Чи не кожен мій день починається із того, що шукаю в Мережі твоє ім’я.
Чи не кожен мій день закінчується тим, що шукаю в Мережі твоє ім’я.
Розумію, що це вже як хвороба, уроки якісь, наслання, але як мені інакше знати про тебе, відчувати твій настрій, твої радощі і біди...
Віртуальна оболонка над нашою планетою поки що добра до мене, бо щодня приносить бажані звісточки.
І здається, що ми - поруч, ми – разом.
І це – щастя.
2012

Ось і знову осінь прийшла в наші гори. Тумани. Холоднеча. Сльота. Самотність.
Нарубаю дрівцят, розпалю в печі, присяду на часинку біля вікна – наслухатиму, чи не йтиме хтось повз моє обійстя, чи не загляне якась жива душа на димок, щоб обігрітися та й побесідувати про се-те...
Нема. Нікого не видно й не чутно.
Гірка самота облягає душу, наче туман гірські верхи.
Невже прийдеться не тільки перезимувати, але й звікувати отут, на обочі, нікому не потрібним, зайвим самому собі...