Душа мов посмугована.
За що?
Болить мене гірке, одвічне, темне.
Жорстоко все потрощено. За що?
За ніжність ненормовану, напевне.
За білі квіти змучених чекань,
Пронизливе й терпляче розуміння…
Безкрая ніч, заснувши на руках,
Впаде у саду буйне рожевіння.
Похмурий вітер ранній цвіт шарпне
Й під ноги кине на розправу скору.
… Не вибачайся, не шукай мене.
Лише себе осуджую суворо.

Не завжди те, що справді любиш,
Тобі належить у житті,
Кохані очі, спраглі губи
І колосочки золоті,

Стежки до маминоі хати
Крізь сонні росяні луги,
І жовтодзьобі бусленята,
І повінь ген за береги,

І аж такі високі зорі,
Й пісні у стиглі небеса,
І трембітання в сині гори,
Й мілка деснянськая коса,

Й далекі рідні рученята,
І друзів чиста глибина,
І розбуяла рута-м‘ята,
І ледь народжена весна,

Всі дорогі раптові згуби,
Всі запорошені путі…

О, завжди все, що справді любиш,
Тобі
належить у житті.

Одна серед розгойданого моря.
Ущент розбитий, тоне корабель,
Сміються чайки. Ген при горизонті
В човні хиткому бачу я тебе.

До гіркоти солоні хижі хвилі,
Ні соломинки. Морок, глибина.
Мене тримає тільки звичне в долі:
Там, де найважче, я завжди одна.

Зі сторони холодний кинеш погляд:
Чи випливу і буде курс яким?
А вчора ще лилися в човен зорі.
І не здавався човен той хитким…

… Морозом по цвіту, по цвіту, до світу…
Світанки розтали, як стоплені свічі.
У рвійнім розвоі свавільного вітру
Нелегко тобі зазирнути у вічі.

І хто легковажить? ні долі, ні дому.
Доволі! Що день, що не день, - без одвіту…
Пагіння - як віі, опущені долу…
У дерева довга дорога до квіту…

© Тамара Ганенко

Не під силу мені, не під силу,
Хай комусь твоі маряться очі.
Доки ще не запізно, - не хочу.

Не під силу мені, не під силу…
Вітер чорне гілля ледь колише,
І нестерпно пришіптує тиша:

… Не під силу мені, не під силу.
Подались довгокрилі лелеки
У своє бездоріжжя далеке.

До самотності стежку я знаю.
Відлітай, моя приязнь незвана.
Поки маю ще крапельку сили…

© Тамара Ганенко

Засипало, завіяло, снігами занесло
Далеке, недосяжне, перемріяне село.

Зі штормом океанами летить моє: -- Агов!..
Як ви,
    моі залишені?
       І
        як
           моя любов?

Ідуть сніги лапатіі, мандрують по землі,
Листи, як снігу клаптики, біліють на столі,

Цілують- виціловують і душу, і лице,
Словечком кожним горнуться, початком і кінцем,

Незграбні іхні літери барвінками цвітуть,
Тихенько перешіптують про зустріч золоту...

А сутінки за вікнами дощі й дощі прядуть.
Сніги села далекого десь тихо- тихо йдуть...


10 грудня 1997

У світінні асфальтів чужих,
Ліхтарів, що байдуже мовчали,
Ворожбит мені наворожив
Гору щастя й криницю печалі.

Ти веди мене, доле моя,
У поля, де все зелено й чисто,
Де тополі край шляху стоять,
І калина вдягає намисто.

Де правічний, прадавній мій ліс
Дочекатись не може з дороги,
У хатину, де аж до землі
Прилягли, мов щенята, пороги,

Де зірки опадають в пітьму
Урочисто, як свічі вінчальні,
Там безмовно з рук долі прийму
Гору щастя й криницю печалі...


(З книги "Із тернами в серці", 2003)

Давно я входжу в цей розкішний храм.
Горять свічки довгасті, як лілеі,
Марія світиться у злоті рам
І до дитинки тулиться своєі.
І білих рук ласкаві голуби
Стражденний люд окрилюють до світла.
Так чисто пахне небом голубим,
Така блаженна тиша несусвітня,
Хіба священник зрушує іі,
Повніш ріки його вагоме слово,-
Пливе журливим плином ручаів,
Вигоює любов'ю присмерково.

Давно я входжу в цей чудовний храм,
Усім єством вбираючи хорали,
Клячу у нім, підспівую хорам.
О храм душі, який не відібрали,

Бо аж ніхто на те не має сил,
Доки творець не начертає в і ч н і с т ь...

Благословен стократно світ краси,
Що не зміняв святе на пересічність.


( З книги "Із тернами в серці", 2003)

...А білі сніжинки
сідали на вії
й тонули у синіх очах.
Снив Київ майбутнім,
замріяний Київ,
і синім усе помічав.

Стояли собори
в шапках соболиних,
розсіював золото дзвін.

Складались
морозним узором хвилини,
які нам видзвонював він.

Який нескінченно
величний Хрещатик,
який без кінця дорогий!
А день той впадав у замети горбаті,
в глибокі заходив сніги, -

в такі, що уже не дійти, не добратись,
в такі, що зайшлись од пурги...
Засніжений Київ.
Примовклий Хрещатик.
І синіх очей береги.


(З книги “Із тернами в серці“, 2003)

Марноцвітно гублять пір’я
Сподівання-гуси білі,
Діти втомленого степу.

Роки йдуть, а він, претеплий,
Зроджує не те, що хоче,
Груди впалії лоскочуть
Ковила, сухий пирійник,

А йому — колосся мріє,
А йому — вбирає очі
Буйнограй густого жита,
Що в крові нуртує: жити!..

Розпростерті крила степу,
Далеч — синя корогва,
Погляд чий, гіркий і теплий,
В дзвоні спеки ожива...

Тут до Січі — крок із вітром,
Гей ти, коню мій баский,
Чи не час нам розговітись? —
Де ви, браття-козаки, —

Степовим сухим борвієм
Обернулись на скаку,
Стали кольором надії
У поганьбленім вінку?..

Гордий дух ваш просить слова,
Незнищимий волі дух!
Сходить сонце пурпурово,
починаючи ходу.



9 липня 1991,
Херсонщина

Осінні зорі, парк, акації,
Сумні осінні інтонації,
Сумні слова сумного лірика.
Напівпритомно місяць світиться
Крізь наскрізь розпрозорі віти ці

І так душа бажає вірити,
І так їй прагнеться посяяти,
Від суєти суєт очиститись
У прихистку чиєїсь щирості



1991
Біла Церква,
парк «Олександрія»

Крізь ці сніги, пребілії сніги
І заметілі маєво прозоре
Лечу в очей розмиті береги,
Моя незбутня, незабутня зоре

Невже оці покинуті краї
Не відчувають втрати невигойність?..
Які глибокі тут сліди твої,
Не обірвати б серця
їх вагою.

Впливає ніч в густий сосновий ряд,
Повільний місяць ледве голубіє,
Колеса б“ють невлад і невпопад...
Щось чарівницьке, щось таки в тобі є...



22 березня 1992

Світла музика. Дотик щоки
ледь бархатистої – так випадково,
бережна ніжність твоєї руки
і несказанне…
Ні слова, ні слова!!!



1990







Белый танец

...Музыка, прикосновенье щеки
чуть бархатистой, нечаянно словно...
Нежность твоей загорелой руки
и несказанное... Тише, ни слова...

2012

Розвішує закошланий хітон
У вікна снігопад утомлений.
І раптом!… -
Dалекий бархатистий баритон
І переливи тембру неповторного.

Крізь вічності, безпам`ятства сувій
В мою печаль і радість не відторгнену
Безтямні очі снігових завій
І переливи тембру неповторного.

Незмінний стиль - крізь білі ці світи
Крилом змахнувши, спогад непритомніє…
Немає стін, лиш біла заметіль
І переливи тембру неповторного.

1993



Авторський переклад:


Телефонный звонок

Снег за окном развесил свой хитон,
Усталостью пропитанный незримою, -
И вдруг!.. –
Далекий бархатистый баритон,
И тембра перелив неповторимого.

Сквозь вечность и беспамятства виток
В мою печаль судьбой необозримою –
Глаза метелей, смеха лепесток,
И тембра перелив неповторимого.

Все тот же стиль, мечты, порывы – те,
Сознанье бьет крылом непокоримое,
Нет больше стен, лишь белая метель,
И тембра перелив неповторимого.

2012

Диптих

Розхлюпана віолончель –
Ця ніч, найніжніша з ночей,
Ця ніч, з голубим золоте,
Нікому не скаже про те,
Що змушені в душах таїть.

В очах понесемо її,
Розвиднених, але сумних.
...Ніч віолончеллю бринить.

***
Поглядом стривоженим сходить у вікні,
Золотими буквами ллється у пісні,
Білих рук оманою світиться мені,
Повторитись проситься
Неповторна ніч...





23 листопада 1993

Втомилась я од вічної
 Незбутності бажань,
  Стає межею відчаю
   Убогості межа.

Я просто жінка, друженьки,
   Із піни і ребра,
  Я хочу квітів, музики
  І вишуканих вбрань.

Я так багато прагну ще -
  Цілуй мене, стрічай! -
Іскристих бризок радості,
  Надійного плеча!..



1994 (приблизно)

Осінній день
себе втопив у дощ.
І хто йому, сіромі, допоможе?
Застиглий погляд і вбрання негоже,
Й немає потім, все збулося до...

Я знаю серце, трепетне й гаряче...
Але цей дощ, оцей холодний дощ,
Безмовний день, покреслений уздовж,
І всі бажання юрмляться незрячі...

Озвися, серце, трепетне й гаряче...



(Збірка "Із тернами в серці", 2003)

Ноги ходять по землі, по асфальту,
руки миють, в"яжуть, чистять,
     очі дивляться,
а враження таке,
що я не живу -
перебиваюся зо дня до дня,
життя ж моє тече окремо десь:
    мчить у зірницях, фейєрверках,
    туманах, по гірських дорогах,
    по бурях і штормах, пожежах,
лиш іноді у сни вриваючись
й бентежну залишаючи оскому...

1990

Я на шматочки згадку рву,
Аби й не сміть про ту хвилину...
Жовтить осіння ніч траву,
розносить вроду тополину.

Осіння ніч. Все так давно.
Не повернути найясніше.
Весна дихнула у вікно.
І зупинилась.
Білим віршем.

Збірка "Із тернами в серці", 2003

Тихо і сонячно, тепло і в затінку.
Пшінка жовтаво цвіте,
Котиться річечка, хвилями плещеться,
Літо сія золоте.

Мирно буває і затишно серденьку
Тільки на рідній землі.
Річка удаль несе зламані гілочки,
Наче дрібні кораблі...


6 червня 2001
("Із тернами в серці", 2003)

Або Повість Про Вічну Любов

За кримсько-татарською легендою, Ведмідь палко покохав полонянку ведмежого сімейства. Та дівчина втекла з юнаком у море. Коли Ведмідь став наздоганяти їх по мілководдю, юнка у розпачі заспівала свої прекрасні пісні. І Ведмідь пожалів дівчину, відпустив її, а сам застиг каменем од печалі.


Сумний бескид, аж сивий, свою печаль повість нам,
Давно закам"яніла сльоза Ведмідь-аги.
А море б"є у груди живим відлунням пісні,
тієї, що у небо зривала береги.

Який жагучий голос! Невпинно спомин блудить
У розсипах мелодій - гірського кришталю...
Щодень старіє тіло... Бо гори теж, як люди...
- Чи ж В І Н її так любить,
ЯК Я ЇЇ ЛЮБЛЮ?

Ведмідь ступає в хвилю, даремно відгук ловить
(Усе ж на світі знають, але мовчать моря...)
Ведмідь вікам шепоче напівзабуте слово
І слухає, як чайка те слово повторя...

(80-ті роки. Збірка "Із тернами в серці", 2003)

Як тихо печаль поселяється в серці...
Вітрами обносить
ромашки надій,
Акорд наполоханим
джмеликом б"ється
У скельця непроханих
холодів.

Несеться табун
жовтим визрілим полем,
І молиться спрагла любові
земля.
Скорботно і моторошно
тополям.
Їм срібло од місяця
скроні встеля.

17 травня 2002 р.





http://maysterni.com/publication.php?id=37624


Melody pulsates

Melody pulsates as bumble-bee,
A sorrow settles in the heart
so quiet...
A wind mixes up the
camomiles of hope.
Some melody pulsates as
intimidated bumble-bee
Into glass-windows
of unbidden cold.

A herd of horses are rushing
through the gold ripe field,
And the earth, thirsty for the love,
is praying.
The poplars are feeling
eery and mournful,
A gray moon-light is lying
on theirs temples.

Випадкове обличчя з юрби
нагадало нараз
про Вас:
та ж разюча краса
(їй не диво - згубить),
i чорнезна по білім брова.
Ваша стриманість Вам ішла,
з іронічністю пополам.
Розверзалася парку й весни кабала,
я сміливо не вірила Вам.
Ви ж себе дивували самі -
так здавалось мені чогось...
Вир черемховий сіяв розгойданий сміх,
Ви тримали в руках білу брость...


1995

Не губися, не...
не вбивай мене...
я тебе знайшла між доріг.
я такий пройшла
непочатий світ
До твого простого "привіт!"

І на твій поріг, наче оберіг,
Цвіт черемховий обірву, -
З краю зачарованого прощань
Я принесла гілку живу.

Ніжний, не мовчи,
щось розпитуй чи
Синім поглядом привічай,
Зачаївши сум у густій брові.
...Відступаю в білу печаль...

I живи, і мрій,
нерозлюбний мій,
Хай цвітуть черемхи нові,
Хай клюють із рук
дні і голуби,
Тільки ти... прошу,
не губись...

Морозом по цвіту, по цвіту, до світу,
До воску розтали світанкові свічі.
У рвійнім розвої свавільного вітру
Нелегко тобі зазирнути у вічі.
І хто легковажить? Ні долі, ні дому.
Доволі! Що день, що не день - без отвіту...
Пагіння - як вії, опущені долу...
У дерева довга дорога до квіту...

Стугна

Летюча зірка одинока.
Смерковий оксамит снігів.
Надсиня Стугна. І глибока
печаль, що вийшла з берегів.

Світанок

Я проснусь, піду на ганок.
Сіють зорі казку там,
Синім котиком світанок
Лиже сонні шибки рам.


***
Я - мов той первоцвіт:
все життя на тонкій вразливій ніжці,
але вітру його не зламати!


Вечір

Сонечко із неба покотилося,
За дуби гіллясті зачепилося,
і висить червоне, помережене,
між вітрів холоне, невбережене.

***

Верби плакучі жовтавим шовком
день завіяли,
пахне землиця цілющим соком
в дощу під віями.


Сальвії

Багряніли сальвії у саду,
Так немов накликували біду,
розтрусили море червоних сліз.
Покотилось літечко під укіс.


Біля річки

Дощем уже пахне. Гроза
ще мить - і хлине.
Висока вода. Лоза.
І пух тополиний.

** Пахне сіно спекою, спокоєм, безпекою,
Клекотом лелеки.


** Вулкани ніжності
нам груди рвуть і виходу шукають.


** Ця безшабашна відьма-заметіль
ромашками невинними на землю опадає.


** Порошею вітер по вікнах жорстоко,
як по обличчю кохана рука...


** Органістка за грою - як на розп"ятті...


** Перемогла тебе, страшна любове,
Тому з кинжалом в серці помираю...

Матуся моя щогодини встає -
На бідне дитя подивитись своє,
І що їй казать: не зімкнула я віч,
в півтемній кімнаті
пишу цілу ніч.

Впосліджена совість терзає мене:
Натруджена ненька ніяк не засне.
А зірвані вчора руками її
Антонівки
пахнуть у вірші мої.

Ви так далеко, так далеко,
В розлуки руки й сни гіркі -
Вже аж повірити нелегко -
П"ять днів минуло, не років.
Повільно падаю в безодню.
Але душа тихенько зна:
Я не впаду туди, не згодна, -
Я з Вами в світі не одна...

(Збірка «Із тернами в серці»)

Цикл.

Моя душа живе тепер в пустелі,
У хижі, випаленій дочорна.
Cмугасті рядна стертих буднів стелить,
Не в силах слово пісні простогнать.
По головешках, спопелілім вуглі
Ступає у ніколи і ніде...
За нею мовчки, в підвечірку смуглім
Тінь спогаду останнього бреде,
І тиша непорушністю жахає, -
По ній аж кола, наче по воді!..
Несуть вітри жагучими шляхами
Бліді квітки розтрачених надій...

*
Вона: Я так чекала,
і сама не знала,
на що...
і вицвіли сліди,
зашерхла рана,
гіркота сконала
і віття проросло біля води.

Уже прозоро стало.
Й ніби щасно,
Вже не пекла
пекуча печія,
Та вистачило зустрічі -
і ясно,
що все - даремна лжа,
що я - твоя...
Де сили взяти, аби зблідлі губи
промовили зневажливо: прощай!

Ховає гордість неуміло-грубо
Десь аж на денце загнану печаль...

*
Він: Прости мене. Життя спливло, як літо.
Життя чи зойк розгойданих доріг...
Пусти хоч душу вимерзлу погріти
Об твій крутий дитинячий поріг...

Вона: Спинись! Не смій!

Душа: Не відступись!!!

Несуть вітри бліді квітки шляхами...

Глибинним рвонулась акордом
Нескорена течія -
Старанно затаєна й гордо
Відчаєна приязнь моя.

Не квапся сміятись, одначе
До ніг вона
не впаде!

А серце налякано скаче,
як вивірка поміж людей.





1991

Сталеві хвилі, вітер, хмари,
Гроза дугою день згина,
В човні весло – одне, без пари.
Човном правує бистрина.

Аж мерехтить йому, старому:
Верба, стіжок, ген корч кривий...
Так близько берег...
Мимо дому
Несе спітнілий чорторий.

Якесь просмолене закляття
В полоні мокрім шепче „дід”...
Слонячі вуха чи латаття
Байдуже хляпають услід.

Осінньо на душі, її заносить листям,
Ще трохи - й через край... Юніє травня день,
Гойдається садів уквітчана колиска.
В мені вже сніг іде.

...Щось проказав і стих, ти був ні в сих, ні в тих, і
Я забрела в стежки, що їм кінця - ніде...
Про щастя жебонять зірки, від щастя тихі,
І сніг, і сніг іде.

Чому твоя любов немов несита рана,
Непевна і терпка: загоїться? зведе?..
Немов оця весна, сліпуча і нерання.
А сніг безжально йде.

І клин куди не кинь, а в думці -
на віки, та
Для вічності смішна упевненість людей.
Ген пелюсток вогонь -
сторіночка відкрита.
І сніг, і сніг іде.