Оці всі підсвинки, які рохкають про мир з Росією – слабаки і недогромадяни. Жуйна худоба, якій місце тільки за станками, в стійлах та нашийниках. Їм байдуже хто буде керувати державою, байдуже якою мовою будуть розмовляти їхні діти, байдуже кому і скільки сплачувати податків. Вони будуть мирно працювати. Навіть за копійки, аби тільки їх не чіпали.
А тепер дай сам собі чесну відповідь на питання: хто ти? Українець чи бидло? Громадянин чи пристосуванець? Любитель миротворчої блажі чи впертий вояка?
Сусідка пішла за ковбасою. Кажу: «Купіть і мені грамів триста «Краківської»».
Купила «Московської». Кажу: «Дякую. Віддайте Одарці, у неї троє дітей, а чоловіка немає».
- А чого самі не їсте?
Не сказав нічого, промовчав. Не казати ж їй, що племінник - адмірал російського флоту, який очолює воєнну ескадру в Севастополі. По паспорту - українець, а Україну бачить у гробу в білих капцях. Не казати ж їй, що онук зрадив присягу і перейшов служити зі збройних сил України до лав російської армії. Не казати ж їй, що власна дружина забрала двох дітей і поїхала в Білгород на свою батьківщину, бо я сказав, що Росія - ворог, росіяни - підлі і мстиві сусіди, які хочуть приєднати Україну до своєї імперії будь-якою ціною. Сказала, що ми - брати. Що потрібно жити мирно.
Ага, мирно. Я після Іловайська привіз старшого сина додому в гробу, показав їй його пошматоване тіло.
- Дивися, жінко. Ось що роблять твої «брати» з українцями. Це наш син, наша кров. Вибирай: або Україна, або Росія.
Поїхала до Росії. Теж дуже любить «Московську» ковбасу. За двадцять років так і не навчилася розмовляти українською. Як з нею так довго жив - і досі невтямки.
На кордоні, біля Хутора-Михайлівського, діти втекли від матері. Добиралися електричками: спочатку до Чернігова, потім до Києва. Ну, а потім до Тетерева. Прийшли до хати поночі.
_ Тату-у-у! Та-ту-у-у! Пусти! Це ми - Іван та Микола.
Схопився як на пожежу. Тремтливими руками відсунув засувку. І мої діти впали в обійми. Ми плакали. Втрьох, не розчіплюючи рук. І я зрозумів, що недаремно виховував своїх дітей, недаремно прищеплював їм любов до рідної землі, недаремно вчив їх головному - любові до України.
А наступного дня повернулася дружина і вчинила ґвалт.
- Ето мои дети! Ти не имеешь на них никакого права! Отдай добровольно, иначе суд!
- А ти дітей спитала - чи хочуть вони до Росії? Чи хочуть вони жити з тобою, а не з батьком?
- Да какая разница? Они не могут принимать таких решений. Только мать и отец. А я с тобой жить не хочу. Ты отравлен бандеровской идеологией и отравляеш етим и своих детей. Если бы не ты - старший сын не пошел бы на войну добровольцем и остался бы жив. И кто в етом виноват? Ты! Только ты! С утра до вечера талдычил, що Россия - враг, оккупант, с которым нужно только воевать, а не договариваться. Отдай детей по добру. И забудь про меня.
- Ні, жінко. Для дітей ти стала пустим місцем. Просто жінкою, яка їх народила. А душу та серце вклав у них я.
Кинулася бити посуд, рвати гардини , гепнула плазмою об долівку, а потім побігла до сусідки-кацапки виливати свою біль-журу.
А діти…діти слухали нашу сварку і мовчали. А потім підійшли до мене і обняли. Так ми і сиділи, доки не повернулася дружина та знову продовжила сварку.
- Ніно, годі. Післязавтра сороковини. Давай по людськи справимо панахиду і тризну, почастуємо людей. А потім вирішимо, що робити далі.
А син мій пішов добровольцем. Не так як Зеленський. Знаєте, мабуть, про його «подвиги». 14 квітня 2014 року Гіркін захопив Горлівку. А вже 17 квітня Зеленський давав там концерт « 95-го кварталу». Ублажав окупантів. А потім пішов з убивцями їсти шаурму в місцевий ресторан. Ловко?
І повістки йому так і не змогли вручити, хоча приходили з воєнкомату аж тричі. І в українській армії ніколи не служив. Оце такий у нас головнокомандуючий.
Як і під час похорон, накрили стола в сільській бібліотеці. Церковну службу справляв місцевий піп російської православної церкви, бо іншої у нас так і не побудували. Він же організував і поминальний обід, і вінки, і музику. Весь похоронний бізнес в районі зараз на цьому чоловікові. Конкурентів, фактично, немає. Під час війни подарував свою стару машину ОРДЛО. А нині їздить на новенькому джипі. Отже, похоронний бізнес приносить немалі прибутки.
А коли гості роз’їхалися по домівка, а ми віднесли кухонну утвар до хати - пішли на цвинтар разом з дітьми.
Я стояв над могилою власного сина і нервово курив, а жінка впала на вогкий пісок грудьми і крізь сльози люто вила:
- Ненавижу! Ненавижу-у-у-у!
24.08.2020р.