І хочеш йди - сюди або туди,
і хочеш стій - нічий, її чи мій,
і хочеш сни, і хочеш спи,
торкайся легко або бий,
кусай, вдихай чи спрагло пий.
Як хочеш там, як хочеш тут,
(не пхаю носа в твій маршрут),
далеко, близько, з ким-небудь
і будь-який.
Просто будь.
10/07/2012

Ти гадала, що ви доживете принаймні до осені
у тій квартирі, де неба торкаєшся поглядом,
на тому ж балконі, із тим же розталим морозивом,
і з тим чоловіком, якого так довго просила у Бога.

Ти гадала, що ви доживете принаймні до осені,
щоби просто мовчати і спати в одному ліжку,
щоб на кілька годин, та втрачати розум,
по розбитій дорозі босою прямувати до раю пішки.

Ти гадала, що ви доживете принаймні до осені,
попри те, що постійно ховатися треба,
наблукаєтесь одне одним вдосталь,
щоб розбігтися потім, кожен в своє небо.

Ти гадала, що ви доживете принаймні до осені,
а сьогодні між вами відчутно запахло іншою,
здається, білявкою-лялькою з довгими косами,
красивою, зрілою і значно від тебе худішою.

Ти гадала, що ви доживете принаймні до осені,
і трималась з останнього, міцно заціпивши зуби.
У ванній не твій шампунь і цього, здається, досить
усвідомити вкотре: нікого ніхто не любить.

Ти гадала, що ви доживете принаймні до осені,
і ніколи при ньому про нього не плакалась,
і загладила все, що спочатку здавалось гострим,
надсилала римовані серцем “дякую”.

І, мабуть, неважливо, кому із ким зрадили.
Тепер вас до раю не впустять. Хіба-що гостями.
Ти ще зовсім маленька... Бог тебе покарав за правду
і за те, що хотіла дожити до осені.


07. 07. 2012 р.

Дівчинко, що ночами ковтає літери,
не пиши про погане, нарешті дощить,
забувай попередні невдачі і жити вчись,
не спиняйся і пий Його солод літрами.

Дівчинко, ти не проти, якщо твоїм іменем
підпишу кілька речень і впаду вниз?
Я дивитимусь матчі футбольні з Ним,
хоч боялась про це навіть мріяти.

Дівчинко, я вимагаю твоєї згоди,
бо, здається, у мене немає сил,
Не дивитись на те, як Він спить красиво,
не кидатись на шию при першій нагоді.

Дівчинко, вибач, я довго тебе душила,
ти померла в мені якось раптом.
І мені вже дорослі картинки сняться,
я прощаюсь з собою-дитиною
і стрибаю з цієї вершини.

Просто не треба вже жодних вершин,
коли на твоєму плечі спить... щастя.

25.06.2012р.

У моєму надміру дитячому світі
Ти, дорослий, собі не знаходиш місця,
А в мене тече свідомість,
почався зворотній відлік,
Це так, наче хочеш схуднути
й починаєш ще більше їсти.

І якщо ти купив квиток на іншу,
І якщо ти збереш валізу завтра,
Я, мабуть, усвідомлю, що вже не смішно.
Чи топитиму в чарці чергову втрату?
Не топитиму.

Час потрапив у пастку на чверть століття,
І миті за вічністю йтимуть пішки.
Просто сумно: в моєму світі
Вже стояло для тебе ліжко.

15.06.2012 р.
4.15

Так часто людям замало слів:
думки босоніж по битому склі,
а губи тремтять від страху.
І, може, дійсно на білому тлі
не треба, щоб чорним мій сенс болів —
потоком спазмів нехай спалахує.

Так часто людям замало муз:
живеш для когось, у комусь, комусь
і слів достатньо, а рим немає.
І, може, дійсно, не в римах сенс,
нехай їх іншому Бог несе,
а я пишатимусь, що прозаїк.

Так часто людям замало днів:
живуть зі світом, та сплять одні,
а годинник вбиває миті.
І літо плаче дощем на дні:
Побудь ще трохи в моїй весні
Я хочу писати і жити.

13. 06. 2012 р.

Мить і вічність живуть між хмарами,
і спадають краплинами з даху.
Я боюсь жити тут і зараз,
я боюся боятись страху.

Може, втрата себе — не втрата,
може, зустрічі — зовсім не доля?
Я боюся не слова “завтра”,
я боюся “уже ніколи”.

І направду втомилась жити,
і замріяно щастя бачачи
поміж рідними і чужими,
зовсім мало для нього значити.

Я втомилась від себе вільної,
я втомилась безглуздо дихати.
І якби я була трохи сильною,
то пішла би від світу тихо.

Я, мабуть, би не плакала титрами,
не поїла б себе обманами,
що потрібна комусь, як повітря.
Я для всіх вас відкрита рана!

Я втомилась без сенсів за мріями,
і набридло питати дозволу.
Я зламалась. Я більше не вірю.
Неважливо, якою римою,
І плювати на ритм і розміри.

Я на тих, кого люблять, не схожа,
задихаюсь від власної зайвості.
Не тобі я повірила — людям, Боже.
Не від щастя помру. Й не зізнаюся.

Відгороджена часу стінами,
бездоганно ковтаю байдужість.
Тільки дощ під ногами піниться,
відбираючи небо в калюж.

13.06.2012 р.
2.32

У потоці незмінно сумних годин
Напрям думки, як завше, один,
А кількість серцевих скорочень
Рівна циклам «до тебе хочу».
І можна, звісно, замкнутися в реченнях,
Шукати рими, на щось приречені,
Дивитись в небо, ловити миті,
Чи просто з відчаю в стінку битись,
Робити вигляд, що все чудово,
А потім врешті чогось не домовити.
На день спинитись і все спинити,
Свої пін-коди за безцінь злити.
Не жити в небі, а жити в метрах
І, знаєш, просто від щастя вмерти,
Забути про вічне, забити на нерви.
А власне, про що я? В країні ж ЄВРО…

11. 06. 2012 р.

З лихої чаші чужих гріхів
на тебе небо три краплі вилило.
Сюжет банальний, доволі мило —
на ніч-наступну. Ми всі такі.

Відсутність поглядів і годин
відтягнуть до ранку нічний каприз.
Ми просто будем одними із,
а треба, певно, завжди єдиними.

І рік за роком на тому ж ножі
по тому ж лезу вести долонями.
І якось вранці зітхнути сонно:
в твоєму ліжку завжди чужі.

Своїх історій живий каталóг
гортаєш вкотре. А де в них щастя?
Вдягаєш краватку, сумну, як настрій,
готуєш каву, чомусь, для двох.

І віриш досі, що міста ритм
тебе врятує від ранків самотніх.
А ті, що ходять до тебе сотнями
зберуть майбутнє із днів старих.

В чужому ліжку на смак гіркі
ми просто будем одними із.
Сюжет як завше без слів та сліз.
Мовчати легше. Ми всі такі.

09. 06. 2012 р.

Розкинь на двох наш перший бій —
маленьку гру, ціною в ліжко.
Ти йдеш під мене. Я йду в тобі.
У мене сімки. Бракує рішень.

Замерзла в пальці. Замерз коньяк.
У мене справжність. У тебе фішки.
Збираю дами. Напівтвоя.
Напівсамотня. Така як більшість.

Відбилась наче і твій полон
розтанув разом з солодким димом.
Від тебе пахне життям. Теплом.
Забудь майбутнє. До мене йди-но.

Останній козир. У бій. Помер.
В руці три сімки і дама вбита.
Відкрила карти. Дивись тепер.
Себе програла. Усю. До нитки.


03.06.2012 р.

Ти мене не шукай між думок:
я між люду. І сильно змерзла.
Між пустих, хоч і теплих, весен,
між дурних, хоч і щирих, розмов.
Я з тобою тепер, здається.

Ти про мене не думай вночі,
хочу бути найпершою думкою
поки сонце світанок пише.
Ти щоранку про мене мовчи,
і люби, наче музику тиша.

Ти мене не губи. Чуєш, ні!
Я боюсь тебе. Втратити. Дуже.
І лишитися в світі без світла.
Я воліла би жити у цій весні
За п'ятнадцять хвилин до літа.

31.05.2012р.
23.45 (за 15 хвилин до літа)