Серед усього розмаїття сучасної української поезії є автори, які кардинально відрізняюся від загалу. До них відноситься і Наталія Фурса.
Багатство мови, образна поліфонія, синтез українського сучасного слова та неомодерну створюють неповторний візерунок її творчого набутку. І книжка «ані вирію, ані скиту…» - тільки підсилює враження, що читач доторкується до чогось справді незвичайного.
Сама назва вже дає перший поштовх: як треба читати книгу: похапцем чи обдумуючи кожну фразу, кожну строфу.
Автор переступив межу наративу, кожен образ не торкається ногами землі, але, при тому, залишаючись глибоко людяним. Добро - ось головна фабула книжки.
Безсумнівно, твір такого високого ґатунку неможливо написати без власних переживань, життєвого досвіду та спостережень. А висока техніка письма - це тільки інструмент для передачі барв та глибини власних творів. І одразу впадає в око, що кожну картину писав Майстер.
«Далі, далі, все далі - від судної площі…» - ось таку незвичну тональність книжки задала авторка. Що це? Безсилля? Розпач? Розчарування?
Ні. Це - роздоріжжя, це сумніви, які породжують дію та результат. І митець виконав цю місію бездоганно. Він розуміє, що тернового вінця Творця йому не вдягнути, але краплину його сили він здатен реалізувати, принаймні в Слові.
«Та не вище трави…». Скромно? Скромно. Але як елегантно.
Переживання недолугого автора виливаються на сторінки поезій як безкінечна дзюркітлива пісня жайвора в піднебессі, без кінця і без краю, з одним мотивом та однією нотою, а у справжнього митця падають барвистою пророчою зливою слів.
«Я все одно зійду на манівці –
не весь же вік чужі топтать дороги.»
І кінцівка :
« Я буду там, де ходить мурашва,
Мов ягоди визбируючи вірші –
Бо нас завжди діждуться найвірніші.».
Так приблизно писав Шекспір, так писав Вольтер. Але це були чоловіки. А це пише жінка. Українська жінка. Наша з вами жива легенда. І чоловікам не вистачило глибини,- пірнули глибоко, серйозно. Але дна так і не дістали. А Наталії Фурсі це вдалося. Колись дам порівняльний аналіз їхніх подібних творів з Наталчиними.
А ось кінцівка «диптиху про останній політ».
«Не проси про Всевишнє чудо.
А не вишнє і так збулося:
Я щаслива була - по груди…
Я щаслива була по осінь…
Та у ранок зимовий стужний
Затверділи пісні у крила…
Я нічого уже не мушу –
Бо у мене немає тіла…»
Ось тут видно внутрішній злам, переживання, катарсис. Автор і літгерой є одним цілим. Дуже виразно. Хоча і вся творчість автора - це є гранично відвертий відбиток його життя. Болісний і дуже правдивий. Але настільки заворожуюча форма і ритміка вірша! Це ой як непросто.
Праця зі світлотінями, гарячими почуттями і нечулістю, драматизм у поєднанні з тугою вилився у твір
«У вікні смолянім - золоте зображення…).
Квінтесенція і кінцівка такої пасторалі незвичайні:
«…А до того, давно, вже немає й спомину –
Тільки біле небо,-
Щось угору текло ручаями променів…
щось текло…
до тебе…».
Хто ще так напише про любов? Хто без досвіду власних переживань на таке здатен? Ніхто.
Творчість. І ми у творчості, як люди, що доносять відгуки бажання Творця. Хто ми? Нащо витрачаємо свій час і сили на таку невдячну працю? І Фурса майстерно передає всю бурю емоцій та роздумів у своєму вірші «Роздуми над пазлом».

«Збираю храм - із хаосу цеглин,
А із піщинок – битий шлях і стежку,
З коротких митей - вічність, час і плин,
Зі слів - віршА…чи Вавілонську вежу?
І відчуваю - Він за мою стежить,
Підказує, чекає, натякає,
По пальцях б’є, і струмом пропікає -
й перевертає ігрові столи!»

Це запитання без відповідей. Це прописні істини без авторства. Це ілюзії істини без логічного закінчення. Це - шляхетна щедрість дати необізнаному, непідготовленному читачеві дописати чужу сторінку.
Хочу розповісти про всі вірші у цій книжці, бо кожен без виключення твір вартий уваги та глибоких роздумів. Але рецензія - це не вівісекція. Це оцінка якості творчого продукту. І сам автор дає нам підказку: під яким кутом зору дивитися на це творіння: глумливого сатирика чи вдумливого і уважного читача.
Протилежності та очевидні парадокси - ось сакральна сутність поезії Наталії Фурси. І її людяність. І особливо виразно вона проявилася в останньому, заключному вірші збірки:
«Ми будемо ще жити й жити –
Вивітрюється довго плоть..»
І кінцівка:
« Ми будемо діти – доки, Боже,
Ти молодий.»
А якщо вже старий? А якщо вже немічний?
Жорстока правда. І перо Майстра точно передала цю, начебто, другорядну деталь.
Підсумок: не розписуюся за всіх віршотворців скопом, але моя думка така,- ця збірка варта як мінімум того, аби її прочитати. А взагалі вона - безцінна.

З повагою, Олександр Сушко