Я сіла написати твір,
Де хочу щиро розказати
Про долю і життя наших дідів,
Яких дала нам Україна-мати.
Про нашу долю – твою й мою,
Про нашу землю, мову та буття,
Про нашу незалежність та життя.

Вкраїно люба, дорога!
Пройшли роки, пройшли літа,
Поки не встала ти на ніжки,
Не запалала знову свічка,
Хоч і маленька, та ясна –
Свічка надії та життя!

Не знаю я, що буде через роки,
Можливо, бій, можливо, мир і спокій.
Минали роки...
Неначе бачу те минуле,
Рік за роком, ти йшла до незалежності повільно,
Крок за кроком, на важкому шляху здолавши все:
Насилля, злобу, зраду – все те зле,
Що заважало людству жити,
Бажати, вірити, любити,
Чекати і надіятись на те, що
Прийде ранок, теплий і ласкавий,
Нарешті зійде сонце на горі,
І птахи прилетять напитись до води.
Я теж чекаю та надіюсь...
Я вірю в тебе, о майбутнє!
Хоч зараз нелегке наше життя
Внесло до серця мого смуток,
І на шляху моєму виросла трава.
Та вірю я, я вірю в те,
Що є на світі добрі люди,
Які не скривдять, не забудуть
Свою матусю дорогу,
І Бог суддя, це я живу
На цій землі, яку люблю,
І я не хочу другу мати...
Навіщо треба нам ховати
Своє життя, любов, надію, мрії, блага,
Навіщо треба нам кричати,
Що все загублено, є втрати,
Та замість скиглення, неправди
Сплотити сили та зусилля,
Відкрити кращі свої вади,
Чому ж спите ви, дайте знати!
Чому спите ви, я питаю,
Можливо, неправа, та знаю,
Що є у вас сини та дочки,
Старі батьки і рідні є,
Невже майбутнє їх мине?
Це запитання я залишу,
Єдина відповідь – це тиша,
Це сум та біль, це сором, це...
Суддя вам Бог, трусливі миші,
Бо ви заплатити за все!

А поки розкажу про те,
Що є для мене Україна,
Сучасна, нова, самостійна,
Та тільки хвора, тяжко хвора.
Україна! Незалежність! Батьківщина!
Ось наші гасла та вітрила,
Це наші долі та надії,
Це наші крила, світлі мрії,
Це наші роки, що проходять,
Це наші сльози, що не всохнуть,
Це світле сонце, що заходить,
Це темний вечір, що приходить,
Це тепла ніч, яка вкриває,
І це любов, що не згасає.
Це твердий погляд, що не тане,
Це стукіт серця, що благає,
Це плач дитини, що бажає,
Це наша сповідь, що палала,
Це колискова, яку співала
Нам люба мати, та й заснула, мила,
Бо вже злипались очі, втома заманила.
Це край наш рідний, що чекав
На світлу радість, та й дочекався:
Прийшов той рай, схожий на ад,
Повік в боргу людей залишив проклятущий кат!
Це дикий звір, який кусає,
Це тихий шепіт, що лякає,
Це музика, яка не грає,
Це соловей, що не співає.

Але, не дивлячись на все,
Це є для мене чистий промінь,
Це зірка в небі, щастя в домі,
Це джерело, яке лікує,
Це дівчинка, яка малює
Луги, сади, річки, моря,
І мрії нашого життя..
Це перша квітка зацвітає,
Бутончик ніжний розкриває
То м’яке листячко зелене,
Ця перша квітка – то прощення,
Це Божий дар, бо це – знамення!
Знамення нашої землі,
Віднині незалежної Вкраїни,
Ця перша квітка – символ чистоти,
Любові, спокою та доброти,
Ця перша квітка – парость миру!

А мир як буде на землі
Та злагода між сторонами,
То і країна буде жити, творити, діяти, любити,
Рости, навчатись, будувати
Не тільки щось, а й свій добробут.
І треба мати добрі вади,
Політику чесну обрати та йти вперед,
Не озиратись, та намагатись, намагатись
Прикласти всі свої зусилля,
Бо соромно, коли земля,
Така родюча, запашна, багата,
Просити буде в когось: „Дайте!”

Нам треба розуміти це життя,
І треба до кінця боротись за Вкраїну,
Бо хто, крім нас, зростить майбутній сад?
Хто квіти покладе на батьківську могилу?..
Якщо ми жити хочемо вільно
В великій самостійній Україні,
Та ще й роботу добру мати,
Своє коріння поважати,
Не бути „гвинтиком” іржавим,
Не стати „лівим” або „правим”,
Не падати духом, що невдача,
Жаліти дитину, котра плаче,
То треба нам творить єдину,
Міцну, могутню Україну,
Ту, за яку батьки й діди
Віддали роки молоді,
А сам український народ
Із року в рік, за кроком крок
Долав свій злий нелегкий рок.

Отож, не вмерла Україна,
Ще не погасла зірка дивна,
Яка веде нас по життю,
Дорогу освітляє на шляху.
Ми віримо в тебе, Україно!
Ти - наше щастя та надія,
І це не вислів, це вже віра!