропії. Ні ніяким спокусам більше не піддаватись. А то він кілька днів тому не витримав і з’їв додатковий шматок і тепер сидів голодний в очікуванні чергової пайки.

Година вивчення «Великих Настанов» минула. До перерви було ще купа часу, потрібно було провести виховну бесіду.
- Дітки! На сьогодні досить. Чи добре вивчили, перевіримо пісня фізичних вправ. А зараз мені цікаво почути про ваші мрії. Ким би ви хотіли стати коли прийде доросле життя? Ти, Петрику?
- Я мріяв би стати двірником і замітати на вулицях і подвір’ях сміття!
- Дуже хороша мрія! Правильна. Робити місто чистим, ще дуже хороша професія. А ти, Марічко, про що мрієш?
- А я мрію стати санітаркою в психіатричній лікарні і прибирати за психічнохворими і підлягаючими ментальному перевихованню людьми вбиральні!
- Дуже хороша мрія і правильна! Коли вбиральні чисті, перевиховання йде значно швидше.
Тут у класі піднявся вгору просто ліс рук. Почулись голоси: «Я! Я! Я!» Вчитель Амок ще подумав, що учні трохи неправильно тягнуть вперед руку, треба трохи під іншим кутом і тримати пальці рівно і долонею вниз. Потрібно з ними потренуватися.
- Я мрію стати сантехніком і чистити каналізацію!
- Я мрію стати різником і вбивати телят і поросят!
- Я мрію стати гробарем і копати могили!
- Я мрію працювати санітаром в морзі і знімати з мертвих людей одяг!
- Я мрію стати робітником на заводі переробки сміття!
- Я мрію працювати кочегаром в крематорії і спалювати тіла людей!
- Дякую, дітки! У всіх у вас дуже хороші мрії! Дуже правильні і корисні. Бачу, що всі ви хочете служити вірою і правдою Великим Керманичам. Але пам’ятайте, щоб отримати такі професії потрібно гарно вчитися, а хто буде погано вчитися, той не отримає жодної з цих чудових професій і буде десоціалізований. А що роблять з тими, хто втратив соціальний статус? Правильно! Переробляють на мінеральні добрива! Ви ж не хочете стати добривом?

Сказав це і подумав: «Знали б вони, що роблять з людьми, які втратили соціальний статус! З них роблять білкову їжу для робітників металургійних заводів. Добре, що вони цього ніколи не дізнаються, і добре, що я не пролетар і мені не потрібно їсти цю бридоту. Моя їжа хоч і частково штучна, але збалансована, з амінокислотами та вітамінами і без всілякого там канібалізму…»
- А ти, Прокопій, чому мовчиш? Яка в тебе мрія?
- Я мрію стати пророком і віщати людям Істину!
У класі запанувала мертва тиша. Чути було навіть як за вікном падає дрібним падолистовий дощ. Нескінченний як змарноване життя. Очі в дітей округлились і наповнились жахом. Самому вчителю Амоку стало якось не по собі.
- Ти, що, Прокопію! Що ти таке вигадав? Хіба ти не знаєш, що ніякої Істини не існує? Це все вигадки ворогів! Вони навмисно баламутять народ, поширюють різні шкідливі слова і думки, щоб змусити народ припинити виконувати свій Великий Обов’язок. І тоді всі ми станемо нещасними, бо все зруйнується і настане великий хаос. А без послуху Великим Керманичам прийде до нас Велике Горе.

Він ще довго говорив про мудрість Великих Керманичів, про обов’язок та право на Велику Жертву. А сам думав: «Ну, чому, чому, наші вченні досі не створили прилад контролю думок? Так би записували думки кожного і швидко вираховували б шкідливі і неблагонадійних дітей. Не треба було б за цим слідкувати. Як тільки урок закінчиться, одразу, негайно зателефоную куди слід – в Департамент Контролю Думок… Він сам не міг до цього додуматись, потрібно заарештувати батьків, сусідів, родичів, дізнатися, звідки у нього така ідея… При учнях дзвонити не зручно, не зрозуміють… Будуть подумки проклинати… А думки читати бозна коли зуміють…»

Нарешті пролунав дзвоник, діти з гамором і криками побігли робити фізичні вправи в ім’я Досконалості Тіла і Великої Благодаті. Тільки гупнули двері він одразу схопив телефон. Підійшов до вікна і далі дивився на дощ:
- Алло! Департамент Контролю Думок? Це дзвонить наставник рівня Р-234, громадянин В-6723 Лонор, ні, я не громадський контролер, ні, я не лінійний слухач, я працюю у школі «75Н Металева Рука», так, у мене всі предки і родичі благонадійні, тут у мене тут в класі…
Раптом у нього перехопило він побачив подих і голос пропав. Він побачив три чорних автомобілі з ґратами на вікнах, що заїхали на шкільне подвір’я. Амок зрозумів, що запізнився, клас прослуховувався, а він почав надсилати інформацію невчасно, із запізненням на десять хвилин. Такого не пробачають…