Страхи забулись. Відважно ступаєш.
Ще кілька кроків і сьоме небо:
здається, бачиш, цілуєш, торкаєшся,
тобі так мало для щастя треба –
знайомий голос, бодай у слухавці,
«моя маленька», щоб далі рухатись.
«У тебе вийде, не падай духом», -
якась магічна прихована сила
в Його спокійну тональність вплетена.

Моє Натхнення так спить красиво,
шукаючи небо.
А небо у Нього всередині.

23/01/2013

Моє волосся ще трохи пахне
Його парфумами.
І якось дивно, що якось раптом
відчутно сумно.

Коли Він шумно чи зовсім тихо
на грудях дихає,
то в грудях тепло, з грудей нестримно
вселенське щастя злітає криком.
В очах туманно
чи просто димно.

Авто не видно. Він зник за рогом,
в моєму небі розтанув
птахом.
Коли Він їде від мене надовго,
у мене їде, здається, дах
і знак питання малює відповідь:
чекання варте, напевно, того,
щоб потім щастям
волосся пахло.

21. 07. 2012 р.

То буде, здається, осінь.
Не тому, що мені так добре,
а тому, що так Бог захоче.
Так-от, буде тепла осінь
і люди з відпусток вийдуть -
у відпустку піде сонце,
щоб пожити у Греції,
бо теж хоче бути модним.

На чиємусь балконі висітиме одяг,
на Його — досихатиме червень.
Він заварить собі традиційно чорний,
не надто солодкий.
Чай тамує несказаний відчай,
до якого доводить кава
чи кавовий запах...
Захитаються спогади жваво,
закиплять поміж планів на завтра.
Вже не світиться сенсор,
хоч вистрибує серце:
в смс-ках була правда...

Набере несміливе “як справи”,
набере “я сумую, здається”,
набере “забіжи завтра вранці”,
і згадавши про те, що пізно,
і згадавши, що вже не коханці,
жодних слів не відправить,
бо злякається того,
що вранці вона повернеться.
Надовго.

Небо впаде на дах сусідів,
напевно, воно ностальгічно-хворе,
якщо вже не здатне себе тримати.
У Нього те саме.
Здалося, що хтось є в кімнаті,
і вчулося тепле “дякую”.
Але ні.
Телевізор говорить.
Три красуні співають,
три неприродньо красиві шмати
вислизають із монітора
і тіло збуджують.
Просто вимкне ТБ.
Телевізор — ворог.

Він, здається, хотів як краще,
відпустив, бо суцільні проблеми,
відпустив, бо ненавидів рими!
І тепер розважається з тими,
що дарують фізичне щастя,
що так дико вдають оргазми,
що зникають без сліду туманом.
Між обманом старим і новими обманами
ще гортає її поетичну сторінку.
Не знаходить рядків про справжність,
і, здається, вона вже не пише...
Ні Йому, ні іншим.

Він, здається, такий дорослий,
а не знає, наскільки важко
за невинними жартами й масками,
наче скарб, зберігати правду.
Він не знає, що в ньому — радість,
Він не знає, що кожне завтра
загорялось думками про Нього
і холодне “вже досить” зірвалось стратою.
Тут ніколи не буде винних:
адже кожен багато втратив.

То буде, здається, осінь.
Сонце ще буде високо,
а спогади всохнуть.
Їй буде байдуже, скільки років,
промайнуло між ними.
Чи просто між ними.
Усміхнеться усьому світові,
і поїде шукати світло
в гори,
де свіже повітря і мало люду.
Нема нікого.
Розридається перед Богом,
розіпнеться в собі молитвами:
не наважилась вилити правду,
що могла би (і буде) чекати завжди,
що хотіла у Ньому, як в небі, жити.
А Він на балконі сушитиме одяг,
і зі спогадів щось палитиме.
Він заварить собі традиційно чорний.
Згадає про літо.
Забуде випити.

30. 06. 2012 р.

Направду не треба шукати сенс,
якщо людям добре в одному просторі
бути вічно й незмінно чи бути гостями.
Певно, треба заплющити очі на все,
все й без того занадто непросто.

Просто запах Його перманентно важливий,
і, здається, дурниці — яке у нас небо.
Виникає єдина потреба — жити,
і затьмарює інші людські потреби.
Я воліла би жити у цих митях.

І, чомусь, неважливо — Він падає з криком
чи цілує спокійно, говорить щось тихо...
Я ж не збираюся красти Його у світу,
Мені ж достатньо... А врешті Він знає.
Він мене надихає.
Надихає вже тим, що Він поруч дихає...

Кажуть, щасливі не мають на вірші часу,
я, мабуть, абсолютно інша — неправильна:
замість того, щоб просто віддатись справам
я складаю зі слів Його запах.
Просто щастя й натхнення літають разом.
Зі звичайного в сьоме впала. Небо.
Я заснула в Його трохи п'яних хмарах,
І прокинулась з тим,
що на щастя є в кожного право...

29/ 06/ 2012 р.

Я змінила заставку
із твого фото
на гори.
Всоте
за ніч говорю,
що завтра вранці
(сьогодні вранці)
все буде добре,
ти спатимеш далі,
а я прокинусь.
З кимось.

Я змінила усі рингтони,
завантажила тонни
року
і розбила свій відчай
звуком.
Навіть більше.
А твої трохи
дикі руки
залишили
сліди на шиї
і спалахують щоки
від слова “хочу”.
О другій ночі.

Я три сотні
чужих повідомлень
єдиним махом
знищила,
щоб твоїх не лишилось.
Ти боявся глибше,
я боялась страху
і з'їдала тебе очима
і, здається, щиро,
зізналась.
Я зламалась.
На третій тиждень.
Тих днів замало,
щоб стати ближче
і просто спати.

Я змінила обличчя
на маску.
Ти просто звичка?
Ти згубна звичка!
І хоч не личить,
пишу розбірливо,
хоч неправильно граматично
останній меседж
без зайвих вичиток
таким, як відчула:
не йди, будь ласка.
Ножем у спину.
Пірни трохи глибше.
До біса рими.
Я хочу щастя.

06.06.2012р.
1.27