В тумані світло світлофорів
О шостій ранку.
Це місто – безнадійна пастка
Вже на світанку.
Металопластикові сяйво
Міського світла,
А нижче десь на сотню метрів
Шугають мітли
П’яничок-двірників нової ери.
Та під під’їздом щось пи*дять
Пенсіонери.
Так розташовані компактно
Міські квартири,
Кімнатки у незмінному форматі -
Три на чотири.
Чи сенс в недопалку –
Столичній пуповинці,
Що їх ногами розгрібаєш
На зупинці.
Меланхолійно у метро
Заткнувши вуха…
Тут кожен в натовпі
Якусь гидотну слуха.
Щоб захиститися від
Нападів нудоти
Й не чути голос жодної сволоти.
Кинутий на поталу
Моніторам,
Бігбордам, турнікетам,
Коридорам,
Так само і додому
Чешеш містом,
Єдиним рідним
І таким же ненависним…

23.10.09

В эту чью-то туманную ночь
Ловишь камерой след от машин.
Вряд ли кто-то остаться не прочь
До утра там, ничем не страшим.
У тебя, верно, тоже есть дом,
Или, точно, хотя бы ночлег,
Где-то в городе далёком том,
Где давно уже грязный снег
Тротуары укутал небрежно –
Не узнать больше улиц привычных,
И сияние вод прибрежных
Стало холода лёгкой добычей.
Мы с тобой удивительно долго
Продолжаем наш путь в бесконечность.
Не отпустит меня этот город –
Мы друг в друге остались навечно.
Это дом мой второй, безусловно,
Только первого вовсе не было.
Мы друг друга на память помним,
Молча пишем историю небыли.
Там, в такую же ночь, фонарями
Дышит небо искусственно гордо
Над искусственными тополями
Самого неподдельного города.

9.11.09

Після пляшки горілки
Якусь слиняву гидоту
Ти напишеш, як завжди
На своїй веб-сторінці.
З перегаром, замішаним
Із запахом поту,
Ти народиш зізнання
Неіснуючій жінці.
Малолітні шмаркачки
Читають замріяно.
Ліплять смайлики скрізь,
І зітхають у захваті.
Так, цільову аудиторію
Тобою отримано,
Міг би й фільми знімати
З хепі-ендом на Заході.
Й кожна соска подумає:
«То ж, мабуть, про мене!»
Й буде все вихилятися,
Крутити сракою.
А тобі вже навколо
Все сіро-зелене,
І сорочка від пуза
Із штанів вискакує.

24.10.09

У цьому році ти – моє натхнення.
Тебе не раз я бачив уві сні.
Навряд чи ти повірила у мене.
Та, може, ти повірила мені.

Ти насторожено на мене споглядала,
І це було вже, мабуть, навесні.
Тоді ти точно ще не вірила у мене
Й не мала приводу повірити мені.

Ми часто так були занадто поруч.
І навіть там, де бути я не мав.
І ти не вірила мені не випадково.
Я сам у себе вірити почав.

Байдужим виглядати намагався,
Коли ловив твій погляд на мені.
Ти думала, чи я не безнадійний,
Й не здогадалася повірити мені.

Розгублено блакитними очима
На мої жарти усміхалася дурні.
Чи в тому справа, що повірила у мене?
Чи..? Ні, ти б не повірила мені.

Ти неприступна, недовірлива левиця.
Багато хто згорить в твому вогні.
Велика честь, що ти повірила у мене.
Я майже змусив тебе вірити мені.

Тебе підкорювати марно намагатись.
Та я все ж зміг в твою довіру увійти.
Яка різниця, чи у мене віриш.
Але мені не віриш лише ти.

Чому завдячувати нашому знайомству?
Бо ж знаєш, випадковостей нема.
Ти мені вірила давно, але мовчала,
Бо ж прагнула залишитись сама.

Ти вже й забула, ким мене вважала.
Та й подумки давно вже ми на «ти».
Ти вірила мені, я точно знаю,
Але ж настав той час - ти мала йти.

Чи ще зустрінемось, чи ти мене впізнаєш,
Коли побачимося через роки, дні?
Та певен я, мене запам’ятаєш.
Спасибі, що повірила мені.

Липень 2009

Чужим ключом чужую дверь
Я открываю на рассвете.
Тебя лишь рядом нет теперь,
Но твоё имя шепчет ветер.

Ты не случишься никогда –
Тебя меняю на свободу,
На те чужие города,
Что мне роднее с каждым годом.

На расписанье поездов,
На бесконечную дорогу,
В своём блокноте меж листов
Тебя забуду понемногу.

2009-06-07

На розі двох незнайомих мені вулиць
В чужому й рідному водночас місті
Я зустрічаю янгола.
В його очах надмірний смуток і любов.
Ми одне одного впізнали.
Проходимо пліч о пліч по провулках
Цього чужого дивовижного знайомого
Міста, що притягує магнітом самотні душі.
Тут кожен має зустріти янгола.
А мій вже поруч.
Ми сидимо на самому краєчку світу
Схрестивши ноги, на гранітній брилі.
Звідси відкривається чудовий вид
На дійсність. Він промовляє тихо:
«Любов – єдина сила, що керує світом.
І чиє серце сповнене любові,
Той не боїться за любов померти.»
То ж, мабуть, час. Підводимося.
Здіймаємося вгору.
І розсипаємось на сонячне проміння.

08.2009

Если это снова будешь ты,
Дай мне знать.
Ты уходишь в темноту из темноты –
Не догнать.
По одной дороге мы с тобой
С двух сторон,
Под гуденье проводов и глухой
Крик ворон.
Мы свободны, мы без бремени
Чужих бед,
С расстоянием во времени
В сотни лет.
В сотни тысяч километров
Наугад,
Растворились в шуме ветра
Без утрат.
Мы простились полувзглядом,
Как всегда,
Но уже не будем рядом
Никогда…

Ти живеш в моєму телефоні.
І ховаєшся за довгими гудками.
Бо сидиш в своїй малесенькій кімнаті
Із лептопом і розумними книжками.

Ти живеш десь зовсім недалеко.
Нас, фактично, розділяє один поверх.
Бо ж між телефонами, напевно,
Відстані – в один єдиний подих.

Ти просто десь живеш тут зовсім поруч.
Пряме метро без жодної зупинки
З мого під’їзду у твоє вікно,
Єднаючи примарні ці будинки.

Ти просто зависаєш у мені,
Тримаючи дистанцію уміло.
Навмисно ж бо. То так, скажи, чи ні?
Брехні мистецтва мова зрозуміла.

2009-07-01

Моя мила сніжинко,
Тендітне дурненьке дівчатко,
Я не злюся на тебе. Не бійся.
Та й ти на мене не ображайся.
Бо мине може ще роки зо два,
Коли мене вже тут всі забудуть,
Лише ти пам’ятатимеш добре.
Бо тебе без мене не буде.
Ти ще вчора була такою ж.
Та різниці ж немає жодної.
Я – твоє перше випробування.
Й ти не будеш зі мною згодною.
І твоя ще інфантильна дорослість
Вже інакше це все сприймає.
Та ти на мене ніяк не вплинеш.
Бо мене тут ніщо не тримає.
Ну то, може, ти мені вибач,
Що тобі через мене напряжно.
Чи мені перші кроки робити?
Ти повір – зі мною не страшно.
Ну вже ж вибач, що так користуюся
Твоєю скромністю й відсутністю досвіду.
Ще б хотілося, до всього, інколи
Обіймати тебе удосвіта.
Не дивися на мене з острахом,
Не мовчи у своїй нерішучості.
Це далеко не остання проблема,
Що виникатиме за моєї участі.

24.10.09

Я чекаю на зграю перелітних думок,
Що ховаються вдень від спеки.
Намагаюся не з’їхати з глузду отак,
Оминати місцеві аптеки.

Я читаю ці написи у зворотній бік,
Так їх бачити, якщо падати з даху.
Методично повторюю ці дивні слова
І, зриваючись, злітаю птахом.

Моє місто стало для мене пасткою,
Суцільним пеклом із сталевих дахів,
Із розпеченою гумою кросівок на асфальті,
Із тілами померлих від спраги птахів.

2009-08-04

Нагадай лишень тобі наснитися.
Я чекатиму до самого світанку.
Тихо-тихо тут посиджу і не спатиму,
Розчинюсь, мов тінь, з приходом ранку.
Прокидаєшся від мого дотику,
Чи то від променів в твоє заляпане віконце.
Почуєш здалеку відлуння мого голосу,
Чи то по даху безтурботно ходить сонце.
Сльозою по щоці травнева злива.
І мантрою з небес гримить
Твоє ім’я, ним наші долі зв’язані.
Для нас обох безсмертна кожна мить.

08/2009

І як ти там? Від тебе жодних звісток…
Тут все просякло спогадом про тебе.
Тепер тут править хтось такий безвісний,
І далі йти вже жодної потреби.

Солодкий алкоголь жовтневих днів
Ковтаю, напиваюсь до нестями.
Без тебе мертво все, без жодних кольорів…
Все розфарбую власними сльозами.

04.10.09

Маленька зелена фея
На краєчку граненої склянки.
Вона дивиться просто на мене.
Я пригадую, ти все писала
Про те, що митці щоденно
Псують собі шлунки і мізки,
Ковтаючи цю смарагдову амброзію.
Ти мене вчила як треба.
Ти все ж навмисно казала,
Що ненавидиш Пікассо за правду.
Твої натхненні зелені очі
Палко сяяли у темряві кімнати,
Коли маленька зелена фейка
Н краєчку пластикової склянки -
З таких п’ють каву бариги
Із ригаловок на зупинці -
Заливалася дзвінким сміхом.
Ти слухала і дихала
Як королева Смарагдового міста
Ти сиділа на вікні навпроти
І друкувала на своєму лептопі
Листа на той світ, а може, поему.
Це тому ти так раптово зникла.
Хтось розкрив твою таємницю.
Твоя антиреклама обернулася
Жорстокою пропагандою
Полювання на міфічних створінь.
Ти позбулася друзів і пішла з роботи.
Аби жоден більше тебе не бачив.
Ти забрала свою таємницю.
А мені залишилися на згадку
Твої невдалі статті про мистецтво
І біла грудочка цукру.

08.2009

У наших душах назріває щось важке й огидне.
І виривається назовні,
Як менструація,
Загиджуючи все довкола,
Вкриваючи болючими прищами.
Ми одне одним сповнені по вуха,
Як алкогольним блювотинням
В святково-депресивній самоті.
Із дня у день
Вибльовуємо одне одного на килим,
Де з ночі в ніч спимо.
І перетворюємося на гнійні пухирі,
Що, розриваючись, отруюють довкілля.
Притулок червів.
Що жеруть нас і зсередини і ззовні,
Але гнилятина ніколи не скінчиться.
І тільки роздувається ще дужче,
Як пузо мертвяка,
Що кілька тижнів
Засмагає у липневу спеку,
Стікаючи отрутними рідинами.
Від пестощів і дотиків
Ми вкриті екземою і струпами.
Страшенна прірва,
Що нас породила,
Все лиже й лиже
Липким язиком у виразках,
Засмоктує назад,
Здригаючись судомними посмикуваннями.
Щоразу повертаючи
Наші неперетравлені нутрощі
З прямої кишки сьогодення.

6.09.2009

Отрута в мізках пересічних громадян.
Суспільство безнадійно хворе.
Настільки,що не варте навіть ліків.
Хоча їх вдостать. Безкоштовно звідусіль.
В аптеках черги. Та не те купують.
Ви чуєте?! Ви хворі не від того!
Та лікувати просто нікому.
Й не варто тих зусиль.
Лише добити, знищити, як псів,
Хворих на сказ. Щоб не розносили заразу.
Плюються чорного слиною всі екрани.
Газети сві наскрісь просякли жовчю.
Тротил у шлунку кожного поганця.
В кишенях, як чумні, розносять пандемію.
Запрограмоване одноклітинне існування.
Клоноване отруйне м'ясо. Жеріть, нездари!
Ще ненароджене, вже мертве покоління.
Загнивший викидень міського дебілізму.
Ви – абортоване дитя цивілізацій.
Ви – прогресуюча пухлина світу.
Піддослідні щурі під скальпелем прогресу.
Залякані барани на чолі з козлом.
Пастух вас не покинув. Його й не існувало!
Це ви розп’яті на хрестах, непотріб!
Чекаєте усе життя, що хтось незримий
Відкриє двері вам, ше й дасть під сраку,
Щоб увійшли. А потоім ще й розкаже, що робити.
Женетеся за чимось невідомим. За тим,
Що справді маєте спочатку, від природи.
Й тікаєте від цього ж одночасно
У клітку до майбутніх хазяїв.
Ви – виродки, народжені в свободі,
Яку весь час міняєте на дозу
Свого лабораторного співіснування
З такими, як самі, вважаючи це повністю законним.
То ж здохніть в своїх клітках, пацюки!
Зжеріть себе зсередини і зникніть.
Бо ж з ваших трупиків не вийде й пристойний перегній,
Бо буде він із домішок гидоти,
Якою вас годують кожен день.
Таким не має бути грунт
Для нових рішень.

12.09.09