Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Олександр Сушко (1969)
У народа палець заболить -
У поета серце розривається

Володимир Михайличенко




Критика
  1. Останній день миру чи перший день війни?
    Кремлівський Гітлер прийняв рішення розпочати війну. І не вчора чи сьогодні, а далекого 21.04.2000-го, коли указом № 706 Президент Російської Федерації затвердив так звану Військову Доктрину, в основу якої лягла шизофренічна книга Олександра Дугіна ”Основи геополітики”, написану ще 1997-го року. Ось що написав цей професор-сифілітик:

    «[…]Суверенітет України являє собою настільки негативне для російської геополітики явище, що, в принципі, легко може спровокувати збройний конфлікт.[…] Україна як самостійна держава з якимись територіальними амбіціями являє собою величезну небезпеку для всієї Євразії, і без рішення української проблеми взагалі говорити про континентальну геополітику безглуздо. Це не означає, що культурно-мовна чи економічна автономія України повинна бути обмежена, і що вона повинна стати чисто адміністративним сектором російської централізованої держави (як, до деякої міри, були справи в царській імперії чи при СРСР). Але стратегічно Україна повинна бути строго проекцією Москви на півдні і заході (хоча детальніше про можливі моделі переструктуралізації піде мова в розділі про Захід).»[43]

    Генштабу доручили розробити сценарії бойових дій проти України та прорахувати необхідну логістику, що й було виконано до 2004-го року.
    Першим пробним каменем був острів Тузла. Але тоді вдалося залагодити конфлікт зусиллями Леоніда Кучми.
    Вікно можливостей відчинилося 2014-го року. І Росія ним скористалася миттєво, анексувавши Крим та ініціювавши криваву різанину на сході України.
    Світ не визнав юридично прав Росії на Крим і наклав санкції, А збиття малазійського Боїнга взагалі сплутало усі карти: мусили збити літак “Москва-Ларнака” - як привід для введення росвйської армії для захисту прав росіян та боротьби з українськими терористами, а вийшло казна-що.
    Нині, Україна вже не та держава, якою була в 2014-му році. Армія укріплена новітньою зброєю, має досвід ведення бойових дій, працюють військові заводи, проводяться реальні військові навчання, від управління військами відсторонені російські воєнспеци. А військова та матеріальна допомога Заходу не дає жодного шансу сепаратистам виграти війну на Донбасі.
    Росія зрозуміла, що лобова атака захлиснулася і тепер тисне на Україну так званими “Мінськими домовленостями”. На час їх підписання вони були украй необхідними. Це давало змогу взяти передишку, перегрупуватися, відбудувати оборону тощо. Нині вони втратили для нас усілякий смисл, окрім безпекових питань.
    Тепер цими домовленостями можна підтертися, так само як підтерлася Росія Будапештським меморандумом. Якщо ж Україна згодиться на їх виконання, то незабаром перетвориться на суцільну зону бойових дій і зникне як державне утворення.
    Росія прорахувалася: ми не погодилися на імплементацію Мінських угод. І не погодимося ніколи. Чи знали ми, що це спровокує гнів та загострення у відносинах між Росією? Звичайно. Нічого нового тут немає.
    А оці пляски російських військ довкола українських кордонів - це політична агонія. Так, ще довго Росія буде пити кров з нашої держави, бряцати зброєю та погрожувати. Це нормальна реакція ображеної дитини, з якою не хочуть дружити.
    Та напасти на нас вона не наважиться, бо Путін хоче правити до смерті, а війна призведе до того, що справжні хазяї Росії його швидко ліквідують. Йому не простять втрату сотень мільярдів доларів прибутку.
    Нині Путін піднімає ставки в своєму політичному покері: проводить військові навчання, блокує акваторії Чорного та Азовського морів, вдається до погроз та шантажу, підриває міжнародну торгівлю, грається з газом. Але всі знають, що на руках у неї програшна комбінація. І ніхто на поступки йти не буде.
    І хоч собака ще довго буде гавкати - спіть спокійно, шановні українці. Ну, якщо вже станеться непоправне - не панікуйте. Будемо боротися. Чи у когось є інший рецепт?
    11.02.2022р.


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Життєдайна сила

    Нова книжка Олександра Сушка – «Скарбничка усмішок» –
    містить і поезію, і прозу. На відміну від попередніх видань – «Вітражі» (2019, вірші), «Берегиня» (2020, есеї, повість).
    Гумористичні та сатиричні твори частково були представлені в книжках Сушка й раніше, але «Скарбничка усмішок» – це
    тільки гумор і сатира. На різноманітні теми: від громадянсько-політичних до інтимних та побутових. І навіть про філософські
    проблеми автор уміє говорити смішно, влучно висміюючи те, що
    треба висміяти, або підсміюючись із того, із чого таки треба посміятися.
    Книжка складається з чотирьох поетичних розділів: «Іграшка для паяца» (теми політичні), «Ори, Пегасе!» (літературна творчість і навколо неї), «Залоскочи мене, русалко!» (про кохання й
    не тільки), «Гоп, куме, не журись!» (побут, стосунки в родині й
    таке інше) – та п’ятого, прозового, названого «Житіє моє».
    І в кожній із цих частин автор, звісно, сміється. З усього: з
    недолугих політиків, митців, коханців, із «патріотів» і брехунів, із
    недоукраїнців і писак-«геніїв»… І – сам із себе, що є найпершою
    ознакою душевного здоров’я та щирості. Сміється, використовуючи всі прийоми комічного. Є тут і м’який та незлостивий гумор,
    і гостра сатира, і пекучий сарказм та химерний гротеск (перепрошую за плеоназми J).
    Поетичні гуморески завдають суспільним негараздам або
    людським вадам влучних точкових ударів. Причому в цій книжці
    помітне й образне, і технічне зростання Сушка-поета.
    Розділ есеїв «Житіє моє» розгортає перед читачем досить
    широке комічне полотно в основному сільського життя з елементами казкової фантастики. Ці твори хочеться читати й перечитувати. І навіть не тому, що вони смішні, а тому, що добрі, затишні,
    що в них таки перемагає добро – як завжди в казках.5
    Можливо, хтось із критиків-літературознавців сьогодні назве Олександра Сушка письменником-гумористом. Незважаючи
    на немалу кількість віршів і громадянського, і філософського, й
    інтимного спрямування. І на гостро актуальні, драматичні аж до
    трагізму есеї та повість «Два роки». Хоч на твори такого плану,
    такого рівня не можна не зважати.
    Проте справді: найбільше в цього автора таки гумористично-сатиричних віршів. І в прозі він частенько переходить на сміх,
    почавши ніби й серйозну тему.
    Може, тому, що індивідуальний стиль Сушка – гранична
    відвертість і простота, суто українське влучне слівце з перцем
    (народ скаже – як зав’яже), вдалі авторські неологізми, міцна
    дружба зі здоровим глуздом (на тлі сучасного божевілля в житті й
    мистецтві), чесність, прямота, самокритичність, – може, тому, що
    все це легко-просто узгоджується з вимогами жанрів комічного.
    А може, тому, що письменник знає/здогадується про те, що
    сміх – не лише найкраща в світі зброя проти зла та брехні, але й
    найкращі ж таки ліки від усіх недуг, і фізичних, і душевних.
    Тож і стоїть на сторожі добра та здоров’я для своїх земляків – такий собі привітний, відкритий новий «пасічник Рудий Панько»,
    лицар-захисник і цілитель водночас. Стоїть – і протистоїть (J)
    усьому жахові та безглуздю сьогоднішнього світу.
    І хоч Сушко ставиться до своєї творчості дуже самокритично
    й, на перший погляд, невисоко цінує смішне в літературі («Бо
    з лірики – наваристий борщець, а із сатири – водяниста зупа»),
    але… після прочитання його гумору, навіть і втретє чи вдесяте,
    щоразу на душі стає легше. Хочеться радіти, творити, жити. Мабуть, оця життєдайна сила мистецтва в наш час – коли, здається,
    ось-ось остаточно переможуть зло й абсурд, – мабуть, ця сила…
    найпотрібніша.
    Світлана Козаченко, викладач, літредактор


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Шлях до примирення
    ...такими словами привітав мене учора вранці видатний український поет. І це стало нормою.
    Але я переконаний: миритися потрібно. Особливо з друзями.
    З дурнями складніше, оскільки сердита людина апріорі втрачає розум. Планую написати розлогу статтю про вплив шизофренії на творчий процес. Етичні постулати і застороги в окремих людей не діють.
    Які епітети я почув на свою адресу від чудового українського сонетяра? Почнемо:
    скотина, падлюка, графоман, недопіїт, свиня, мразь, вилупок, недоносок, вбивця, гнида, обісцюшко, чорноротий і тд, і тп. Кожен мав змогу регулярно ознайомлюватися з коментарями мого візаві протягом двох років. А я собі такого не дозволяв. Більш того - не апелював до керівників сайту "Спасайте!", і не доточував до розборок інших авторів, шукаючи виправдання власній поведінці.
    У цьому є і моя вина. Усоте переконуюся: не сперечайся зі збудженою людиною, бо нічого не докажеш, зважай на тонку душевну організацію того чи іншого автора, бо якщо одному критика йде на користь, то для іншого - це чиста отрута. А я взявся чистити від шкаралущі знану людину, підказувати їй, а інколи і відверто кепкувати. Але те, що дозволено Юпітерові - не дозволено тільцю.
    Є й куди більш глибші причини, про які тут не буду вести мову.
    Правильно каже Василь Кузан: буря в ложці води привернула увагу кількох людей на пару годин. І ще й нецікава буря. З ненормативною лексикою. Тому радить стати на герць і доказати "Who is who?" навкулачки.
    Я пропоную дієвішу зброю: спускаємо штани, стаємо сідничка навпроти сіднички і починаєм штовхатися половинками. Хто кого вигорне за межі Майдану, той і переміг. Оскільки я в іншій ваговій категорії, то неодмінно програю. Тому сміливо ставте на візаві. Після того можна випити на брудершафт разом із секундантами.
    Тричі правий Василь Кузан, коли підмітив, що я зовсім не злюся. І розумію, чому він так думає. Бо людина, яка пише гуморески не може бути злою. Тому те, що у пана Ярослава визиває дику лють і ненависть, у мене - іронічний сміх або досаду.
    А чому? Він не бачить те, що бачу я, не окунувся з головою у море чужого болю без права кинути цю ношу, зациклився на власній персоні, не звик відповідати за свої вчинки особисто, без авторитетів і попихачів. А я постійно йому про це нагадую, у власних поетичних рядках зокрема, інколи сповзаючи у дитячість. Хоча у нього голова геть сива, а у мене майже лиса.
    Висновки: спочатку потрібно аби з мене зняли персональну анафему, забрали свої прокляття туди, звідки вони вилетіли. Це обов'язкова умова для примирення. Решта - дурниці. Дітлахи лаються, дорослі лаються - нормальна річ у нашому не дуже здоровому суспільстві.
    А тобі, Ярославе,- бажаю міцного козацького здоров"я, творчих успіхів і море кохання, яке розчахне навстіж усі творчі чакри, які останнім часом трохи присипало сажею.
    З наступаючим Новим Роком, друже! Цьом!


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Відкритий лист Редакції Майстерень
    Шановна редакціє!

    Раптово правила розміщення творів в анонсах змінилися. Але якось дивно. 15 років діяло правило - не більше двох творів в анонсах. І ось - як грім серед ясного неба - тільки один.
    Звичайно, всі ми тут гості, так би мовити, люди які приходять ділитися думками в чужій хаті. І те, що дехто писав по два твори, чи й по три - до цього часу нікому не заважало. Так, стрічку анонсів інколи виносили кілька авторів, але публікаціям інших майстрів це не заважало. Хто хоче - прочитає їх завжди на сторінці автора.
    Передбачаю, що наступним нововведенням може бути розміщення творів через день, а то й через місяць.
    Розумію, можна сказати, цитую - "останнім часом з'явилася навала творів немистецького характеру" . І місця для вишуканої майстерної поезії зайняті літературним хламіттям. Тож треба вичистити місце під сонцем справжній українській літературі. Сумніваюся, що від кількості анонсованих творів підвищиться художній рівень тих самих майстрів. Від перестановки додатків сума не змінюється. Тому таке обмеження вважаю невмотивованим, непотрібним.
    Також варто дізнатися які санкції чекають порушників цієї вимоги: бан (на скільки), вилучення лишніх публікацій, чи повне блокування неуважного автора у профілактичних цілях.
    Хотілося би почути думку керівників сайту з цього приводу та колег по перу.
    З повагою, Олександр Сушко


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Олександр Невський
    Олександр Невський – син Володимир-Суздальського князя Ярослава Всеволодовича, народився приблизно 1230 року від шлюбу його батька з фінкою.
    1238 року князь Ярослав, за те, що здався на милість Батию без бою і долучив власну військову дружину до його завойовницьких походів був допущений цілувати чобіт хана Золотої Орди і отримав ярлик на князювання в щойно створеному Суздальському улусі.
    За тогочасними законами він перед отриманням ярлика на князівство віддав свого сина Олександра в заручники (аманати). На той час йому виповнилося 8 років. З 1238 по 1252 рік Олександр виховувався у родині хана, де познайомився, а потім і потоваришував зі старшим сином Батия – Сартаком.
    Ця подія стала вирішальною для підлітка: згодом Олександр і Сартак побраталися на крові і стали андами. Таке братання у монголів цінувалося вище за родинне. Обряд проводився хлопчиками або підлітками, яким ще не виповнилося 16 років. Таким чином розвінчано брехню російських псевдоісториків, які приписали малолітньому Олександру „грандіозні” перемоги на Чудському озері та Неві. Та й самі ті „битви” важко назвати такими. У бійці на Неві брало участь з обох сторін близько 300 осіб. Така сама за масштабами виявилася і Онезька сутичка.
    Катерина Друга, усвідомлюючи наскільки ганебний і безславний початок мала історія утворення російської держави наказала швидко написати таку історію, де кожен московський князь мав би ореол якщо не героя, то хоча б мученика. А оскільки родовід князів, зокрема Рюриковичів мав спочатку скандинавське, а згодом татарське коріння, постала нагальна потреба перелицювати власну історію і доточити до неї хоча б видимість європейськості.
    1250 року за рішенням Батия земля Моксель (територія від Волги до Дону) відійшла до його сина Сартака, якому виповнилося 16 років. Один із своїх улусів – Ростово-Суздальські землі у 1252 році він віддає у володіння своєму анді – Олександру.
    Перед цим Олександр зрадив свого брата Андрія, який вступив зносини із Данилом Галицьким. Олександр сам вказував татарським військам де і кого потрібно нищити, виказав всіх прихильників Андрія, був поводирем та ідейним натхненником цього страшного походу.
    За велінням хана Олександр стає Володимирським князем. І одразу кидається виконувати наказ свого господаря – проводить перепис спочатку суздальської, а згодом і новгородської земель. І встановлює подушний податок з кожного жителя – дорослого чоловіка та немовляти. Зібрану данину щороку особисто привозить в Орду.
    З 1252 року війська Олександра постійно беруть участь у воєнних діях Золотої Орди. Всі його нащадки також будуть воювати на стороні Орди, а у внутрішньодержавних сутичках підтримуватимуть виключно Чингізидів, оскільки за законами імперії – анда – є член родини, зрівняний у статусі зі старшим сином.
    1261 року в Сараї, при ставці Хана, була заснована Сарська Єпархія, що почала обслуговувати православних у її південних улусах. З того часу, протягом 300 років кожний православний піп зранку до вечора возносив молитви за здоров’я та благополуччя власного володаря – Хана Золотої Орди.
    Саме за Олександра «Невського» в суздальській землі відбулося перенесення титулу Всесвітнього царя з Візантійського Імператора на Хана Золотої Орди.
    Після сметрі Батия, а згодом Сартака, який дбав про Олександра як про свого рідного брата до влади прийшов хан Берке, який люто ненавидів фаворита свого попередника. Він знайшов привід викликати до себе Олександра, а саме виказав невдоволення його діями з приборкання бунтів у власних землях, і отруїв його. За законами Золотої Орди членам родини Чингізидів заборонено було ламати хребти, щоб не накликати на себе гнів Богів. Російська православна церква, знаючи цей факт, дала вказівку в усіх історичних документах писати, що Олександр помер, повертаючись від Хана додому. Це робилося свідомо, оскільки згідно з церковними законами самогубців та отруєних заборонено причисляти до лику святих. Але самозваній церкві це не перепона.
    Олександр – перший із російських князів, який ревно служив Золотій Орді. Про його нащадків та їхні „славні” діяння розкажемо згодом.

    За матеріалами книги В.Білінського „Країна Моксель – Московія” підготував Олександр Сушко



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -