Пошморги доріг на тілі міста
Сповнені дзеркалами калюж.
Закривавлені кленовим листям,
По собі авто несуть чимдуж.

Мед і шоколад гнилого листя -
Мертва, недолюблена краса.
Падають дощем рясним і чистим
Сірі і кошлаті небеса.

2019

Весна прекрасна навіть восени.
Така наївна і така невчасна.
Життя в гілках рослин усе не згасне,
І забарились десь зимові сни.

На череві зогнилих теплотрас
Росте трава, неначе знову червень,
І розпашілу землю сонні черви
Розгублено копають раз у раз.

Бузкові набубнявіли бруньки,
Береза розколисує сережки...
Вже незабаром вітер зірве рештки:
Померзлі ненароджені квітки.

Зима вже скоро надолужить все,
Весну наївну в лоні понесе.

2019.11.17

Крізь паволоку хмар на небостелі
Проглянуть перли сяйвооких зір.
Замислено мовчать вітри на скелі,
І пахощами глиці сходить бір.

Овіяна вітрами, сніжночола,
Холодна насувається пора.
Прозора, свіжа, падолистно-гола,
Могильно-листопадова, сира

Моя темрява пахне корицею,
Її ніч вже заправила тонером,
Її шурхіт брунатного кольору.
Я у колесі з мідними спицями.

Краплі неба спадають на озеро
І на плесі колишуться гелевім.
Всі думки розрівняють бульдозером.
В очі лампочки вкрутять із гелієм.

І у всіх будуть очі світитися
Маніячно-вар’ятською радістю.
А мені залишається битися
З вітряками, вар’ятами й заздрістю.

Бо ненавидить лялька зомбована
Тих, хто нитку розрізав завбачливо,
Тих, хто кольором власним фарбований,
Чия тиша зітхає розпачливо.

2007

Розкажи мені, як же це сталося:
Я для тебе - непроханий гість.
Тихий спогад - це все, що зосталося
І розпачлива стиснута млість.

Застарілі рубці відшліфовані
Серце змащує кислим вином
Щедро ночі мої обдаровані
Хворобливим стривоженим сном.

Чашка кави зігріє гірчинкою
Спрагле серце і спраглі вуста
За вікном і в душі моїй цинковій
Тиша і чорнота. Чорнота...

2012

Лиже дощу серпанок
Мокре холодне скло.
Змиє похмурий ранок
Все, що колись було.

Знову холодне ліжко,
Ель і гарячий чай.
Ти вислизаєш нишком.
Я - не твоя печаль.

Згаснуть останні зорі
В плесах брудних калюж.
Далечі неозорість
Кличе тебе чимдуж.

Ваблять тебе щосили
Брязкоти залізниць.
Всотує ніч стокрилу
Безмір твоїх зіниць.

    Не насититься баченням око,
    Не насититься звуками слух.
    Мандрувати - це так одиноко.
    Це по колу одвічному рух.

Я дочекаюсь. Прийдеш
Знову на мій поріг.
- Здалеку, друже? Вип'єш?
Я допекла пиріг.

2019

Забувається все, тільки місто про все пам'ятає.
Забуває людина людей і події, слова.
Тільки серце у грудях, немов метроном, калатає,
А в камінні й бетоні поволі весна дозріва.

Калатанням, у скроні луною гримить і гуркоче
Спогад з нетрів забутих життєвих подій і людей.
Чом так рвучко назовні, забуте прорватися хоче?
Розриває тонку оболонку запалих грудей.

Тільки місто іржаво рипить у сирому повітрі,
Вогкий вітер нагострить ножа на зотлілі дахи,
Позрізає, додолу насипле уламки і вістря,
Закружляють чорнильними плямами в небі птахи.

Осипаются порохом часу на голови стіни,
Стогне місто натугою скрипу старезних дверей.
Ніби дивляться пильно услід вирлоокі вітрини,
Повертаючи голови штучних закляклих людей,

Гільотиною холоду нас вітровій відрубає
Від настирливих поглядів, покриків п'яних і злих.
Тільки серце у грудях, немов метроном, калатає,
Тільки спогади пнуться крізь плетиво ребер на вдих.

Нас люб'язно сховають у череві ночі провулки.
Подарують солодку ілюзію усамітнення.
Біль простромлює наскрізь, забуто удома пігулки.
Ми шукали лиш тишу і спокій без тіні просвітлення.

Нам засліплював очі ліхтар випадкових блукальців,
Попри нас проїжджали самотні повільні машини.
Сторінок шурхотіння і листя з верхівок вільшини,
Ніжні доторки млості на кінчиках стомлених пальців.

Ми знекровили синю, мов небо, кобальтову пляшку
І проґавили знову останні свої електрички,
Забувати про час із тобою це згублива звичка,
Як ділити на двох із гірчинкою сірі затяжки.

Час іти. Ми не можемо довше отут залишитися.
Обіцяю, щоночі я буду бодай тобі снитися.

Відкидає тіні сонне місто
В світлі лампооких ліхтарів.
Захід сонця вже давно згорів,
Обвугливши сквери ряснолисті.
Повний місяць над нічним вокзалом
Пестить мене променем легким.
Я не ждана тут давно ніким,
Я — примара в серці вітровалу.
В суміші бруківки і піску
Присмак остогидлого розгулля.
В гаморі прощань і безпритулля
Вип’ю каву темну і гірку.


2019

Вечір опускає тиху млу,
Сутінки розмішує в палітрі,
Фарби неба з попелом розітре
І розмаже тіні по столу.

Чарівлива музика пустелі,
Стомлене задумливе лице,
Келиха червоне озерце,
Запах стиглих динь і карамелі.

Падолист кленово-передчасний
Вдерся у прочинене вікно,
Мов деталь коштовного панно,
Паленіє золотом незгасним.

Люди прокладають свій маршрут
Віддалік від цих самотніх вулиць.
Гамір не тривожить мене тут,
Твердне і міцнішає нечулість.

Так стає спокійно, безтурботно.
В серці захололому пітьма
Виясниться на устах мертвотних,
Усмішкою зблисне крадькома.

2019

Бентежно дриґотять долоні,
Судомно тиснуть рукоять.
Коли палають гнівом скроні,
Думки тривожні цебенять.

Серед чуми безумна учта,
З екранів чорноротий сміх.
Передчеканнями не мучтесь.
Пітьма поглине їх усіх.

Майстерно схована жалоба
У ненаписаних рядках,
А сонце заходовим пензлем
Розмаже бронзу по шибках.

Не спиться, складені валізи.
Вночі я чую іздаля
Як стогне скреготом заліза
Моя розірвана земля.

І у пастки залізних колій
Утраплять мандри без кінця,
Чорніє ліс брудний і голий,
Як пальці скрючені мерця.

© Оксана Сергієнко 2018

Коли поза хмарами згарище дня
У млі надвечірній потоне,
Коли буде дана Акену платня
І серце моє охолоне,

Побачиш мого віддзеркалення лиск
У відблиску кожної грані.
І поруч присядеш під мій обеліск...
Зіграєш мені на варгані?

Тихо змахує віями ліс,
Густо схлипує скрипом холодним,
Наче дощ йому рота затис
І співає мотив старомодний.

Ти лежиш на землі горілиць
І ковтаєш свій голос в пігулках,
Ти блукаєш проваллям зіниць
Хто живе в цих астральних притулках?

Осінь в’язко по скроні тече,
Загусаючи й стигнучи швидко.
Її тіло вже не обпече...
Прохолодно, похмуро і гидко.

Змахнув сльозу зі стріхи вітер,
У ринву сніжний сум зібрав
І в сонця теплий промінь вкрав -
Зажебоніли струни літер.

За хвіст порску вхопивши думку,
Чимдуж помчався вдалечінь,
У невимовно-вогку синь,
Де цілував весну-дикунку.

Старіється зима морозна,
А Лютий пише заповіт
По шибках сріблом граціозно
На опівнічний антрацит

І голенобороде небо
Зістригло рештки сивих хмар.
Вершить неквапно пізню требу
Задумливий старий трунар.

Ти той, що мандрує над Прірвою,
З чарівною срібною флейтою,
Немов намальований крейдою,
Немовби з мелодії вирваний.

На тлі захололого згарища
Моєї душі кольорової
Ти мовиш Первісною Мовою
До тіні жорстокого марища.

Життя мого скороминущого
У пеклі шматки загартовані.
Налий мені зілля Видющого,
Туманом у сни зачаровані.

Із ночі щоб вирвати частку
Давно готувала я пастку.

Куди твій шлях, порожній і самотній
Тебе веде крізь пил міських доріг?
Чи бачиш ти попереду безодню -
Притулок для твоїх стражденних ніг?

Дорогою цинічної зневаги
Дістатися ти мрієш до мети?
Тебе замучить совість, біль і спрага,
І непомірна важкість самоти.

2011

Замовчи і дивись, як за вікнами мріє світанок,
Як танцює на стінах од вітру фіранкова тінь,
Як біжать перед поглядом сотні розірваних ланок,
Поспішають кудись, ніби зляканий загнаний кінь.

Твої сни вже потрапили в пастку химерну над ліжком,
Твоя ніч надто чорна (хоч тепла)і дивно пуста.
Я намисто низатиму з іскор, полишених лишком.
І вкладу тобі труйний цілунок в холодні уста.

2011

Не стерпіти байдужість холодну,
Не сховати образу за спину,
Не змовчати, ковтаючи слину,
Імітуючи шал насолодний.

Бути щирим - це не забаганка.
Це життєва проста необхідність.
Твоя совість - змордована бранка
Обливає слізьми твою гідність.

Не стерпіти з-за спини образу,
Недокрівну холодну байдужість.
Так лікують душевну недужість:
Кинь в обличчя усе і одразу.

2010

Коли юрба почне топити
У морі жовчі погляд щирий,
Вона народить ту еліту,
Яка виходить із зневіри,
Зневаги, люті і досади,
Що рве і топче прапор волі,
І на святу харкає Долю,
В убогих щастя кволе краде.

У дзеркалах порожніх вікон
Побачити свою нікчемність
Вам допоможе ваша чемність
І чесність, що згасає з віком.

09.06.2010

Місяць млинцевий милується млосними
Мріями мокрих малинових маків.
Море малює мене мокрокосою,
Мушу іти мимоволі у мряку.

Липові лапи лишають лиш ляпаси,
Листям легким на лице налітаючи.
Лихо лежить за лаштунками напасті,
Лунко ліхтарики літа ламаючи

Випусти вихор вологими віями:
Він втаємничує виходи вільні,
Випий вина всеосяжного відчаю,
Влий у веселку відтінки вугільні.