Здрастуйте, глядачі,
Я – Арлекін,
Я – той, кого Ви
З усмішкою звете
Блазнем, жартуном,
Так, я – сміх, пантомім,
І все моє життя
На долоні – дорога.

Здрастуйте, мешканці,
Я – пілігрим,
Я – мандрівник, що заблукав
У чужі краї.
Ви дружно смієтеся
З лахміття мого,
І вас веселить
Зла маска моя.

Здрастуйте, діти,
Я – страхітливий,
Я – той, в кого
Кинуть каменем жорстоко.
І з цим мені жити
Вірите, так нелегко,
Але біль мій спить
У серці десь глибоко.

Здрастуйте, глядачі,
Я – Арлекін,
Зараз я сміюся,
Зніму грим – і заплачу.
Дай бог Вам, глядачі,
Каплю співчуття,
Каплю добра
До Арлекіна нещасного.

Скажи, звідки цей біль,
Що спричиняє серцю смуток,
Я знаю, ти тепер не мій
І мені легко прийняти отруту.

Крізь темноту
Побачити знову яскраве світло
Я не зможу,
І мені не потрібна твоя порада,
Замовкни, прошу…

*Хто ж із нас
Залишився жити, а хто – грати,
Якщо не ми,
Значить, ніхто не зможе так
Зникати…

Чому так важко залишати
Свої бажання і надії,
Я знаю, ти тепер чужий
І в мене битись немає сили.

Тільки за що
Мені потрібен цей злий урок,
Пізно щось міняти
І не тремтить вже рука-курок,
Пробач…

*Хто ж із нас
Залишився жити, а хто – грати,
Якщо не ми,
Значить, ніхто не зможе так
Зникати…

Мені так хотілось тебе обійняти,
Серце моє завмирало від болю,
Йому було важко тебе відпускати,
Воно ледь жило, обливаючись кров’ю.

Я пам’ятаю останній твій дотик,
Дотик гарячих тремтячих долонь,
І подих весни, свіжий лагідний подих –
Я відчувала його в своїх скронях.

Чому саме зараз, коли ти вмираєш,
Життя за вікном так яскраво палає,
Навіщо мене ти одну залишаєш,
Я жити не можу без тебе… Благаю!

Благала тебе, цілувала, молилась,
Зверталась до Бога, шукаючи світло,
Мені врятувати тебе так хотілось,
Та ти вже пішов, пішов непомітно.

Мені так хотілось бути з тобою,
Що я боялась…
Мені б ніжно притулитись до тебе,
Та я не можу…
Тому що я себе майже не знаю
І навряд чи розумію,
Що більше не зможу…
Очі закрити б мені –
І більше не прокинутись!

Я знаю, що ти будеш поруч,
І я стримаю свої сльози…
Я не буду шукати тебе,
Тому що в серці моєму ти будеш жити…
І барви зими не тішать погляд,
Коли солодкі вуста ніколи вже не пожаліють,
І боляче не сказати люблячих слів тому,
Чиї теплі руки ніколи вже не зігріють…

О, який ти жорстокий, гордий світ!
Нас боляче ранять твої батоги,
І ми, покинуті небоги,
Йдемо в той далекий світ,
Залишив на спогад легкі кроки…

Я сіла написати твір,
Де хочу щиро розказати
Про долю і життя наших дідів,
Яких дала нам Україна-мати.
Про нашу долю – твою й мою,
Про нашу землю, мову та буття,
Про нашу незалежність та життя.

Вкраїно люба, дорога!
Пройшли роки, пройшли літа,
Поки не встала ти на ніжки,
Не запалала знову свічка,
Хоч і маленька, та ясна –
Свічка надії та життя!

Не знаю я, що буде через роки,
Можливо, бій, можливо, мир і спокій.
Минали роки...
Неначе бачу те минуле,
Рік за роком, ти йшла до незалежності повільно,
Крок за кроком, на важкому шляху здолавши все:
Насилля, злобу, зраду – все те зле,
Що заважало людству жити,
Бажати, вірити, любити,
Чекати і надіятись на те, що
Прийде ранок, теплий і ласкавий,
Нарешті зійде сонце на горі,
І птахи прилетять напитись до води.
Я теж чекаю та надіюсь...
Я вірю в тебе, о майбутнє!
Хоч зараз нелегке наше життя
Внесло до серця мого смуток,
І на шляху моєму виросла трава.
Та вірю я, я вірю в те,
Що є на світі добрі люди,
Які не скривдять, не забудуть
Свою матусю дорогу,
І Бог суддя, це я живу
На цій землі, яку люблю,
І я не хочу другу мати...
Навіщо треба нам ховати
Своє життя, любов, надію, мрії, блага,
Навіщо треба нам кричати,
Що все загублено, є втрати,
Та замість скиглення, неправди
Сплотити сили та зусилля,
Відкрити кращі свої вади,
Чому ж спите ви, дайте знати!
Чому спите ви, я питаю,
Можливо, неправа, та знаю,
Що є у вас сини та дочки,
Старі батьки і рідні є,
Невже майбутнє їх мине?
Це запитання я залишу,
Єдина відповідь – це тиша,
Це сум та біль, це сором, це...
Суддя вам Бог, трусливі миші,
Бо ви заплатити за все!

А поки розкажу про те,
Що є для мене Україна,
Сучасна, нова, самостійна,
Та тільки хвора, тяжко хвора.
Україна! Незалежність! Батьківщина!
Ось наші гасла та вітрила,
Це наші долі та надії,
Це наші крила, світлі мрії,
Це наші роки, що проходять,
Це наші сльози, що не всохнуть,
Це світле сонце, що заходить,
Це темний вечір, що приходить,
Це тепла ніч, яка вкриває,
І це любов, що не згасає.
Це твердий погляд, що не тане,
Це стукіт серця, що благає,
Це плач дитини, що бажає,
Це наша сповідь, що палала,
Це колискова, яку співала
Нам люба мати, та й заснула, мила,
Бо вже злипались очі, втома заманила.
Це край наш рідний, що чекав
На світлу радість, та й дочекався:
Прийшов той рай, схожий на ад,
Повік в боргу людей залишив проклятущий кат!
Це дикий звір, який кусає,
Це тихий шепіт, що лякає,
Це музика, яка не грає,
Це соловей, що не співає.

Але, не дивлячись на все,
Це є для мене чистий промінь,
Це зірка в небі, щастя в домі,
Це джерело, яке лікує,
Це дівчинка, яка малює
Луги, сади, річки, моря,
І мрії нашого життя..
Це перша квітка зацвітає,
Бутончик ніжний розкриває
То м’яке листячко зелене,
Ця перша квітка – то прощення,
Це Божий дар, бо це – знамення!
Знамення нашої землі,
Віднині незалежної Вкраїни,
Ця перша квітка – символ чистоти,
Любові, спокою та доброти,
Ця перша квітка – парость миру!

А мир як буде на землі
Та злагода між сторонами,
То і країна буде жити, творити, діяти, любити,
Рости, навчатись, будувати
Не тільки щось, а й свій добробут.
І треба мати добрі вади,
Політику чесну обрати та йти вперед,
Не озиратись, та намагатись, намагатись
Прикласти всі свої зусилля,
Бо соромно, коли земля,
Така родюча, запашна, багата,
Просити буде в когось: „Дайте!”

Нам треба розуміти це життя,
І треба до кінця боротись за Вкраїну,
Бо хто, крім нас, зростить майбутній сад?
Хто квіти покладе на батьківську могилу?..
Якщо ми жити хочемо вільно
В великій самостійній Україні,
Та ще й роботу добру мати,
Своє коріння поважати,
Не бути „гвинтиком” іржавим,
Не стати „лівим” або „правим”,
Не падати духом, що невдача,
Жаліти дитину, котра плаче,
То треба нам творить єдину,
Міцну, могутню Україну,
Ту, за яку батьки й діди
Віддали роки молоді,
А сам український народ
Із року в рік, за кроком крок
Долав свій злий нелегкий рок.

Отож, не вмерла Україна,
Ще не погасла зірка дивна,
Яка веде нас по життю,
Дорогу освітляє на шляху.
Ми віримо в тебе, Україно!
Ти - наше щастя та надія,
І це не вислів, це вже віра!

Я бачу твої
Заплакані очі,
Щось тихо шепочуть
Зрадливі вуста.
Я хочу тебе,
Та більше не можу,
Бо в думках у тебе
Вона, а не я.
Можливо, вона
Як світло для тебе,
Але небезпечна
Зваблива душа.

*Може хтось не правий з нас,
Напевно.
Мабуть, хтось і згорів з нас –
Дотла.
Та любов наша була нестримна,
Як вогонь, як гірська вода...

Не чуєш мене,
Коли я питаю,
Потроху згасає
Моє почуття.
Тебе забуваю
Щоранку, щоночі,
І в снах я літаю,
Як пташка мала.
Бажала тебе,
Та більше не хочу,
Пробач, якщо зможеш,
За щирі слова.

*Може хтось не правий з нас,
Напевно.
Мабуть, хтось і згорів з нас –
Дотла.
Та любов наша була нестримна,
Як вогонь, як гірська вода...

Чула я твій загадковий сміх,
Падала до твоїх сильних ніг,
Бачила, що робиш ти зі мною,
Мріяла стати твоєю весною.

*Танцюй на моїх долонях,
Щось боліло у моїх скронях,
Не зникай, моє серце візьми
Назавжди, назавжди.

Знала я, що ти не зробиш крок,
Шукала ключ, щоб відімкнути замок,
Слухала, про що говорять дощі,
Мріяла стати твоєю вночі.

*Танцюй на моїх долонях,
Щось боліло у моїх скронях,
Не зникай, моє серце візьми
Назавжди, назавжди.

Ненавиджу тихо тебе,
Ненавиджу все те, що бачу,
Ненавиджу ім"я твоє,
Ненавиджу себе і плачу.

Забудь, якщо зможеш, мене,
Забудь, коли прийдеш до тями,
Забудь і не згадуй мене,
Забудь, усій серце думками.

Пробач, мій маленький, за все,
Пробач за мої щирі сльози,
Пробач і підтримай мене,
Пробач, що в душі моїй грози...

Прохала тебе:
Візьми мою волю
У свої долоні
І не відпускай.
Благала тебе:
Знівеч мою долю,
Залишися зі мною
І запам"ятай.

Що любов вкриває,
Наче крига сніжна,
Що любов буває,
Наче квітка ніжна.
І здійсняться усі
Наші бажання,
Поки у серці
Палає кохання.

Питала себе:
Чому я не можу
Здолати огорожу
І швидко втекти.
Карала себе:
Я так його хочу
Всім серцем дівочим,
А він мене – ні.

Бо любов вкриває,
Наче крига сніжна,
Бо любов буває,
Наче квітка ніжна.
І здійсняться усі
Наші бажання,
Поки у серці
Палає кохання.

Відкриєш очі і згадаєш,
Якими пристрасними були почуття,
Відкриєш очі і відчуєш
Ласкавий поштовх нового життя.

Не зможеш серце зупинити,
Яке стучить у два удари,
Не зможеш думку відхилити,
Яка лякає, мов примара.

Чому? За що? Хіба я винна,
Що божевільно так любила,
І не жалію, що зробила,
Теплом своїм вночі зігріла.

Блукає погляд, щось шукає,
Але самотня ти в кімнаті,
І в серці назавжди вмирає
Любов, яку не дасть своїй дитині мати…