Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Олександр Сушко (1969)
У народа палець заболить -
У поета серце розривається

Володимир Михайличенко


  Рецензії поезії
  нема

  Рецензії на вірші
  нема

 Рецензія авторської аналітики
  нема







Рецензії

  1. «ані вирію, ані скиту…»
    Серед усього розмаїття сучасної української поезії є автори, які кардинально відрізняюся від загалу. До них відноситься і Наталія Фурса.
    Багатство мови, образна поліфонія, синтез українського сучасного слова та неомодерну створюють неповторний візерунок її творчого набутку. І книжка «ані вирію, ані скиту…» - тільки підсилює враження, що читач доторкується до чогось справді незвичайного.
    Сама назва вже дає перший поштовх: як треба читати книгу: похапцем чи обдумуючи кожну фразу, кожну строфу.
    Автор переступив межу наративу, кожен образ не торкається ногами землі, але, при тому, залишаючись глибоко людяним. Добро - ось головна фабула книжки.
    Безсумнівно, твір такого високого ґатунку неможливо написати без власних переживань, життєвого досвіду та спостережень. А висока техніка письма - це тільки інструмент для передачі барв та глибини власних творів. І одразу впадає в око, що кожну картину писав Майстер.
    «Далі, далі, все далі - від судної площі…» - ось таку незвичну тональність книжки задала авторка. Що це? Безсилля? Розпач? Розчарування?
    Ні. Це - роздоріжжя, це сумніви, які породжують дію та результат. І митець виконав цю місію бездоганно. Він розуміє, що тернового вінця Творця йому не вдягнути, але краплину його сили він здатен реалізувати, принаймні в Слові.
    «Та не вище трави…». Скромно? Скромно. Але як елегантно.
    Переживання недолугого автора виливаються на сторінки поезій як безкінечна дзюркітлива пісня жайвора в піднебессі, без кінця і без краю, з одним мотивом та однією нотою, а у справжнього митця падають барвистою пророчою зливою слів.
    «Я все одно зійду на манівці –
    не весь же вік чужі топтать дороги.»
    І кінцівка :
    « Я буду там, де ходить мурашва,
    Мов ягоди визбируючи вірші –
    Бо нас завжди діждуться найвірніші.».
    Так приблизно писав Шекспір, так писав Вольтер. Але це були чоловіки. А це пише жінка. Українська жінка. Наша з вами жива легенда. І чоловікам не вистачило глибини,- пірнули глибоко, серйозно. Але дна так і не дістали. А Наталії Фурсі це вдалося. Колись дам порівняльний аналіз їхніх подібних творів з Наталчиними.
    А ось кінцівка «диптиху про останній політ».
    «Не проси про Всевишнє чудо.
    А не вишнє і так збулося:
    Я щаслива була - по груди…
    Я щаслива була по осінь…
    Та у ранок зимовий стужний
    Затверділи пісні у крила…
    Я нічого уже не мушу –
    Бо у мене немає тіла…»
    Ось тут видно внутрішній злам, переживання, катарсис. Автор і літгерой є одним цілим. Дуже виразно. Хоча і вся творчість автора - це є гранично відвертий відбиток його життя. Болісний і дуже правдивий. Але настільки заворожуюча форма і ритміка вірша! Це ой як непросто.
    Праця зі світлотінями, гарячими почуттями і нечулістю, драматизм у поєднанні з тугою вилився у твір
    «У вікні смолянім - золоте зображення…).
    Квінтесенція і кінцівка такої пасторалі незвичайні:
    «…А до того, давно, вже немає й спомину –
    Тільки біле небо,-
    Щось угору текло ручаями променів…
    щось текло…
    до тебе…».
    Хто ще так напише про любов? Хто без досвіду власних переживань на таке здатен? Ніхто.
    Творчість. І ми у творчості, як люди, що доносять відгуки бажання Творця. Хто ми? Нащо витрачаємо свій час і сили на таку невдячну працю? І Фурса майстерно передає всю бурю емоцій та роздумів у своєму вірші «Роздуми над пазлом».

    «Збираю храм - із хаосу цеглин,
    А із піщинок – битий шлях і стежку,
    З коротких митей - вічність, час і плин,
    Зі слів - віршА…чи Вавілонську вежу?
    І відчуваю - Він за мою стежить,
    Підказує, чекає, натякає,
    По пальцях б’є, і струмом пропікає -
    й перевертає ігрові столи!»

    Це запитання без відповідей. Це прописні істини без авторства. Це ілюзії істини без логічного закінчення. Це - шляхетна щедрість дати необізнаному, непідготовленному читачеві дописати чужу сторінку.
    Хочу розповісти про всі вірші у цій книжці, бо кожен без виключення твір вартий уваги та глибоких роздумів. Але рецензія - це не вівісекція. Це оцінка якості творчого продукту. І сам автор дає нам підказку: під яким кутом зору дивитися на це творіння: глумливого сатирика чи вдумливого і уважного читача.
    Протилежності та очевидні парадокси - ось сакральна сутність поезії Наталії Фурси. І її людяність. І особливо виразно вона проявилася в останньому, заключному вірші збірки:
    «Ми будемо ще жити й жити –
    Вивітрюється довго плоть..»
    І кінцівка:
    « Ми будемо діти – доки, Боже,
    Ти молодий.»
    А якщо вже старий? А якщо вже немічний?
    Жорстока правда. І перо Майстра точно передала цю, начебто, другорядну деталь.
    Підсумок: не розписуюся за всіх віршотворців скопом, але моя думка така,- ця збірка варта як мінімум того, аби її прочитати. А взагалі вона - безцінна.

    З повагою, Олександр Сушко



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --