Забувається все, тільки місто про все пам'ятає.
Забуває людина людей і події, слова.
Тільки серце у грудях, немов метроном, калатає,
А в камінні й бетоні поволі весна дозріва.

Калатанням, у скроні луною гримить і гуркоче
Спогад з нетрів забутих життєвих подій і людей.
Чом так рвучко назовні, забуте прорватися хоче?
Розриває тонку оболонку запалих грудей.

Тільки місто іржаво рипить у сирому повітрі,
Вогкий вітер нагострить ножа на зотлілі дахи,
Позрізає, додолу насипле уламки і вістря,
Закружляють чорнильними плямами в небі птахи.

Осипаются порохом часу на голови стіни,
Стогне місто натугою скрипу старезних дверей.
Ніби дивляться пильно услід вирлоокі вітрини,
Повертаючи голови штучних закляклих людей,

Гільотиною холоду нас вітровій відрубає
Від настирливих поглядів, покриків п'яних і злих.
Тільки серце у грудях, немов метроном, калатає,
Тільки спогади пнуться крізь плетиво ребер на вдих.